Ярослав Царук. Трагедія волинських сіл 1943–1944 рр. Українські і польські жертви збройного протистояння.
Білинська сільська рада
Білин
У 1943 році і до весни 1944 р. в селі була польська база, внаслідок нападів з неї на сусідні села загинуло багато українців в Устилузькому, Володимир-Волинському, Любомльському і Турійському районах. З січня 1944 р. тут розміщався осередок концентрації 27-ої Волинської дивізії АК. При бомбардуванні німцями села в квітні 1944 р., напередодні польського Великодня, загинуло 14 поляків, в тому числі Обруснік Казимир.
Всього поховано поляків, як зазначено на таблиці, що на польському кладовищі в лісі, 64 людини, яких звозили із інших сіл, зокрема після невдалого наступу на Красностав, з хутора Ніпчики, що входив в Стенжаричі, навесні 1944 р. Записано 23.11.1994 р. Зош. 6, с. 4.
Загинули українці:
1. Богданович (чоловік).
2. Богданович (вона).
3. Калитюк Іван.
4. Мороз Іван – убитий в с. Дубниках після жнив.
Записано 6.12.1992 р. зі слів Дрозд Олени. Зош. 2, с. 21; 17.02.1993 р. зі слів Волошинської Ганни Денисівни. Зош. 2, с.195.
Кругом Білина горіли села, лилася кров. Ну, а що робилося в самому Білині? Про це є скупі відомості, минуло майже 50 років з тих трагічних подій, та й свідків залишилося мало. Про це могли б розповісти поляки, які жили в цей час у селі, але вони виїхали за Буг. Білин був польським селом. Жило в ньому сім родин українців. Коли поляки почали сюди з’їжджатися, то українські родини залишилися в селі. Польські сім’ї прибували з інших сіл, селилися по кілька в одну з хат до поляків-господарів, а також до українців. Збереглись спогади про те, як польські родини переховували українців, або попереджували про небезпеку і рятували від розстрілів.
4 лютого 1944 р. у Тростянці був підірваний німецький ешелон. Німці почали грабувати, палити село і вбивати людей, а селяни кинулись врозтіч. Так, жителі села Адамчук Люба Іванівна з трирічним сином Толиком і Зволянська Олена Петрівна з донечкою Павлинкою опинилися на хуторі Корчунок. Це далі від німців, але ближче до поляків, і ті не забарились: через кілька днів прийшли, “побавились” із жінками і розстріляли. Обоє діток (а їм було по три роки) заховалися під ліжком. Убивці пішли, і десь через день-два до будинку, де були вбиті жінки, під’їхала фура. З неї зійшло кілька жінок-польок та давай нишпорити по коморі, хліві, на горищі, і в хаті. З-під ліжка вилізло двоє діток, страшенно замурзаних, мокрих. Польки стягнули з діток мокру одежину, позагортали в суху ряднину та й поклали на сани. Так їх і привезли до Білина. Під’їхали до будинку Броницьких, мовили: “То дзєці українскі, ви теж українци. У вас єдно дзєцко, то нєх бендзє єще два”. Так маленький Толик і Павлинка залишились в сім’ї Броницьких.
Через дві хати від Броницьких жив поляк Болек. Він був біля своєї домівки, коли це дорогою йдуть два патрулі й говорять: “Маємо стріти ще двох, і зразу йдемо вбивати Броницьких”. Болек через городи прибіг до Броницьких і кричить: “Швидше до мене, швидше, бо зараз прийдуть та повбивають”. Броницькі, в чому були, прибігли до хати поляка. Це було пізнього вечора. Потім поляки, що були на квартирі, розповідали, що вбивці прийшли через 10-15 хвилин після того, як сім’я Броницьких залишила будинок.
Дубники
Село було розташоване поміж Білином і Володимиром за 6 км від нього на північний захід. На початок війни в ньому було до 50 господарств. Довкола села були колонії (хутори) Водзинок, Водзинів, Спащина, Стасик, Калинівка, Білозовщина, Ганусин, Заславок, в яких жили переважно поляки. По колоніях було від кількох до 20 дворів. Село ліквідоване 1951 р. у зв’язку будівництвом полігону.
Коли в Білині організовувалась пляцувка, то мешканці цих колоній і самих Дубників продовжували жити мирно, разом з сусідами українцями. Уже тоді мешканці сіл і колоній почали копати схрони. Часто робили одного схрона на дві сім’ї, або помагали сусід сусідові. Але поступово змінювались обставини, мінялися погляди людей. З Білина наїжджали бойовики, збирали поляків, проводили бесіди про ворогів-українців, про боротьбу за Польщу. 16 липня 1943 р. просто на дорозі, серед білого дня був застрелений 40-річний Войтович Володимир Федорович. Він їхав фурою на поле, з ним дружина Аделька (полька) й синок Владик. Коли проїжджали повз хату осадника Кіта Вацлава, то господар вийшов з гвинтівкою і вистрелив Войтовичу в груди. З хати вискочила дружина Кіта і закричала: “Забій єще те гадувке і тего малого гада!”. Аделька просила не вбивати хоч малого Владика, промовляючи: “Я теж єстем полька”. Підійшов якийсь старший і наказав не чіпати жінки й дитини. Похований Войтович на кладовищі села Дубники.
