"З хроніки трагічного протистояння"

Замість передмови

Громадськість України, – крім хіба що дуже нечисленних екстремістів, – розуміє важливість польсько-українського співробітництва. Саме тому всіх, хто думає про наше спільне майбутнє, серйозно занепокоїли плани урядових кіл сусідньої держави вшанувати пам’ять польських жертв міжнаціонального конфлікту на Волині без одно­часного вшанування українців, вбитих польськи­ми збройними формуваннями на тій же Волині, а також в Холмщині, Надсянні, Лемківщині. Не може не турбувати й намір спорудити у Варшаві чисто реваншистський пам’ятник – у вигляді карти Волині з гербами міст і повітів цього українського краю. В той же час в Польщі не популяризуються і, по суті, замовчуються факти спільних антибільшовицьких акцій польського національного підпілля і УПА в перші післявоєнні роки.

Спроба використання подій часу війни, щоб спровокувати протистояння в наш час, особливо прикра, адже поляки й українці – народи, жертви яких у ті важкі роки були найбільшими. Втрати України, незадовго перед тим знекровленої голодомором і більшовицькими репресіями, внаслідок терору нацистських окупантів становили понад 5 млн. серед цивільного населення, 2,5 млн. українців загинуло на фронтах, сотні тисяч стали жертвами більшо­вицьких репресій у післявоєнні роки. Дуже великими були і втрати польського народу в Другій світовій війні – що­найменше 4 млн. цивільного населення і півмільйона вби­тих на фронтах. До цього слід додати примусові депортації: понад 550 тис. українців з Польщі до УРСР, близько 150 тис на колишні німецькі землі, 800 тис. поляків з України до Польщі. Ці надзвичайно жорстокі депортації проведено із санкції або й за ініціативою держав-переможниць, як і втеча та вигнання з Польщі понад 12 млн. німецького цивільного населення, з якого понад 2 млн. загинуло, головно з голоду.

На тлі гігантських за масштабами злочинів щодо цілих народів кількість жертв територіально обмеженого польсько-українського збройного протистояння 1943–1944 рр. на західноукраїнських землях може видатись порівняно незначною. Але пам’ять про ці жертви також дуже болісна, до неї долучаються згадки про катування й знущання, почуття кривди сотень тисяч українців і поляків, депортованих зі своїх осель. На жаль, слушне обурення жорсткостями, яких припустилися обидві сторони, останнім часом використовується саме тими силами, які не бачать згубних наслідків ескалації напруги в польсько-українських взаєминах або свідомо прагнуть зашкодити співпраці сусідів.

Справжній характер і значення подій 1943–1944 рр. неможливо адекватно зрозуміти, якщо їх не розглядати в контексті подій Другої світової війни й у контексті всієї історії польсько-українських взаємин. Українці не мали іншого шляху до незалежності, як боротьба з державами, що панували на українських землях. При цьому українці не претендували на чужі землі, а лише на ті, де вони становили більшість. Протистояння з поляками в роки війни було спровоковане насамперед прагненням польської меншини зберегти владу Польщі на західно­українських землях.

Як відомо, впродовж попередніх століть польсько-українські взаємини не зводилися до боротьби. Взаємно корисним був обмін у царині культури. Попри те, що Україна мала безпосередні контакти з багатьма країнами, в багатьох ділянках Польща була для українців “вікном у Європу”, а польський національно-патріотичний визвольний рух мав вплив на формування ідеології українського самостійницького руху. Загострення польсько-українського протистояння в Галичині в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. було пов’язане із ситуацією в Австро-Угорській монархії. Поляки в Східній Галичині, зокрема польські великі землевласники не хотіли втрачати свої панівні позиції, однак конституційний лад у державі уможливлював легальну боротьбу українського населення за національні права. Дальшому спалахові міжнаціонального конфлікту сприяли поразка Української Галицької Армії в польсько-українській війні 1918–1919 рр. і встановлення насильно, внаслідок цієї поразки, на території Західно­української Народної Республіки польської влади, яку українське населення Галичини слушно вважало окупаційною. Так само негативно більшість українців поставилася до поширення панування Польщі на Волинь, де  національний конфлікт ще тісніше, ніж у Галичині, поєднувався із соціальним: життєві інтереси зумовили ворожість безземельного і малоземельного українського селянства до привілейованих польських поміщиків та колоністів-осадників. Суперечності загострювалися внаслідок спрямованої на асиміляцію урядової політики і через зверхнє ставлення значної частини поляків – особливо з числа низового апарату влади – до загалу українців.

У Галичині символом антиукраїнського терору стала так звана пацифікація у вересні–жовтні 1930 р. Безправно застосувавши засаду колективної відповідальності, поліція та військо арештовували, нерідко жорстоко били українських діячів, в тому числі активістів легальних товариств, нищили майно читалень і кооперативних крамниць. У Холмщині апогеєм переслідування православних українців було нищення їхніх церков у 1938 р. Ця акція супроводжувалася знущаннями озброєних ватаг місцевих поляків над православними селянами, щоб насильно змусити їх перейти на католицизм. В деяких районах Волині “навертанням” на “польську віру” займа­лися військо і корпус прикордонників (“КОП”). Відомий польсь­кий політик Тадеуш Голувко заявляв свого часу, що на Волині “ситуація ви­глядає найгіршою, бо там українська сві­домість проки­да­ється із стихійною силою і, внаслідок без­глуздих переслідувань і поборювання по-злочинному дурною і шові­ністич­ною адміністрацією, формується під прапором ненависті до польського народу й держави”[1] . Це застереження пролунало ще в 1926 р., але протягом наступних років політика щодо українців стала ще більш брутальною. Саме напередодні війни були прийняті і почали втілю­ва­тися урядові програми прискорення приму­сової асиміляції українців Галичини, Холмщини, Волині.

