Ганна Горинь. Голодомор 1932—33 років – нищівний удар по фундаментальних устоях традиційного укладу життя українського села

Коли світова громадськість відзначала скорботну дату 50-ліття Голодомору 1932—33 років в Україні (1983 р.), то зарубіжні вчені зійшлися на думці, що ця небачена в історії людської цивілізації трагедія перебуває лише на початковому етапі глибокого наукового вивчення1. Констатація цього факту-докору в умовах ленінсько-сталінського більшовицького режиму мала глибоке підґрунтя, яке спричинилося до фальсифікації історичної правди, перекручень, спрощень, замовчувань. За таких умов правдива історія України, і зокрема українського селянства 20—30-х років XX ст., терор і геноцид нації Голодоморами залишилися за стіною мовчання, приховування документів, залякування і нищення свідків. А тому, як слушно зауважила світлої пам’яті Л. Коваленко, голова Асоціації дослідників голоду-геноциду 1932—1933 рр. в Україні, „про те, що відбувалося в Україні 1933 р., знає дуже невелике коло людей у світі, і ще менше — у нас, в Україні„2.

Відомий дослідник Голодомору 1932—33 рр. І. Самійленко із США звернув увагу на те, що й досі, уже в незалежній Україні, спостерігається намагання применшити масштаби і навіть замовчувати жахи геноциду українців3. Створюється враження, що недоброзичливці чекають, поки не залишиться жодного свідка трагедії; і в тому, на думку автора, головна причина блокування дальших досліджень Голодомору в сучасній Україні4.

Москва вживала всіх заходів, щоби приховати насамперед перед світовою громадськістю сам факт і причини Голодоморів в Україні. Все ж інформація просочувалася і частково потрапляла на сторінки преси. Перші сигнали про насування голоду в Україну з’явилися у львівському часописі „Діло“ в 1932 році.5 Американський журналіст, кореспондент „Інтернейшл Ньюс сервіс“, побувавши в 1932 р. в Україні, писав, що „голод і пограбування большевиками сільського майна в Україні досягли свого апогею“6. „Ані сарана, ані неврожай не є тому причина“,– ніби продовження попередньої думки знаходимо в берлінському часописі за 27 травня 1932 року.7

У серпні 1933 року Український католицький єпископат у журналі „Нива“ помістив протест під назвою „Україна в передсмертних судорогах“, підписаний Митрополитом А. Шептицьким, єпископами Г. Хомишиним і Й. Коциловським8 .

Питання наукового комплексного дослідження проблем, пов’язаних із Голодоморами в Україні, із зрозумілих причин найактивніше і першими порушили поза межами України. Науковий інтерес до цієї теми мав кілька активних хвиль. Початковий етап випав на 30-ті роки: публікації того часу мали спорадичний характер, з’являлися у міру надходження інформації про ці події в Україні. Під час окупації німцями української території у Другій світовій війні було виявлено секретні документи та архівні матеріали про голод в Україні, які потрапили на Захід, а крім того, туди згодом еміґрували тисячі свідків злочину, які розповіли світові про трагічну долю української нації у 30-х роках. На підставі нових даних у 50—60-х роках з’явилися статті в журналах Інституту досліджень СРСР у Мюнхені, а також перші аналітичні праці9. Однак найактивніша наукова праця з досліджень Голодомору 1932—1933 рр. випала на два останні десятиліття XX ст. і велась вона найперше в Німеччині (Мюнхен), в США і Канаді. Передусім належить назвати широко роз’яснювальну акцію української громади у США й Канаді10, що послужило створенню у США 1984 року Конґресової комісії для дослідження великого голоду в Україні та його наслідків, яку очолив професор Джеймс Мейс.

Ця Комісія своїм першочерговим завданням визначила роботу, яка мала стосуватися нагромадження джерел для майбутнього дослідження теми. Тут вартує уваги методика збору першоджерельного матеріялу (записів свідчень очевидців), підходи до визначення достовірности й вартости такої інформації11. Поза тим велося вивчення наукової літератури, офіційної преси, наявних документів. За три роки праці було зібрано 321 свідчення очевидців, проведено ретельний розшук та аналіз документів, що загалом склало 1715 сторінок записів12. Ця величезна праця, як пише І. Самійленко, „призначена для глибоких студій в Україні і в студіях світової історії“13. В Англії наприкінці 1986 року вийшла з друку книга Роберта Конквеста „Жнива скорботи“; у Західній Європі, а навіть у далекій Австралії у той час також почали з’являтися публікації документальних матеріалів з питань Голодомору в Україні. Помітне місце статтям цієї тематики відвели часописи „Визвольний шлях“, „Сучасність“, „Вісті українських інженерів“, „Пороги“, „Альманах УНС“ та інші.