Вже була глибока осінь 1943 р., коли вночі в селі почулися постріли. Корець Ганна Герамонівна, 40 р. (чоловіка її розстріляли німці за те, що в 1939-1941 рр. був секретарем сільради) з трьома дітьми сховалася в схроні. Трішки побула і згадала, що залишила в хаті прядиво. Тоді люди сіяли льон, коноплі, робили з них кужіль, пряли, ткали полотно і шили одяг. Якщо заберуть пряжу, то не буде полотна з чого зіткати. Ганна сказала дітям, аби сиділи тихо, а сама вийшла зі схрону, щоб пряжу заховати. Більше в схрон вона не повернулася. Була застрелена поляком на прізвище Краков’як Ясько. Залишились діти круглими сиротами. Жорі було 15, Борі – 13, Соні – 9 років.
10 лютого 1944 р. сорокашестирічний Войтович Степан Федорович їхав до млина. Він був високий, сильний, гарний і надзвичайно спокійний. Перестріли, закатували страшними муками: відрізали вуха, носа, піднімали на дибу, вирізали на тілі живі пасма, кололи. Мучили цілий день. Керував тортурами, брав в них участь Янек Павельчак з колонії Ганусін, за Польщі власник цегельні. Йому допомагали Бахняк з Мочиська (передмістя Володимира), Дроб’як з колонії Стрев’яга.
Це були поодинокі напади і вбивства. Так жили до Стрітення, але 14 лютого 1944 р. через село їхав на санях поляк Юзік Козак. Сани були в крові, вид у фірмана страшний. Зупинився напроти хати Кузьмицького Степана Степановича, підкликав до себе його і твердо сказав: “Ради Бога, тікайте, бо як не сьогодні вночі, то завтра вас, українців, усіх переб’ють”. Він коротко розповів, що бачив за ці дві доби, зітхнув, перехрестився і ще раз повторив: “Тікайте тільки-но смеркне”. У цю ніч українці покинули село. Як завжди, не всі. Особливо старші люди. Грисюк Надія, 40 р., тікати не могла: в неї вже починалися пологи. Вона була в хаті. Чоловік з двома дітьми подався в місто. Неподалік у схроні сиділи старші люди. Серед ночі Надя народила дівчинку, а в селі чулися постріли. Вранці дід Веремко вийшов зі схрона й пішов до хати подивитись і взнати, як там почуває себе Надя. Жінка лежала в ліжку вбита, а на долівці розтоптане місиво з немовляти-дівчинки. Він повернувся і розповів про цю страшну трагедію Корцю Якову Єрмолайовичу й Ользі Абрамівні. Коли під обідню пору Веремко Войтович вийшов зі схрону, то його було вбито під хатою, в якій лежала мертва породілля.
До цього часу польські сім’ї жили в селі поряд з українцями, але в одну ніч усі дорослі хлопці й чоловіки залишили село й пішли в Білин, їх покликали. Минув якийсь тиждень. Люди навідувалися в село, щоб глянути на господарку, а головне, щоб узяти якийсь харч. Ясько Краков’як побачив Зосю Степанівну Кузьмицьку і давай ганятись, щоб убити. Його притримав поляк Горячний і спитав: “Ясю, цо зробіл тобє Кузьмицький, цо ти хцеш забіць єго дзєцко? Ти ж танцовал з ньов. Нє руш, нєх жиє…”. Вона втекла, але не всім так пощастило.
Чотирьох мешканців села: Заремську Ольгу (15 р.), Заремського Сергія (27 р.), Заремського Володимира (30 р.), Войтовича Ананія Сергійовича (15 р.) завели до лісу (нині це місце за птахофабрикою). Трьох загнали в якийсь котлован і постріляли та почали знімати чоботи. А Краков’як Ясько свою жертву не стрельнув.
– Зжуцай бути. Мам з цєбє сцьонгаць бути з забітеґо?
Сам стоїть з гвинтівкою, спрямованою на Володимира. Заремський сперся на дерево, зняв одного чобота, почав знімати другого, і тільки Ясько зиркнув у яму, чи там роззувають мертвих, як Володя чоботом щосили вдарив Яська по тім’ю. Краков’як упав, а Заремський скільки духу побіг у ліс. Довго лікувався у “білій” лікарні у Володимирі. Лікар-німець вилікував.
На другий день польські боївки напали на село, пограбували, половину дворів спалили. Були вбиті Корці – Августин (60 р.) й Аделька (55 р., полька), Войтович Ананій (70 р.), Ткачуки – Якуб (55 р.), дружина, дочки Віра (19 р.), Ніна (11 р.), Надія (8 р.), Заремські – Федько й Марія, Юрко Якуб, Климюк Калена (відрізані вуха, ніс), Козловська Ганна (45 р.) – кинута в колодязь. Син останніх Юрко (був без ока) залишився живий (як єговіст він радянською владою був тричі засуджений). Ще були вбиті Бронський Яків (був за Польщі солтисом), Грисюк Оксана з двомісячною дитиною, Грисюк Петро Артамонович (34 р.), Корець Афанасій, ще сім’я з шести душ.