Коли Західна Україна після змови Сталіна з Гітлером опинилася в 1939 р. під владою СРСР, це аж ніяк не сприя­ло владнанню міжнаціональних відносин. На словах гово­ри­лося про інтернаціоналізм, на практиці тодішні пра­ви­телі дуже часто робили ставку на протиставлення націй, у  різних обставинах надаючи перевагу одним або іншим. Особливо ж безсоромну політику взаємного нацько­ву­вання і розпалювання національної та расової ненависті проводили нацисти. Поширені на початку війни надії на те, що нові окупанти будуть доброзичливішими, ніж попе­редні, швидко виявилися ілюзорними. Щоправда, в Гали­чині і Холмщині українцям спершу надавалися певні привілеї порівняно з поляками, зокрема дозволено україн­ські гімназії. Проте, приєднавши Східну Галичину до Генерального губернаторства, тобто до окупованих польських земель, арештувавши організаторів проголо­шеного у Львові 30 червня 1941 р. акту відновлення державності України, здійснюючи політику репресій щодо національно свідомих діячів і жорстоко експлуатуючи ресурси краю, гітлерівці наштовхували проти себе біль­шість українців. У Західній Волині, як і у всьому “райхскомісаріаті Україна”, становище було ще набагато важчим, ніж у Галичині. На відміну від Галичини, у апараті райхскомісара України Еріха Коха, адміністраціях державних маєтків, лісництв, залізниці та інших адмі­ністра­тивних і господарчих структу­рах багато привіле­йованих позицій зайняли польські фахівці та фольксдойчі польського походження. Ситуацію загострило нищення цілих сіл нацистами, які намагалися зміцнити свою владу жорстоким терором. Коли восени 1942 – на початку 1943 р. спалахнув стихійний опір україн­ського сільського населення проти нацистських окупантів, він включав і терористичні акти щодо тих поляків, яких українці вважали німецькими прислуж­никами. По-суті, це було справжнє повстання, яке лише з часом набуло орга­нізо­ваних форм. Як доповідав до Лон­дона один з представ­ників еміграційного уряду, вбивства колаборантів пере­кинулися на польські села і на поміщицькі маєтки, які нале­жали державі, але управлялися поляками[2] .

Збройний рух за визволення України під гаслом само­стійності, а отже боротьби на два фронти – проти Берліна й Москви – підняла Українська Повстанська Армія вже в жовтні 1942 р., а в широких масштабах – з березня 1943 р. УПА спершу намагалася уникнути “третього фронту” – з поляками. Однак, конфлікт з польським підпіллям став неминучим, оскільки воно відстоювали відновлення панування Польщі в Західній Україні, а польський емігра­ційний уряд, що діяв у Лондоні, навіть не захотів пообіцяти українцям автономії у післявоєнній Польщі, не кажучи вже про право на самовизначення[3]. До того ж польські збройні формування на Волині йшли на співпрацю не лише з німцями, що інколи допускали й українці, але й з черво­ними партизанами, яких українське підпілля вважало головним ворогом. Участь волинських поляків у червоній партизанці, в тому числі і в розвіду­вально-диверсійних загонах радянських спецслужб, по­чалася до загострення польсько-українського проти­стояння, отже вона була не наслідком цього загострення, а однією з його причин. На якомусь етапі керівники окремих повстанських загонів, на базі яких створювалася УПА, вирішили усунути ворожі польські осередки з теренів, які мали стати їхньою опера­цій­ною базою. Напади на польські села, вбивства частини населення мали на меті тероризувати і змусити до втечі всіх інших. Участь місцевої людності, зумовлена соціальними конфліктами, надавала протистоянню рис безпощадної селянської війни [4]. Хоч за великим рахунком її спрово­ку­вали ті, хто зробив волин­ських поляків заручниками плану відновлення на українських землях влади Польщі, нема і не може бути ніякого виправдання вбивствам не­винних людей, кату­ванням і знущанням, виявам садизму й жорсто­кості. Але за злочини відповідають тільки ті, що їх вчи­нили, а не український народ і його збройні форму­вання. Не можна забувати й того, що в умовах спричиненої окупацією де­моралізації (нагадаймо винищення нацис­тами і їхніми прислужниками єврейського населення) значно зросла кримінальна злочинність. Повсякденним явищем стали чисто грабіжницькі напади на хати, хутори, села. Нерідко злочинці, які діяли на власну руку, називали себе україн­ськими або польськими “партизанами”, а це провокувало відплатні акції з іншого боку. Безглуздо і несправедливо кожне вбивство українця приписувати “польським шові­ністам”, а кожне вбивство поляка – “українським націо­налістам”. Цивілізоване людство від­мов­ля­ється від засади колективної відповідальності, яка служить розпалюванню міжнаціональної ненависті.