Треба пам’ятати, що саме завдяки дослідженням зарубіжних учених, насамперед українців з еміґрації, уперше було названо вражаючі цифри жертв Голодомору в Україні. Це привернуло особливу увагу світової громадськости до трагедії нації, спричинилося до певного резонансу на материковій частині України та в існуючому ще тоді СРСР, особливо з кінця 80-х років, коли почали рватися пута страху.

В Україні дослідження теми Голодомору 1932—33 рр. активізувались з 1990 р., а вже в 1991 р. була опублікована книга-меморіал „33-й: голод“14. Масштабне дослідження теми передбачалось створенням Асоціяції дослідників голоду-геноциду 1932—33 років. За короткий час було зібрано близько 6 тисяч свідчень очевидців, тисячі фотографій, а також документи засекречених раніше архівних матеріялів і тогочасної преси. Однак Асоціація припинила свою діяльність у зв’язку із смертю її засновників-ентузіястів Л. Коваленко і В. Маняка. 1996 року в Україні створено Комітет для дослідження геноцидного Голодомору, який повинен підготувати оскарження до міжнародного суду, проте покладений на нього обов’язок виконати не вдається у зв’язку з відсутністю коштів15.

Отже, найбільший злочин проти людства в XX ст. – голод 1932—33 років в Україні — досі не дістав належної юридичної оцінки, а зібрані багатотисячні свідчення очевидців, інші джерела з цієї історії ще не достатньо введені в науковий обіг, не дістали належного вивчення й осмислення ученими.

Хоча вивчення Голодомору 1932—33 років, як і належить, перемістилося в Україну, мусимо визнати, що воно ведеться доволі невиразно, переважно в контексті тогочасних суспільно-політичних процесів. До наукових набутків кінця XX ст. слід віднести зібрані й опубліковані Центром досліджень усної історії та культури першоджерельні польові матеріяли з коментарями В. Нолла16.

Пропонована стаття написана найбільшою мірою на підставі критичного осмислення опублікованих свідчень, які становлять основну вартість у виявленні історичної правди про трагедію 1932—33 років, а також наукових статей, частково польових досліджень автора.

Першочерговим завданням сучасного вивчення багатопланової теми Голодомору 1932—33 рр. вважаємо насамперед вироблення концептуальних засад, а також накреслення аспектів її народознавчого дослідження. Дуже важливим є сьогодні розуміння того, що, як пише американський вчений Джеймс Е. Мейс, Великий Голодомор в Україні можна правильно зрозуміти лише в контексті наступу на все українське у всіх сферах політики, культури й науки17. Отже, сьогодні треба говорити про Україну 20—30-х років, державну політику нищення української інтеліґенції, колективізацію на селі і пов’язане з нею руйнування культурного середовища села тощо. Голодомор 1932—33 років стоїть у одному ряду з Голодом 1921—22 років і 1947 року. Уже цілком доведено, що голод був штучно організований, спланований і спрямований, на фізичне знищення українського селянства — основи нації. Він став диявольською крайньою мірою у різних заходах геноциду української нації. Дослідники назвуть період від 1929 до 1933 р. „найбільш кривавим і жахливим часом державного контролю над селянством“18. Для розправи з українським селянством потрібна була розробка спеціяльної методики боротьби — від репресивного морального тиску, який перевернув увесь уклад життя, стосунки, звичаї, культуру, аж до фізичного знищення.

Український селянин зіткнувся з цілком незвичними для нього стосунками: запанувало небачене досі насильство, порушення та іґнорування елементарних правових, морально-етичних норм. Це особливо відчутним виявилось у діях прихильників акцій боротьби із заможнішою верствою (т.зв. „куркулями“). Масштабна програма ліквідації заможних селян, яких офіційно було визнано „ворогами народу“, „класовими ворогами“, „експлуататорами“, „буржуазними націоналістами“, виконувалась оперативно (заслання у Сибір, руйнування або конфіскація нерухомого майна, фізична чи моральна розправа з ріднею). Критеріїв для визначення куркульства не було, місцева влада складала списки на свій розсуд і чинила розправу самочинно, сумлінно виконуючи державну програму; у той час, попри існування певних соціяльних, станових, професійних груп, класової ворожнечі в селі не було, вона надумана. Старше покоління селян сьогодні так характеризує куркулів: „Це настоящі хазяї“, „… господарів назвали куркулями“, „любили землю і хотіли самі коло неї працювати“, „вони ж хлібороби, вони хліб робили“19, з ними загинула найпрацьовитіша частина селянства, „цвіт“ нашої хліборобської нації. Не дивно, що у спогадах очевидців не було ніякої неґативної оцінки, лише співчуття, солідарність і підтримка цих людей.