Селяни Дубників, які загинули від польських воєнізованих формувань:
1. Адолька.
2. Бронський Яків Данилович, 1891 р.н. В січні 1940 р. заарештований НКВД. Після відступу Червоної армії 23.06.1941 р. звільнений з Володимир-Волинської в’язниці. Убитий поляками 22.02.1944 р..
3. Войтович Анатолій, 70 р.
4. Войтович Ананій Сергійович, 15 р.
5. Войтович Веремко, 70 р.
6. Войтович Володимир Федорович, 40 р., убитий на полі під час жнивування.
7. Войтович Никифор.
8. Войтович Степан Федорович, 52 р.
9. Гармон.
10. Грисюк Гарам.
11. Грисюк Петро Артамонович, 34 р.
12–13. Грисюк Оксана і її дитина, 2 місяці.
14–15. Грисюк Надія, 40 р. Уночі родила, вранці була застрелена в ліжку, а новонароджена дівчинка розтоптана на долівці.
16–21. Грисюк Оксана, 50 р., Грисюк Іван (син Оксани), його дружина і троє дітей.
22–25. Гурська, двоє хлопців і грудна дитина – дівчинка.
26. Гурениха.
27. Гуть.
28. Заремський Володимир.
29. Заремський Фльорко.
30. Заремська Марія.
31. Заремський Сергій Фльорович, 27 р.
32. Заремська Ольга Фльорівна, 15 р.
33. Корець Ганна Герамонівна, 40 р.
34. Климюк Калена, закатована.
35. Козловська Ганна, 45 р. вкинута в колодязь.
36. Корець Августин, 60 р., інвалід царської війни (без ноги), закатований.
37. Корець Аделька (дружина Августина).
38. Корець Афанасій.
39–40. Ткачук Якуб, 55 р. з дружиною.
41. Ткачук Віра Якубівна,19 р.
42. Ткачук Ніна Якубівна, 11 р.
43. Ткачук Надія Якубівна, 8 р.
44. Тимошиха (по сільському) старша жінка.
45. Жінка, спалена в стодолі.
46–66. – прізвища не встановлені. Як стверджує Іполит Іванович Губерук, 1929 р.н. (з Дубників, пізніше – у м. Володимирі-Волинському) відразу після закінчення війни селяни села підраховували, хто і скільки загинуло, і тоді нарахували 66 убитих, скатованих українців; ні один поляк у селі не загинув.
Про події в селі розповіли 11-13.02.1993 р. його колишні жителі Корець Костянтин Якович (1924 р.н.), Корець (Кузьмицька) Софія Степанівна (1921 р.н.), Войтович Ольга Степанівна (1937 р.н.), Поліщук Борис Данилович (1927 р.н.), Войтович Венедикт Олександрович (1924 р.н.); 14.02.99 р. здійснено запис зі слів Губерука Іполіта Івановича (1929 р.н.). Всі – мешканці Володимир-Волинського. Зош. 2, с. 185-189. 16.02.93 р. записано у с. Льотничому зі слів Бронського Романа Мигдановича (нар. 1918 р. в с. Дубниках). Зош. 2, с. 194.
У селі спалено до 30 хат. Записано 13.02.1993 р. у м. Володимирі-Волинському зі слів Поліщука Бориса Даниловича (нар. 1927 р. у с. Дубниках). Зош. 2, с. 188.
Колонія Заславок
Територія в 1951 р. увійшла до полігону.
Краков’як Ясько був родом з колонії Заславок. Тут жила його тітка Холод Марія. В лютому 1944 р. він убив тітку та її чоловіка, а також родича Марії Жука 90 р. Записано 12.02.1993 р. зі слів Войтович Ольги Степанівни, зош. 2, с. 187.
Колонія Водзинів
1-3. Веремко (сім’я з трьох осіб).
4-8. Козловські (сім’я з п’яти осіб).
Записано 11.02.93 р. від Корець (Кузьмицької) Софії Степанівни (1928 р.н.) і Корця Костянтина Яковича (1924 р.н.) (с. Дубники). Зош. 2, с. 187.
Ліски
Влітку 1943 р. поляки зробили з хати Романюка Степана Даниловича укріплення, обгородили подвійними дошками, між якими насипано землі, вийшла неначе стіна, і в ній пороблено амбразури. Керував цим відділком поляк Міхал Лоба, родом з колонії Шури. Звідти вже нападали поляки на інші села.
Жертви польських боївок:
1. Біда Матвій, 55 р.
2. Верезай Карпо, 30 р.
3. Глава Григорій, 32 р.
4. Глава Диментій, 37 р.
5. Костецький Адам, 35 р.
6. Мацьоха Улита, 52 р.
7. Решетюк Володимир, 23 р.
8. Хомик Антон, 40 р.
9. Невідомий.
Усі дев’ятеро померли в страшних муках, з них дерли шкіру, палили живцем, кололи, різали, – це було поряд з тією фортецею. Поховані на місці катування. Пізніше там поставлений пам’ятник, де вказано прізвища загиблих.