Коли польське населення Волині сконцентрувалося у великих укріплених базах, а німцями була створена замість української польська поліція, частими стали напади по­ліцаїв, а потім і бійців польського підпілля, зокрема під­розділів Армії Крайової, на українські села. Метою їх були реквізиції продуктів харчування і теплого одягу, часто відплата, бажання залякати противників, створення “опе­раційного простору”. Жорстокими були як каральні експе­диції з участю поліції, але з ініціативи нацистської окупа­цій­ної влади, так і ті  терористичні, в тому числі “превен­тивні” та відплатні, акції, ініціаторами яких були поляки. Частою була і співпраця поліцаїв з польським збройним підпіллям, тероризували українське населення Волині також червоні партизани. З Волині протистояння пере­кинулось в Галичину, де в 1944 р. гинули поляки, які не виконували ультимативної вимоги покинути свої села і українці – жертви польських “відплат”. Вже в лютому 1943 р. польська Армія Крайова спалила українське село Стрільці Грубешівського повіту на Холмщині [5], започатку­вавши ескалацію відплатних акцій. Вбивства населення українських сіл Холмщини, Надсяння і Лемківщини польськими збройними формуваннями, їхніми цивільними по­мічниками, а пізніше військом і поліцією “народної” (тобто підвладної комуністам) Польщі польські автори часто кваліфікують як “помсту за Волинь”. Останньою від­платною акцією стала операція “Вісла” – примусова депор­тація польським військом та спецслужбами українців на колишні німецькі землі. Поодинокими залишилися випад­ки співпраці УПА й польського національного підпілля і їхньої спільної боротьби проти НКВД і польського прора­дянського режиму, але важливо, що такі випадки були [6].

В СРСР офіційна пропаганда приписувала теро­рис­тич­ні акції щодо мирного населення Західної України виключно німецьким фашистам та “українським буржу­азним націоналістам”, яких проголошували “прислуж­ни­ками фашистів”. Крім родичів і сусідів жертв, донедавна майже нікому не було відомо, що й на Волині в 1943–1944 рр. відбувалися жорстокі розправи озброєних поляків з українським мирним населенням. Залишилися неопублі­кованими більшість спогадів про вбивства й катування місцевої людності, в тому числі старих чоловіків і жінок, інва­лідів, дітей. В той же час у Польщі вже впродовж ряду років друкуються книги й статті, в яких у злочинах і винят­кових жорстокостях звинувачують лише українців. Одним з перших авторів книг такого роду був вроцлав­ський римо-католицький єпископ Вінценти Урбан. Поряд з описом жахливих подій, які він бачив або про які чув з більш чи менш надійних джерел, цей автор дозволив собі і узагаль­нення, у слушності якого він, напевне, був пере­конаним: “Не було на Волині жодного села, де б не морду­вали поляків рафінованим способом. Обдирали бритвами шкіру з обличчя, палили живцем, заганяли дубові кілки поміж ребра, різали пилкою” [7]. Ці слова залюбки ци­туються авторами публікованих великими тиражами текстів, які важко назвати інакше, як антиукраїн­ськими8 . Вірять у подібні й ще фантастичніші твердження також і автори­тетні в польському суспільстві люди. Наприклад, Єжи Яніцькій, популярний свого часу тележурналіст і довго­літній голова “Товариства любителів Львова і Львівської землі”, у своїй гарно виданій книжці про Львів написав після опису церкви Юра: “Останній перед Сліпим уніат­ський митрополит Андрей Шептиць­кий (хоч народжений дочкою Фредра і брат геройського польського генерала) був владикою не тільки віруючих, але й цілого націона­ліс­тич­ного українського руху, ідеологом і духовним провід­ником ОУН і УПА, благосло­вляв сокири й дерев’яні пилки, які були зброєю в братовбивчій різанині на цілому Поділлі і Волині9 . Після таких інформацій про характер вбивств у всіх селах і про те, хто їх благословляв, від­повідно оціню­ва­лася загальна кількість жертв. У передмові до публіцис­тичної книжки Едварда Пруса “Herosi spod znaku tryzuba”, виданої в 1985 р. накладом 50 тис. примір­ників, було сказано, що це документальна епітафія “для понад 500 тис. поляків, замордованих українськими фашистами у Східній Мало­польщі”. У липні 1990 р. Польське Агентство Преси (ПАП) розіслало інформацію, відразу ж опубліковану багатьма газетами, про заяву з’їзду делегатів Товариства шанувальників Львова, який відбувся у Вроцлаві і затавру­вав “злочин геноциду, здійснений на кресовому *  поль­ському населенні українськими націона­лістами з ОУН-УПА”. У заяві говорилося: “Підсумок цих злочинів вражає. Сотні спалених сіл, півмільйона замордованих поляків, півтора мільйона євреїв і не уточнена кількість русинів-українців, замордованих за допомогу, надану полякам або відмову взяти участь у злочині. Жертвами були передусім ци­вільні люди, головно старці, жінки й діти” 10 . Одночасно й далі популяризувалися в шовіністичній публіцистиці твердження, що в приду­шенні Варшавського повстання 1944 р. брала участь дивізія “Галичина” і що не німецькі нацисти, а українці вбили польських профе­сорів у Львові в липні 1941 р., або, принаймні, спричинили їхню смерть. З часом у солідних наукових працях було доведено, що ди­візія під час повстання була за сотні кілометрів від Варшави і що українці непричетні до знищення польської інтелі­генції, і, врешті, що в 1943-1944 рр. у всій Західній Україні загинуло не 500 тисяч поляків, а принаймні у п’ять разів менше 11 . Не знаємо, чи нові усталення були розтира­жовані ПАП та іншими ЗМІ таким чином, як це було з поперед­німи фальсифікаціями. Знаємо лише, що спопуля­ризована Е.Прусом і А.Корманом цифра “500 тисяч жертв”, ще й тепер інколи повторюється в польській публіцистиці 12 .