Пропаґанда необхідности розправи з „класовим ворогом“, а насправді — з національно свідомою частиною українського селянства, священиками, місцевою інтеліґенцією була розрахована на духовне знекровлення етносередовища, на руйнування селянської культури. Вже на початку 20-х років село залишилося без лідера, без опори. Подальшим етапом (початок 30-х років) стала боротьба з рештою уцілілих селян, названих „саботажниками“ колгоспної праці та порушниками хлібоздачі державі, що створило передумови тотального терору Голодом.

Фізичне винищення селянства йшло в парі з моральним терором. Показовими в цьому розумінні є методи й форми заохочення до праці й покарання так званих „саботажників“. На Черкащині, наприклад, комунари, які виконали денну норму польових робіт, поверталися додому з піснею „Косим трави, косим клєвер на комунівській землі“ під червоним прапором, хто ж не виконав норми,— в іншій колоні, під чорним прапором. Їх називали „чорною ротою“. На Хмельниччині покаранням за невиконання хлібопоставки був „рогожовий прапор“20.

6 грудня 1932 року була видана навіть окрема постанова РНК УРСР та КП(б)У „Про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботували хлібозаготівлю державі“21. Подібні форми поцінування людини, марші-муштри під барабанний звук або стройову пісню згодом поширяться на шкільну молодь, формуючи не особистості, а однодумну, однопартійну масу трудящих, „гвинтиків“ і виконавців загальнодержавної політики.

Винищення селянства Голодом було запрограмоване уже в Постанові уряду від 7 серпня 1932 р., спрямованій нібито на збереження соціялістичної власності, з одночасними заходами проти порушників: розстріл із конфіскацією усього майна або позбавлення волі, не менше 10 років. За цією ж постановою селян жорстоко карали за збір колосків на уже вижатому полі й після зібраного врожаю22.

Реалізація програми Голодомору в Україні дістала найжахливіший вираз у формах і методах насильницького вилучення зернових запасів селян, а навіть у самій назві „викачування хліба“. Якщо примусову здачу зернових двічі в 1932 р. можна було б ще якось прикрити потребою поповнення державних запасів, то грабіжницьке забирання клуночків із фасолею, насінням, скупих запасів квашеної капусти, „усього їстівного“ залишалось без пояснення. Фізичну розправу мали довершити моральні стреси: у пошуках зерна чи будь-яких харчових запасів недолюдки розвалювали печі, стіни в хаті, рилися у купах соломи чи полови, перекопували подвір’я, знайдене силоміць виривали навіть із дитячих рук23. Восени і взимку 1932—1933 рр. буксирні бригади виконали своє завдання „зразково“, село залишилось без будь-яких запасів. Улітку 1933 р. все начисто забирали з городів. „У нас не залишилося жодної картоплини, ні буряка, ні кабака“, — згадував селянин із Житомирщини24. „Викачування“ продовольства була фактично тотальним грабунком, супроводжувалось нечуваним приниженням людської гідности.

У селян грабували не тільки хліб, а й їхнє майно. У згадці із села Підвисокого на Кіровоградщині показовий факт, як „… одного похмурого дня прийшли „із розправи люди“, стягнули з жердки кожух, батькову кирею, забрали рядна“25. Кожухи, рушники, полотно, вишивані сорочки, намітки — все це забирали, якщо не виплатив податок. Навіть стрічки дівочі забирали (Вінничина)26. Грабували скрині з усім пожитком, забирали будівельний матеріял, сільськогосподарський дрібний реманент. Часто конфіскований одяг активісти розподіляли між собою або влаштовували розпродаж з аукціону27.