10. Верезай Петро, 70 років, замордований на полі під полукіпком у жнива 1943 р.
11. Вівчак Назар, застрелений.
12. Волочай Гнат, 52 р., застрелений.
13. Панасюк Андрійко, 2 р., вбитий в колисці.
14. Хомич Харитон, 73 р., застрелений.
15. Хома, 71 р., застрелений (тесть Чабана).
16. Чабан Пилип.
17. Чабан Євдокія, 16 р., дочка Пилипа.
18. Чабан Яків, 14 років, син Пилипа – усі троє вбиті на полі під час сівби жита. Коней, воза і недосіяне жито забрано.
Записано 23-02.1993 р. у с. Ліски зі слів Процик Надії Харитонівни, Романюк Оксани Григорівни. Зош. 2, с. 201-203.
Загинули поляки:
1–4. Соя (подружжя і троє дітей).
Записано 23.02.1993 р. зі слів Романюк Оксани Григорівни. Зош. 2, с. 203.
Колонія Шури (нині не існує)
Загинули польські родини:
1–5. Гриб – 5 осіб.
6. Пащак – 1 особа.
7–8. Яблонські – 2 особи.
Записано 23.02.1993 р. зі слів Процик Надії Харитонівни. Зош. 2, с. 202.
Білозовщина
Знесене 1951 р., коли на його території влаштовано полігон.
Озброєними поляками вбиті такі українські селяни:
1. Гаврилюк Надія Степанівна, нар. 1.02.1924 р., заколота багнетом.
2–3. Гаврилюк Олег Степанович, нар. 20.11.1926 р. і Гаврилюк Ярослав Степанович, нар. 3.03.1929 р.
4–6. Шипер Марія Миколаївна, 64 роки, бабуся і її онуки, вся родина була скатована, порізана, бабуся заколота штиком в суботу 11 лютого 1944 р. Батько дітей і зять Марії, який жив на той час у Володимирі-Волинському, пішов до німецької комендатури, про все розповів, йому виділили кілька німців для охорони, з якими він поїхав у село та забрав скатованих дітей і тещу, поховав на кладовищі міста.
7. Возняк, 80 років, спалений у хаті, а відрубана голова була в криниці. Це було під весну 1944 р.
8. Гісь Іван, 60 років, замучений 11.02.1944 р.
9. Омелян, вбитий.
10–13. Дулич – він сам, дружина, син Олекса (учився раніше в гімназії), дочка, школярка 4 класу, віруючі. Були вбиті поляками і кинуті до криниці. У вбивстві брав участь поляк Крук* . 7 квітня 1944 р. село було спалене німцями.
14. Маїло Ростислав Євремович, 20 р., убитий в жнива 1943 р.
Записано у Володимирі 9.07.2000 р. зі слів Гудими (Гаврилюк) Зінаїди Степанівни, Корольчук (Злотко) Зінаїди Пилипівни. Зош. 13, с. 28-29, 39, 40; 11.07.2000 р. зі слів Панасевича Святослава Володимировича. Зош. 12, с. 34.
Охнівка
В селі мешкало близько 15 сімей поляків. Жили мирно, були мішані сім’ї. Фрося Тарасюк була замужем за поляком Франеком Ройком. Одного разу Франек розповів по секрету своєму швагру Тарасюку Іванові, що того дня вночі поляки прийдуть з Білина і будуть убивати всіх підряд. Так що, мовляв, тікайте з дому. Тарасюки всі звечора втекли з села. Сказали сусідові Оливку Кантону, щоб і його сім’я тікала, але той засумнівався, не повірив. У нього зібралися на ніч сусіди і вирішили: що б не було, нікуди не втікати. Зима, холод , малі діти. Тут були Чуйко Павло Кузьмович, Сас Михайло Семенович з жінкою і двома дітьми, Оливко (дитя), Сенатор Карпо і його дружина, Сойко Яків Пилипович, син Андрій. Загалом 12 осіб. Усі вони тієї ночі були закатовані в хаті, а вдень спалені. 9 лютого 1944 р. тріщав мороз, снігу багато було. Коли поляки з Білина напали, то одні тікали, інші ховались, ще інші молилися і просилися , щоб їх не вбивали, але не було таких, щоб боронились.
В день перед масовими вбивствами поляки наїхали в Охнівку, брали свиней, бичків, курей і всю живність. Зайшли на подвір’я до одного господаря і в хату. Тут були дорослий син, дочка на виданні і наречений дівчини. Всіх вигнали з хати, запрягли коней у сани, вкинули на них кабана, причепились до дівчини, за неї заступились брат і наречений. Брата вбили пострілом, а нареченого закатували, відрізавши носа, вуха, поколовши штиками. У хліві застрелено дочок Клименчука Антона – Марію (38 років), Любу (9 років), Марію (7 років). Сенатор Карпо (45 років) і Сенатор Марія вбиті за хлівом, бо втікали. Залишилося дві сестри – чотирнадцятирічна Ніна й Віра (16 років). Куди подітись? А тут ніч, і знову смерть прийде. В попередню зуміли врятуватись, а як пережити ще цю? Чули від людей, що в білоруса Римара збираються люди, а він живе в хаті осадника Круліковського, якого в 1940 р. більшовики вивезли на Сибір, і що цей білорус знається з поляками. Хата була побіч села, тому сподівались у нього врятуватися. Мали на плечах по клуночку з білизною й харчами і пішли до Римара. Дорогою зустрілись з одним українцем, жонатим на польці. Він вихрестився на поляка. Дівчаток знав, бо не раз на своєму вітряку молов зерно для їхньої сім’ї. Тут впізнав :
– Доконд, дзеці, ідзецє ?