В Україні виданих масовими накладами антиполь­ських книг практично не було і немає. Ніколи не було часо­писів на кшталт місячника “Na rubiezy” – органу “Това­риства дослідження жертв українських націо­на­лістів” * . Натомість у Польщі й тепер великими тиражами видають тексти, які утверджують давні стереотипи про українців як націю різунів 13 .

На щастя, поряд з бездумними поширеннями старих звинувачень, в сучасній Польщі з’явилися серйозні наукові публікації Р.Тожецького, Ґ.Мотики, Ґ.Мазура, А.Сови та інших авторів, які керувалися насамперед документами, а до свідчень сучасників подій підходили не лише з повагою, але й з критицизмом, без якого неможливе історичне дослідження. В 1995 р. на сторінках авторитетної варшав­ської “Ґазети виборчої” друкувалися дописи читачів під загальною назвою “Правда про Волинь”. Знаменно, що ряд авторів не повторювали поширених у польському суспільстві стереотипів, а висловлювали тверезі погляди про передвоєнну політику Польщі і політику польських політиків у роки війни як істотні причини трагедії, наво­дили факти про боротьбу УПА проти комуністичних режимів СРСР і Польщі 14 .

Ще в червні 1994 р. відбулася організована варшав­ським осередком “Karta” зустріч польських і українських істориків на тему “Поляки і українці в 1918-1948 рр.: важкі питання”. Потім під подібною назвою проведено десять наукових семінарів, по черзі у Варшаві і Луцьку 15 . В науковому плані підготовку семінарів здійснювали Вій­сько­вий історичний інститут Академії національної оборо­ни у Варшаві і Волинський державний університет ім. Лесі Українки, з організаційного боку більшість семінарів про­водилася під егідою Світової спілки вояків Армії Крайової та Об’єднання українців Польщі. Відбу­валися змістовні дискусії, з окремих питань прийнято узгоджені рішення, з інших сформульовано тези, щодо яких сторони не змогли дійти згоди. На згадуваній першій зустрічі не тільки українські, але й польські історики пого­дилися з визначен­ням характеру діяльності Україн­ської Повстанської Армії як національно-визвольного. На жаль, більшість поль­ських організаторів цьогорічного відзна­чення подій 1943 року не врахували цю узгоджену оцінку, яку підписав і польський дослідник історії 27 Волин­ської дивізії АК, ветеран дивізії професор Владислав Філяр.

Але наївно було б думати, що висновки істориків автоматично дійдуть до свідомості народів. Для потепління взаємин потрібні не лише знання про минуле, а й добра воля, бажання враховувати аргументи всіх інших, а не лише власні. Поліпшення клімату міжнаціональних і міжлюдських відносин можливе як наслідок свідомих зусиль обох суспільств, а не як результат кон’юнктурних політичних кампаній. Спершу видавалося, що початок діалогу сприяв кращому взаємному зрозумінню і цим, можливо, слід пояснити те, що з нагоди 50-річчя подій 1943 року уряд Польщі не прийняв пропозицій тих комба­тант­ських і реваншистських товариств, які вимагали одностороннього “визнання вини” українським урядом. Що ж змінилося за останні роки, чому тепер певні урядові кола приймають образливі для українського народу форму­лювання і ставлять питання про вшанування лише поль­ських жертв? Не буду тут приєднуватись до пошире­них в Україні припущень, що організатори кампаній, спрямо­ва­них проти польсько-українського поєднання, скористалися погіршенням міжнародного статусу Украї­ни16 . Так це чи ні, не маю певності. Натомість припускаю, що істотний вплив на зміну співвідношення впливів на громадську думку “яструбів” і “голубів” могло мати опублікування в 2000 р. двотомної книги Владислава і Еви Сємашків “Геноцид, здійснений українськими націоналіс­тами над польським населенням Волині 1939–1945”17 . Поперед­ником її була надрукована десятиріччям раніше значно менша за обсягом книга Юзефа Туровського і Владислава Сємашка “Злочини українських націоналістів, здійснені над польським населенням на Волині 1939-1945” 18 . Видан­ня 1990 р. мало гриф “Головна комісія дос­лідження гітле­рівських злочинів у Польщі – Інститут націо­нальної пам’яті; Середовище солдатів 27 Волинської дивізії Армії Крайової у Варшаві”. Двотомник 2000 року випустило приватне видавництво “фон боровєцкі”, але серед тих, хто фінансував публікацію, на перших місцях названі Канцеля­рія Президента Речі Посполитої Польської, Бюро Націо­наль­ної Безпеки при Канцелярії Президента РП, Міністер­ство Культури й Національної Спадщини. Підтримка урядових установ, зовнішня імпозантність двотомника, наявність у ньому, крім сумнівних матеріалів, і автентичних джерел – все це на необізнаного читача може справити враження, що матеріали книги доводять слуш­ність наяв­них у “Передмові” антиукраїнських декларацій, сформу­льованих у винятково образливому тоні. Як не дивно, ця передмова проголошує неадекватною саму назву книжки: описані в ній події це “геноцид український, а не геноцид, здійснений УПА, бандерівцями чи українськими націона­лістами” (стор. 13). Жорстокість цього “гено­циду” – це, мовляв, продовження “гайдамацьких традицій (повстання Хмельницького, Коліївщина)”; “цілі гайда­мацького гено­циду: вирізання поляків та євреїв і велике збагачення шляхом цих вбивств похвально увічнені Шев­ченком”, отже “невипадково в сучасному Львові улюбле­ним місцем зібрань націоналістів є пам’ятник Шевченка” (с. 13, 24). Важко – ні, не важко, а неможливо! – зрозуміти, як могли книжку з такою передмовою фінансувати високі урядові інституції дружньої держави. Абстрагуючись, на­скільки це можливо, від передмови, мусимо визнати, що автори провели велику роботу, зібрали чимало доку­ментів, в той же час поряд з безсумнівно автентич­ними свідчен­ня­ми в книзі опинилися численні тверджен­ня, які ґрун­туються на неперевірених чутках. Для авторів кожен вбитий на Волині під час війни поляк – то жертва “українських націо­налістів”, в тому числі й ті, кого вбили селяни під час нападів на поміщицькі маєтки (як стихійних, так і спрово­ко­ваних у вересні 1939 р. місцевими комуніс­тами та Червоною Армією), а також ті, хто загинув з рук численних у той час кримінальних бандитів.