– Ми йдемо до Римара, бо там збираються люди, і там не будуть вбивати.
– Я слишалем, же вашо матке забілі. Забілі йов Голуб Юзек і Гратський. Ви нє ідзьцє там, бо напевнє, в те ноц там побійом вшисткіх.
– А ви куди йдете ? – насмілились.
– Я ідем по сани. Може ґдзє знайде, бо нє мам.
– То ви наші заберіть, все одно нам вони не потрібні.
Подякували навзаєм, на цьому і розійшлися. Дівчатка по глибокому снігу навпростець пішли на Овадне і там перебули всю війну.
Тієї ночі в Римара було вбито з 15 людей. Серед них: Хміль Трохим (50 р.), дружина Санька (40 р.), дочка Галя (9 р.). Одна жінка, звати Катерина (40 р.), залишилась живою. Їх виводили з хати по двоє і розстрілювали. Куля пройшла між рукою і тілом Катерини. Вона впала, а коли вбивці пішли по нові жертви, то вона відповзла до купки соломи, що була на подвір’ї, присіла і на себе соломи накидала. Так і залишилась живою. Клименчук Марфу (50 р.) щосили вдарили городником по голові, на третій день очуняла і поволі добралась до села Овадного. Ще прожила до 1951 р.
А у вечері наступного дня, десь о 23 годині, знову на село напала польська банда з Білина. Мокрицький Йосип Дем’янович (30 р.) був смертельно поранений у живіт розривною кулею, дружина, вийшовши зі схованки, сиділа біля помираючого чоловіка. Віктора Татарчука, 19 років, порубали сокирою. В цій хаті була вбита жінка Надя з двома маленькими дівчатками, бабуся, два хлопці, бабуся Куган. Хати і все майно пограбоване, а будівлі опісля спалено. До хати, де жила Лідія Карпівна Големб, зайшли поляки, повибивавши вікна прикладами. В Ліди був хлопчик двох з половиною років, який дуже злякався і почав плакати, аж захлинався. Ще була донечка Галя, рік від роду. Поляки зайшли і вже хотіли стріляти просто з порога в Ліду з хлопчиком на руках, але та випередила їх, мовивши: “Я єстем полька!” Ледве впросила. Знайшла посвідку, що вона замужем за поляком Голембом, що вінчалися в костелі. Діти розплакались, вона теж. З хати не випускали, все шукали чоловіків. Знайомий поляк Карий, що був серед нападників, запряг коні в сани, поїхала ночувати до свекрів, що жили під самим Білином, на колонії Калінувка. Всю дорогу доводилось пояснювати зустрічним полякам, хто їде, показувати посвідчення, переконувати, що їде до свекрів-поляків, і лише завдяки тому, що їх супроводжував поляк Карий і що він весь час за них заступався, залишились живі. А вже вночі бандити прийшли до свекрів Ліди і, незважаючи на те, що вони поляки, вимагали віддати її на розтерзання. Був передранковий туман, і полька (свекруха Ліди) шептала невістці : “Дзєцко моє, уцекай. Та банда цєбє забіє, і дзєцє твоє, і внукув моїх”. Туман прикривав усе. Свекруха спорядила коней, сани, до яких прив’язана корова, на руках дочка Галя, майже гола, в одне одіяльце загорнута, хлопчик на санях. Добрались до Володимира, потім до сестри в село Заріччя. Так і залишились живими.