Неточності й перекручення в обох книгах – Є.Туров­ського і В.Сємашка 1900 р. і В. та Е. Сємашків 2000 р. – викликали цілком зрозумілу негативну реакцію серед тих, в кого залишилися зовсім інші спогади про лихоліття років війни. Якщо йдеться про українську сторону, то дотепер частково зібрано відомості про антиукраїнський терор озброєних поляків на Холмщині в 1942–1947 рр., в Надсян­ні й Лемківщині в 1944–1947 рр. Щодо Волині більш-менш широкомасштабний збір спогадів українських очевидців розпочався фактично влітку 2002 р., коли в Україні стало відомо про плани громадських організацій т. зв. кресо­в’я­ків (головно ветеранів АК і об’єднань земляків) провести в липні 2003 р. вшанування пам’яті лише польських жертв польсько-українського проти­стояння. Активізувалася ця робота з початку 2003 р., коли також в урядових колах Польщі була прийнята однобічна інтерпретація волинських подій і термінологія, типова для середовища “кресов’яків”.

Публікації польських реваншистів вже нанесли значну шкоду польсько-українським взаєминам. У відповідь на однобічні інтерпретації подій польськими авторами, у пресі України з’являються все нові й нові публікації проти­леж­ного характеру. В цьому плані важливою є діяльність створеної при Раді національної безпеки України Робочої групи експертів для проведення додаткових досліджень19 . В той же час друкуються і публіцистичні тексти різного рівня – від виважених до таких, що знецінюються відсут­ністю перевірки джерел і невибагливістю терміно­логії. На­гнітання антиукраїнських настроїв у Польщі і антиполь­ських в Україні приносить користь лише тим добре відо­мим силам, які хотіли б бачити Україну й Польщу в стані перманентного конфлікту, що зміцнюватиме прибіч­ників “євразійського вибору” та прихильників “союзу православ­них слов’ян”. Потрібно буде багато цілеспрямованих зусиль з обох сторін, щоб подолати негативні наслідки діяльності публіцистів і політиків, які намагаються увічню­вати в першу чергу пам’ять про взаємні кривди й образи.