Спогад мешканки Охнівки Рой Ганни Аврамівни, 1917 р. народження:
“Це було 12 лютого 1944 р. Зима була снігова й холодна. Кругом палали села, а в нас Богу дякувати було в селі більш-менш спокійно, хоча вже кілька разів навідувались поляки з Білина, грабували і навіть вбивали людей. Біда, страх зближують, єднають люд і ми, селяни, сходились до якоїсь хати по кілька родин на ніч, часто виставляли якусь варту з палицями аби вона попередила про небезпеку. І цього вечора з сином Іванком, якому було 8 років та шестирічним Сергійком я з чоловіком пішли до сусіда Млинара Якова. В хаті були його дружина Марія Калинківна, сусідка Параска з чоловіком Панасом Климчуком, ще був Гергель Клим, його дружина, моя мама і ще люди, я вже й призабула хто. Чоловіки спали, де хто примостився, тим більше, що в хаті було настелено соломи, діти також спали. У той час спали одягненими та взутими на випадок тривоги, щоб зразу вискочити надвір і в поле. Жінки сиділи тихо, інколи перешіптуючись. Горіла-диміла гасова лампа, вікна були щільно завішені ряднами. Було вже за північ. Якийсь неспокій не давав мені бути в хаті, і уже вкотре вийшла надвір. Коли чую, від агронома біжать люди, якісь голоси, рух. Сумніву не було – це чужинці. Вбігла в хату і крикнула: “Вставайте та втікайте. Швидше!” В одну мить чоловіки, хлопці, підлітки вискочили з хати з білими ряденцями, які кожний мав при собі аби на снігу накритись і зіллятись з білим снігом. Діти так швидко не повставали і поки я їх розворушила, то поляки вже тут. Жінки – хто під ліжко сховався, хто в запічок, а моя мама з онуками хотіла вискочити надвір, аж в хату вскочив поляк з лопатою в руках і маму вдарив лопатою по голові, вона впала, а він ще хлопця Іванка вдарив, і цей заплакав-закричав на все горло, на всю хату. Нас усіх вигнали на повір’я і тут від сусідів пригнали жінок і дітей. На подвір’ї був колодязь і всіх до нього зігнали, а тоді поляк настромив дівчинку на вила-двійчата (залізні вила з двома зубами, що використовувались для скирдування снопів) і підніс та вкинув в криницю, а тоді настромив восьмирічну Христину Мазур і піднісши, – дівчинка звивалась на вилах, плакала, кричала, – жбурнув в криницю за першою дівчинкою. Аж тут підтягнули до криниці збитого з ніг якимсь прутом військовополоненого (що перебував серед селян, втікши з німецького табору) і теж шпурнули в криницю за дівчатами, а за ним вкинули коловорот. “Нехай їм м’яко спиться (по-польськи)”, вишкірився в усмішці бандит і кинув у криницю подушку і якесь лахміття. Це пройшло дуже швидко, всі заціпеніли, а нападники вирвали з рук безтямної матері шестирічного Василька, рідного братика Христини Мазур і теж вкинули у колодязь.
І тут моя мама впізнала одного поляка в темноті снігової ночі, що був родом з Охнівки і проживав на другій вулиці та крикнула: “Вікторцю (так кликали поляка), що то ви робите?”. Цей відвернувся і крикнув по-московськи: “Женщін і дєтєй нє трогать!”. Тут же підійшов ще один і сказав: “Нє руш кобєте з децьми!”.
Коли грабіжники та бандити все пограбувавши, що тільки можна, пішли і поїхали, ми зайшли в хату. Не було вікон, виламані двері, окрім соломи на землі не було нічого. Холодно, весь час чути глухий стогін з криниці. Почали повертатися з поля хлопці та чоловіки. Знайшли ліца (віжки), прив’язали до кошика і спустились в колодязь.
– Синок! – кричав Петро Мазур в криницю.
– Васильку ! Сідай в кошик і тримайся за ліца.
Потихеньку витягли з чорного провалля сина Петра Мазура, шестирічного Василька. Ще витягли побитого, покаліченого коловоротом військовополоненого, який сказав, що обидві дівчинки мертві.
“Васю, а тебе прохромили вилами, як мене?” – питала в братика восьмирічна Христина, перебуваючи в тісному колодязі на десятиметровій глибині. “Як мене пече всередині, як болить”, – говорила плачучи.
Аж тут знову почувся шум, крики. Всі живі та поранені, понакривалися білими ряденцями на снігу. Військовополонений залишився біля колодязя. Коли вранці повернулись з поля, то біля криниці нікого не було. Його таки вкинули туди. В цю ніч до 80 людей було вбито і замордовано поляками в Охнівці”.
Спогад мешканки с. Охнівки Пакуш (Мазур) Ніни Петрівни, 1930 р. народження:
“12.02.1944 р. після півночі до нас увірвались поляки, вдарили тата аж він упав, але підняли і заставили запрягати коні в сани, забрали кабана й деякі речі і казали все оте везти до Білина. Тато зумів втекти в поле. Все грабували. Мене забрали із собою і повели до агронома. Змусили постукати у двері, і він мені відчинив, – увірвалися і все пограбували. Я непомітно пішла додому, а тут нема нікого. Побігла до дядька, бачу горить в хаті підвалина і підлога. Погасила, нікого не чути, аж підійшов тато і давай відкривати схрон, де люди вже задихалися, почали блювати, але свіже повітря врятувало. Всі повилазили надвір. Пішли до криниці і витягли Васю, потім військовополоненого, а він сказав, що дівчатка мертві в колодязі, де була й моя сестра Христина. З села мусили втікати до села Острівок, весною до Горичова”.
Загальний список селян Охнівки, вбитих вояками 27 ої Волинської дивізії Армії Крайової:
1. Ашкевич Семен (вуличне Петлюра).
2. Бодуля (за національністю чех, мав свою крамницю).
3. Бодуля (його дружина).
4-6. Богайчук Надія Іванівна і її двоє дівчаток.
7. Волошин (музикант, грав на скрипці).
8. Волошин (дружина).
9. Горошко Зоя, 48 років, вбита в хаті на ліжку під периною.
10. Горошко Броніслава Григорівна, 18 р.
11. Горошко Cтепан Григорович, 10 р.
12. Горошко Роман Григорович, 8 р.
13. Горошко Володимир Григорович, 7 р.
14. Гупік Борис.
15. Немовля, її мама вийшла з хати по потребі, а тут в хату поляки. Присіла, а в хаті постріл. Пограбували все, що було можна взяти, винесли, хату підпалили, і дитини Груня (мати) більше не побачила.
16. Довганюк Володимир.
17. Довганюк Ганна.
18. Дрозд Олександр, 17 р. Вбитий, коли намагався врятувати сестру під час нападу поляків на їхню хату (свідчення сестри).
19. Доросельський (хлопчик 7 р.).
20. Калиш Ганна, 101 рік, застрелена в голову на своєму ліжку.
21–25. Калиш Степан, 51 р. (вбитий поляком Левандовським родом з с. Верби), його дружина Калиш Марія Никипорівна, 51 р., Калиш Василь Степанович, 12 р., невістка Калиш Капітуля, 31 рік, донька Калиш Надія Михайлівна, 5 років. 26.02.1944 р. Вбиті і спалені в хаті Мальчевських в Капітулці.
26. Ковальчук Нестор.
27. Ковальчук (дружина).
28. Ковальчук (дочка).
29. Ковальчук Олена, 12.02.1944 р. вояки АК, що прийшли з Білина після півночі, настромили Оленку на вила-двійчата і вкинули до колодязя.
30–32. Клименчук Марія Антонівна, 38 років, Люба, 9 років, Надійка, 7 років – постріляні в хліві та спалені.
33. Косюк Костянтин.
34. Косюк Ілля.
35. Косюк Євдокія.
36–39. Коган Феодосій, його бабуся, дружина і син.
40. Лисюк (жінка).
41. Лишенюк Палажка.
42. Мазур Христина Петрівна, 8 років, 12.02.1944 р. Вирвали з рук матері і, настромивши на вила, вкинули в колодязь.
43. Мартинюк Марина.
44. Мартинюк Параска (старша жінка).
45. Мокрицький Йосип Дем’янович, 30 р., поранений в живіт розривною кулею, помер на руках дружини.
46. Мороз Ганна Олександрівна.
47. Олейник Домка, 70 р.
48. Оливко Кантон.
49. Оливко (дочка).
50. Остапик (літня жінка).
51. Панасюк Павло.
52. Панасюк Явдоха.
53. Панасюк Андрій Павлович.
54. Панасюк Надія Павлівна.
55. Пролета Василь.
56. Пролета (мама Василя).
57. Пролета (син Василя).
58. Пролета (дочка Василя).
59. Путчиха.
60. Романюк Іван.
61. Романюк Мирослава.
62. Сас Михайло Семенович.
63. Сас Євдокія.
64. Сас Петро Михайлович.
65. Сас (дочка Михайла).
66–67. Сенатори – Карпо, 45 р. і Марія, 40 р. – подружжя, побачивши бандитів втікали в поле, але були постріляні на ходу.
68. Соснович (старша жінка).
69. Сойко Якуб.
70. Сойко Минодора.
71. Сойко Михайло Якубович, 40 р.
72. Сойко (дружина Михайла).
73. Сойко Андрій Михайлович, 12 р.
74. Сойко (син).
75. Сойко (дочка).
76. Сойко Трохим.
77. Сойко (дружина Трохима).
78. Скіць Микола.
79. Тарасюк Ганна, 80 р.
80. Тарасюк Степан.
81. Тарасюк Григорій Федорович, 19 років, вбитий на полі серед білого дня.
82. Тарасюк Галина, 5 р.
83-90. Татарчук Надія, двоє дівчаток, троє хлопців (Віктор, 19 р. був зарубаний сокирою), мама Надії, дід Куган Гейко, вбиті й спалені.
91. Трусь Калина.
92. Хміль Трохим, 50 р.
93. Хміль Санька (Оксана), 40 р.
94. Хміль Галина Трохимівна, 9 р.
95. Хміль Володимир Трохимович.
96. Чуйко Павло Кузьмич.
97. Циган (прізвисько вуличне).
98. Циган (дружина).
99. Шаралета Марія, застрелили поляки Гратський і Юзек Голуб.
100. Військовополонений, що втік з німецьких таборів і перебував у селі, вбитий і вкинутий у колодязь.
101. Людина, яку в селі називали “агрономом”.
102-166. Решту осіб встановити не було змоги.
Мешканці села, які були поранені під час нападу поляків з Білина:
1. Калиш Михайло Степанович, 30 р., 26.02.1944 р. в селі Капітулка був застрілений в лице з дробовика, двічі поранений пострілом з гвинтівки в плече правої руки і 4 рази вдарений багнетом у груди. Всього сім ран. Вижив. Живе досі і про все розповідав, показував рани, розказував, як його знайшла на горищі Фелька Цьохова, як дочка Віра (3 р.) виповзла з-під лавки і мовила: “Тату, а я ще не забита”, а в самої личко біле-біле, неначе сніг.
2. Калиш Марія Степанівна, 15 р., 26.02.44 р. тоді в Капітулці була поранена в ліву ногу трьома кулями, але жодна не зачепила кістку, а на правій нозі була роздроблена стопа. Пів року лікувалась у “білій” лікарні у Володимирі, потім ще були лікування в різних лікарнях, так і накульгує.