В світлі початої польською стороною і підхопленої деякими українськими авторами ескалації звинувачень та контрзвинувачень, які утруднюють неупереджений діалог, заслуговують уваги зібрані недавно спогади очевидців а також матеріали опитувань, проведених за дорученням Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України різними дослідниками (Тетяна Костенко у Дубенському районі Рівненської обл., Іван Пусько в ряді районів Волин­ської обл., Володимир Собчук у колишньому Крем’я­нецькому повіті). Краєзнавець з Володимира-Волинського Ярослав Царук почав збирати спогади своїх земляків ще в 1985 р. і активізував цю роботу на початку 90-х рр., коли ознайомився з книжкою Ю.Туровського та В.Сємашка і побачив, що наявні в ній інформації про його рідне село Заболоття та сусідні хутори, про село Новини, звідкіля по­хо­дила його мати, як і про Стенжаричі, де він вчився у середній школі, “не співпадали з переказами одно­сель­чан” 20 . Працюючи завідувачем районного архіву у Воло­димирі-Волинському, Я.Царук мав обов’язок збирати до­кументальні свідчення про події в містах і селах району. На відміну від багатьох інших керівників подібних установ, які до справи ставилися формально, він об’їздив на вело­сипеді весь район, ходив по селах від хати до хати і запи­сував спогади очевидців, їхніх дітей і близьких родичів. На основі перехресного опитування тих, хто пам’ятав про тогочасні події, складав переліки людей, вбитих або поранених під час війни – поляків, українців і всіх, про кого йому розповідали. Записував свідчення про обставини вбивств мирних людей польсько-німецькими шуцманами, солдатами АК та інших польських форму­вань, україн­ськими повстанцями, польськими й україн­ськими селя­нами. Крім того, він перевіряв списки загиб­лих, що склада­лися комісіями сільрад відразу після німець­кої окупації і вдруге в 1978 р. При цьому переко­нався, що перші з цих списків назагал узгоджуються з розпові­дями одно­сельців, натомість пізніші писалися на вико­нання вимог тодішніх правителів очорнити за всяку ціну “україн­ських буржуаз­них націоналістів” і прославити “бор­ців за радянську владу”, зокрема червоних партизанів, учас­ників вини­щувальних батальйонів НКВС, партійних активістів.

Коли вийшла в світ книжка В. і Е. Сємашків, Я.Царук продовжив суцільне опитування мешканців усіх 97 насе­лених пунктів Володимир-Волинського району *  і у частині сіл інших районів (понад 30 населених пункти у Любом­льському та Турійському районах). Зошити, до яких записував спогади й матеріали опитувань, передано ним до Державного архіву Волинської області в м. Луцьку (вони оформлені як фонд Р3494), а копії частини зошитів і доповнень до них та аудіовізуальних записів – до архіву Інсти­туту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН Украї­ни. В ході опитування, коли респонденти уточнювали відповіді один одного, деякі з наведених у згаданій книжці В. і Е. Сємашків фактів підтвердилися. В окремих випадках Я. Царуку вдалося встановити прізвища вбитих поляків, про яких польські автори не знали. Втім, подібні випадки не типові. Нерідко старожили стверджували, що такої кількості поляків, яка вказана у книзі цих авторів, взагалі не було. Як виявилося, іноді В. і Е. Сємашки зараховували до вбитих тих, кому вдалося виїхати ще до початку зброй­ного конфлікту або втекти напередодні кривавих подій. Щоб збільшити кількість населених пунктів, де мали місце вбивства поляків, до числа “місцевостей” зараховані і невеликі колонії, частини сіл і хутори, які ніколи не були окремими адміністративними одиницями.

Є підстави вважати, що встановлена Я.Царуком кількість убитих українців може бути нижчою від справ­жньої, але ненабагато. Адже в селах живуть дотепер близькі родичі й сусіди більшості тих, хто загинув. Пам’ять не збереглася про людей, з якими не пов’язують якихось важливих подій, якщо їхні родичі й близькі знайомі давно виїхали із сіл. Якщо йдеться про долю поляків, її запам’я­тали переважно найближчі сусіди і ті, чиї родичі залиши­лися жити в районі. Оскільки родини більшості загинулих  в роки війни поляків тепер живуть у Польщі, саме там збереглось більше відомостей про польські втрати. При цьому, як видно із записаних Я.Царуком розповідей, ступінь вірогідності свідчень, зібраних В. і Е. Сємашками та іншими авторами, неоднакова. Порівняно надійнішими є спогади очевидців, натомість вимагають диференційо­ваного підходу твердження, зафіксовані зі слів інших осіб, описи подій, про які “всі знали”, хоч невідомо, хто їх бачив. Нерідко ті, які щиро вважають себе очевидцями, лише повторюють поширені в даному середовищі стереотипи21 . Звичайно, це стосується і спогадів українців. Дослідження соціологів показали, що багато сучасників тиражують на матеріалі власного життя прийняті в їхньому середовищі уявлення про свою національність чи групу як більш скривджену, ніж всі інші.

За даними В. і Е. Сємашків, у селах, які нині входять до Володимир-Волинського району, було вбито лише 80 українців, за матеріалам опитувань Я.Царука “з рук поль­ських воєнізованих формувань” загинуло 1454 україн­ці, причому усталено прізвища 1244 з них, відзна­чено, що зни­щено в селах району п’ять церков і чотири костьоли. На терені Володимирщини першими були напади поль­сько-німецької поліції на українські села, а напади на поль­ські села українське населення вважало відплатними. Ціл­ком зрозуміло, що респонденти В. і Е. Сємашків майже не подавали відомостей про вбитих українців; ймовірно, інколи перед ними ставилося питання саме про жертви з числа поляків, а не про всі жертви. Якщо йдеться про поля­ків, то за даними Сємашків “з рук українських націо­наліс­тів” загинуло їх 1915, за даними Царука, в селах, включе­них нині до Володимир-Волинського району, 430 поляків стали жертвами нападів українців (повстанців й місцевих селян).Виводити з цих цифр співвідношення кількості вбитих українців і поляків22 було б некоректно, бо, як вже вказувалось, повну інформацію про кіькість поль­ських жертв неможливо встановити шляхом опитувань в Україні.

Якщо ж йдеться про кількість вбитих українців, то розбіжність даних Я.Царука і В. і Е. Сємашків по району в цілому є підсумком розбіжностей джерел про окремі села. Наведемо лише деякі приклади. Описуючи події в селі Біскупичах Верхніх (Нехворощі), Я.Царук зафіксував вбивство 11 названих поіменно українців (в т.ч. трирічної дитини і бабусі 95 років) 20 травня 1943 р. У книзі Сємаш­ків згадано вбивство 11 липня 90 поляків, з яких 20 в селі і 70 в сусідньому маєтку, але не говориться про події 20 травня. У Я.Царука пере­лічено 9 українців, убитих того ж 20 травня у с. Хме­леві, в числі яких була півторарічна дитина. У книзі Сє­машків гово­риться про вбивство на по­чатку серпня понад 11 по­ляків, але нема згадки про україн­ські жертви. Про Дубники і навколишні польські колонії В. і Е. Сємашки пишуть, що там загинули одна полька, яку вбив україн­ський поліціянт, і один українець – поліціянт, покараний за вбивство матері. За даними Я.Царука, на Стрітеня, 14 лю­того 1944 р. польські боївки влаштували погром, під час якого загинуло 66 осіб, в т.ч. й немовлята, однак про вбивство в Дубниках українців В. і Е. Сємашки взагалі не пові­домляють. У книзі Сємашків йдеться про вбивство в Стрілецькому у грудні 1943 р. 47 поляків упівцями. За спогадами самого Я. Царука і опитаних ним численних свідків, 2 грудня 1943 р. загинуло 47, але не поляків, а українців. В. і Е. Сємашки пишуть про вбивство в с.Трос­тянці понад 5 (5+?) поляків, але не згадують про 25 українців, які загинули в цьому селі. Не згадано також, що польські військові 20.09.1939 р. вбили в м. Устилузі 17 мешканців села – 10 поляків, 4 українців, 3 євреїв, що там само розстріляно сімох мешканців П’ятиднів, в тому числі одного поляка. Щодо села Охнівки у двотомнику В. і Е. Сємашків зафіксовано вбивство трьох євреїв і 12 поляків (одинадцятьох 23 липня 1943 р., одного в 1943 р. без уточнення дати, одного 13 лютого 1944 р.). Натомість у праці Я.Царука йдеться про вбивство в цьому селі чотирьох поляків і 161 українця, з яких 101 названо поіменно.

До пропонованої увазі читачів книжки не ввійшли зібрані Я.Царуком дані про українські і польські жертви у селах, що не входять до Володимир-Волинського району. Тут теж багато розбіжностей з інформаціями В. і Е. Сємаш­ків. Так, вони пишуть про загибель у с.Вовчку (Вовчак, Вовчок) Турійського району понад 40 поляків, згідно ж записів Я.Царука, на весну 1943 р. тут проживало 35 родин у 32 хатах, з них 2 польські, а вбито було 10 поляків. У с. Сундовій Іваничівського району (тепер не існує) за опиту­ванням, проведеним Я.Царуком, 5 червня 1943 р. польська поліція на чолі з німцями вбила 21 селян, в т.ч. двох дітей і 90-річного чоловіка; більшість були спалені в їхніх хатах. Вбивства поляків цього села 11 липня меш­канці сусідніх сіл вважають відплатою за попередній напад. У книзі Сємашків йдеться про масове вбивство поляків Сундової в липні, але не згадано про те, що сталося 5 черв­ня. Я.Царук зібрав також надійну інформацію про вбивство і катування червоними партизанами мешканців сіл Радехів, Мок­рець, Зашковичі, Волиця, Колуна, Орищі, Завидів, Ри­ко­вичі. У двотомнику В. і Е. Сємашків про вбивства, здій­снені в цих селах радянською парти­занкою, нема ні слова.

На відміну від тих джерел, якими користувалися В. і Е. Сємашки, матеріали зібрані Я.Царуком, практично однотипні і це полегшує їх джерелознавчий аналіз. Попри неминучість в деяких спогадах легендарних нашарувань і природних деформацій пам’яті, нема підстав сумніва­тися, що численні односельці вбитих і зака­то­ваних пам’ятали імена й прізвища жертв, їхній приб­лиз­ний вік, а також обставини загибелі. Як і в опубліко­ваних у різний час спогадах поляків про нищення польських сіл українцями, так і в зібраних Я. Царуком спогадах українців про напади поляків на українські села досить частими є описи кату­вань, виколювання очей, відрізування носів і вух, відрубу­ван­ня голови, навіть розпинання. Безсумнів­ними є досить численні факти ґвалтування жінок, вбивств старих чоло­віків і жінок, дітей, навіть немовлят, скидання до криниць трупів і поранених. Однак у ряді випадків такі розповіді виникли під впливом поширених у ті часи і пізніше сте­реотипів. Якщо є всі підстави сумніватися в правдивості тверджень, що українці перерізували поляків пилками, то навряд чи є правдивими і наявні в спогадах українських селян, опитаних Я.Царуком, твердження, що так діяли і поляки. У багатьох випадках спогади є для історика джере­лом не так про самі факти, як про наявність у свідо­мості то­дішнього покоління уявлень про виняткову жор­сто­кість лише “чужих”, “інших”. Це було наслідком гостроти конф­лік­ту і чинником його дальшого загострення.