3. Клименчук Марфа, 50 років, “отримала від жолнєжа” огородником по голові, втратила тяму, очуняла на третій день, вижила. В 1951 році померла в селі Овадно, де й похована.
4. Пролет Антоніна, поранена в живіт.
5. Хмель Катерина, 40 років, була поранена під пахвою.
В селі загинула польська сім’я:
1. Браніцький Марцін.
2. Браніцька Марія (дружина, українка).
3–4. Браніцькі Янек і Владек (їхній брат Єжик був захований в хаті Михайла Калиша, а пізніше переданий рідним до Білина).
Усіх поіменно встановити неможливо, бо спливло багато часу від тих днів, коли вояки з 27-ої Волинської дивізії АК очищали українську землю від українців і “добровільно” забирали Західну Україну знову під лоно своєї держави. Вдалося встановити імена 101 жертви терору, а насправді вбитих було набагато більше, від 102 до 165 людей, знищено цілі сім’ї, цілі родини і цілі роди, що й прізвищ не залишилося, немає кому згадати, бо, як це найчастіше буває, найдовше пам’ятають своїх родичів. Село повністю зруйноване, залишилося лише три хати, а 108 дворів знищено, спалена також церква з усіма документами, грамотами, святими книгами.
Не всі поховані на кладовищі, не було кому, не було можливості поховати по-християнськи. Там, де вбили, там і викопали яму та поховали, вночі, потайки, щоб в неї самому не потрапити. Село заново відбудовано на іншому місці, могили залишилися на полі забуті, огорожа погнила як і хрести, хіба що дерева ростуть на могилах. Там, де спочивають Хміль Трохим, його дружина Оксана і дочка, ще поховано дев’ять людей: Пролета Василь, його мама і двоє дітей, Ковальчук Нестор і інші, теж немає ні хреста, ні пам’ятника, не було й перепоховання.
В архіві зберігся перелік 107 садиб, знищених польськими воєнізованими формуваннями. (ДАВО, ф. 164 оп. 1, спр. 62, зв’язка 7).
Про село Охнівку записано 2.06.1990 р. зі слів Сойка Василя Трохимовича, зош. 1, с. 75; 2.09.1990 р. зі слів Чуйка Костянтина Михайловича, зош. 1, с. 76-79; 2.09.1990 р. зі слів Млинара Якова Івановича, Млинар Федори Іванівни, зош. 1, с. 79, Рой Ганни Арамівни, зош. 1, с. 80-81, Папуші (Мазур) Ніни Петрівни, зош. 1, с.81, 82 (всі мешканці с. Охнівки); 2.09.1990 р. зі слів Скіць Єви Григорівни, (м. Володимир-Волинський), зош.1, с.75-79; 21.01.1991 р. – Крупи Миколи (м. Володимир-Волинський); 18.11.1991 р. – Калиш Марії Степанівни, зош. 2, с. 13-15; 22.11.1991 р. – Калиша Михайла Степановича, зош. 2, с. 15-17; 6.12.1991 р. – Тарасюка Петра, зош. 2, с. 20 21, Багнич Люби Павлівни (с. Охнівка), Оливко (Тарасюк) Домни Іванівни, зош. 2, с. 22; 3.01.1992 р. – Каляпуха Петра Дмитровича (м. Володимир-Волинський), зош. 2, с. 30-31, Мокрицької Олександри Карпівни, зош. 2, с. 32; 2.02.1992 р. – Савицької Ніни Антонівни, зош. 2, с.40 4.
Писарева Воля
На 1940 рік в селі було 40 дворів і 131 мешканців, серед них чотири сім’ї поляків.
12 липня 1943 р. на свято Петра і Павла в напрямку села Писарева Воля посунула підводами від с. Білина велика група людей зі зброєю і без неї. Почалася пожежа. Люди тікали в ліс, що обіймав село підковою з трьох боків. Стріляючи, танкетки увірвалися в село, а за ними – поляки. Люди втікали хто в чому був, залишали все в хатах, клунях, у хлівах, на дворищах. Поляки дощенту пограбували село. Всі продукти, одяг, начиння, худобу забрали з собою, а садиби спалили. Двох жителів села – дев’яносторічного Афанасія Бранчука та його вісімдесятидев’ятирічну дружину Мотруну, які не втікали (до того ж Мотруна була зовсім сліпа) закололи багнетами.
У самій Писаревій Волі жило чотири родини поляків. Після того, як поляки спалили село та побили стареньких людей, СБ спіймала й убила поляків Броницьку Гелену, 16 років, Броницьку Юзю, 60 років, Древнік Марію, 22 роки. Незабаром уже поляки спіймали українку Броницьку Марію, прив’язали до воза і, їдучи в Білин, час від часу штрикали багнетами. Жінка спершу кричала, потім сили покинули її, і вона лише пищала, а кров текла, залишаючи червону ниточку-слід на землі.
Про село записано 24.05.1990 р. зі слів Смоляра Івана Вікторовича (зош. 1, с. 55, 56); 22.07.1990 р. (зош. 1, с. 63,64).