Дати вбивств, катувань і нищення сіл зафіксовані точно, якщо вони вказані на намогильних пам’ятниках, і в тих випадках, коли дата вбивства припадала на велике релігійне свято або найближчі до нього дні. Досить часті приблизні визначення часу – “на жнива”, “після жнив”, “перед Різдвом” і т.п. Метричні записи про смерть збе­реглися лише як виняток.

На підставі зібраних інформацій Ярослав Царук почав писати художньо-документальну повість. В ній не тільки від­творювалися зафіксовані ним розповіді, але й звучала емо­ційна розповідь про дослідницькі мандрівки влітку, восени і взимку велосипедом, попутними машинами, піш­ки – асфальтом та по болоті. Деякі сторінки засвід­чують літературний хист автора * . Не залишаючи думки про можливі пізніші публікації, Я.Царук погодився з пропо­зицією істориків Волинського державного універ­ситету ім. Лесі Українки та Інституту українознавства ім. І.Кри­п’якевича НАНУ про доцільність першочергового видання спогадів і свідчень. На прохання Інституту украї­но­знавства ім. І.Крип’якевича НАН України ним було про­ведено додаткові пошуки, перевірено і уточнено зібрані раніше інформації, почато виявлення ілюстрацій. До речі, Е.Сє­машко, не бачивши ще запланованих в Україні публі­кації про українські жертви, висловила погляд, що “слід сподіва­тись великомасштабної фальсифікації” 23 . Тим самим, кни­га її та її батька розглядається як остаточна істина, яка не під­­лягає перевірці. Але надійність матеріалів Я.Царука вип­ли­ває з можливості перевірити твердження його інфор­маторів, більшість яких живе за вказаними ним адресами.

Тексти спогадів і записи про опитування мешканців сіл подаються в цій публікації так, як вони були занотовані Я.Царуком, виправлено лише описки. Щоб уникнути не­порозумінь, діалектні слова “побиті”, “побили”, “побої” замінено, відповідно до видного з контексту значення, на “вбиті”, “повбивали”, “вбивства” і т.п. На останній стадії редагування наявні у первісних записах визначення “поль­ські банди” та їм подібні замінено на “польські воєнізовані формування”. До них зараховано і підрозділи польської поліції, і партизанські загони, і відділи Армії Крайової. Вибір узагальненої назви пояснюється тим, що місцеві селяни не завжди розрізняли поліцаїв від одягнених у подібні мундири партизанів; крім того, відомі випадки спіль­них акцій поліцаїв з учасниками баз самооборони і поль­ських партизанських груп.

Матеріали про окремі села автором згруповано в межах сільрад, а сільради розміщено за алфавітом. На першому місці подано села, підпорядковані Устилузькій міській раді. Місцевості, які є фактично частинами м. Во­лодимира (Заріччя, Федорівка, Льотниче), подано відпо­відно до сучасного адміністративного поділу як окремі села. Щодо всіх авторів спогадів і респондентів вказано прізвище, ім’я і по-батькові, рік народження, місце прожи­вання (під час описуваних подій і тепер, якщо вони різні). Оскільки на час підготовки рукописів з матеріалів, пере­даних до Державного архіву Волинської області, ще не були сформовані архівні справи, посилання подано на номери зошитів-записників Я.Царука. Пропущено укла­дені автором на основі архівних документів переліки власників хат і господарських будинків (стайні, хліви, шопи), знищених німцями або польською поліцією, партизанами чи селянами; вказується тільки загальна кількість будівель.

Автор і видавці дякують всім, хто сприяли в роботі над підготовкою книжки до видання.

Ярослав Ісаєвич

[1]  Hoіуwko T. Stosunki administracyjne na Woіyniu, “Robotnik”, 1926, nr.65. Цит. за: Sawicka J. Woіyс poetycki w przestrzeni kresowej. Warszawa 1999, s.149.

[2] Див.: Ільюшин І.І. ОУН–УПА і польське питання в роки Другої світо­вої війни (в світлі польських документів). Київ 2000, с.76.

[3] Зашкільняк Л. Українська проблема у політиці польського емігра­ційного уряду і польського підпілля в 1939–1945 рр. // Україна–Польща: важкі питання. Т.4. Варшава 1999, с.122-138.

[4] Гудь Б. Українці – поляки: хто винен. У пошуку першопричини конфліктів першої половини ХХ ст.. Львів, 2000, с.102-111.

[5] Ziкtek R. Konflikt polsko-ukraiсski na Cheіmszczyznie i poіudniowym Podlasiu w okresie okupacji niemieckiej // Rocznik Cheіmski, t.7, 2001, s.264.

[6] Shtendera Ye. In search of understanding: Cooperation between the UPA and WiN // Poland and Ukraine. Past and Present. Ed. P.Potichnyi. Edmonton and Toronto, 1980, p.271-294.

[7] Urban W. Droga krzyїowa archidiecezji lwowskiej w latach Drugiej wojny њwiatowej. Wrocіaw 1983, s.32.

Ярослав Царук. Трагедія волинських сіл 1943–1944 рр. Українські і польські жертви збройного протистояння. Володимир-Волинський район  /Вступна стаття Ярослава Ісаєвича./ – Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 2003. – 189 с.

Зміст