Під час тих грабежів не дотримувалися навіть найелементарніших ознак законности: ніхто не представляв ордерів на обшук, не залучали свідків, не було описів чи протоколів конфіскації майна — нічого подібного не існувало. Селяни були позбавлені будь-якого правового захисту та й не мали вже фізичних сил оскаржувати дії „активу“, які за народним розумінням були просто грабіжницькими28. Село було не тільки знесилене Голодом, а й розчавлене морально: селянська душа зазнала жорстокого шоку, відбувалась спричинена дійсністю роздвоєність людини. З одного боку, мозолило очі, разило слух сталінське гасло „Життя стало кращим, жити стало веселіше“, з іншого — у реальному житті опухлі діти, „кагати“ мертвих, спустошені, спорожнілі села. Не було вже кому чинити опір, запанували зневіра, страх, безпорадність, руйнувалися система вартостей, узвичаєні норми й традиції, йшлося уже тільки про виживання. Щоправда, недавно розсекречені документи свідчать про те, що окремі селяни все-таки писали листи-скарги до Голови Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Г. Петровського, до районних відділів та редакцій газет про непосильні податки, голодування, просили втрутитися у безпорядки в їхньому селі, але їхні прохання завжди залишалися поза увагою29. Відверті виступи були просто неможливі, однозначно приречені на провал і фізичне нищення людей, а тому прояви місцевої ініціятиви, спрямовані на відстоювання прав людини, були останніми заходами найвідчайдушніших.

Нова соціяльна структуризація села призвела до появи окремих невідомих досі функціональних груп. На підставі згадуваного вже закону від 7 серпня 1932 р. по селах України були організовані із сільських активістів (комуністів, комсомольців, членів комнезамів) так звані „буксирні бригади“, які й почали свою згубну працю – „викачку“ хліба,— грабуючи рештки продуктів і збіжжя, що його мали колгоспники із своїх присадибних ділянок30.

Із спогадів очевидців постає доволі чітке уявлення, що за люди входили до складу тих бригад: „Залучались голови сільрад, секретарі партосередків, уповноважені міськкому партії“ (Кіровоградщина); „бригада з пияків і ледацюг… Це були бездушні люди“ (Херсонщина); „десь цих людей спеціяльно розшукували, жорстоких, ніби народжених знущатися з інших“ (Донеччина); „вони, видко, не наші, бо балакали по-руськи. Але добрі собаки були і зі своїх сільських“; „деградовані люди. Фізичне і моральне знущання вчиняли“31.

Повсюдно „активістами“ були представники найбіднішої верстви селян („босяки“), яка дуже часто у своїх діях керувалася бажанням догодити місцевій владі (були її попихачами), поза тим помститися заможнішим родинам, репресованим, звести з ними давні порахунки. Такі бригади з 3—4 осіб, очолювані представником районного апарату, йшли від двору до двору і забирали увесь хліб „під мітлу“. Їх у народі навіть називали „червоною мітлою“, „червоною валкою“, „чорною мітлою“, „чорношкірими“ (від кольору шкіряних курток), „шпигунами“ (від „шпигати”, шукаючи металевими палицями харчових запасів). Була своєрідна методика тих обходів та зборів: перша хвиля змивала все, що знайшли, друга і третя — через кілька днів. Забирали до зернинки, і це був смертельний вирок українському селянинові. Представники місцевої влади, керуючись настановами державних органів, вдавалися до найрізноманітніших методів і силових прийомів: погроз, залякувань, провокацій, убивств. Є свідчення про те, що активісти свої акції чинили ночами, що мало також своє широке застосування на допитах політв’язнів.

Про їхні діяльність та методи „праці“ свідчать вирази у спогадах очевидців: „нишпорили“, „люди з розправи“, „партійний аппарат районів шалів по селах“, „йдуть на викачку“32. Сьогоднішні спогади очевидців про дії активістів (у багатьох інформаціях вони узагальнені назвою „комсомольці“) переповнені зневагою до них, хоча відвертої ненависти нема. Є кілька фактів розправи селян над активістами, живими й мертвими33. В оцінках інформаторів час приглушив емоції, а в декотрих, можливо, назавжди у свідомості закріпився страх. Дії і поведінка тих прибічників влади на селі сьогодні потребують окремого глибокого вивчення для розуміння причин самого явища, шляхів деградування й морального падіння слабодухих в умовах большевицької дійсности. Були серед тих людей і ті, якими керували ідеї світової революції і світлого комуністичного майбутнього, „зловились на гачок Сталіна і його тоталітарної системи, стали співучасниками злочинів“, були випадково втягнені в авантюру34. Були й ті, які, відчувши ошуканство влади, уже не мали вороття. І на них чекала б доля „ворога народу“35. Зафіксовано факт визнання уповноваженим від міськкому партії себе жертвою методів хлібозаготівлі і його самогубство (Кіровоградщина), а також прилюдний виступ сільського активіста на захист голодуючих (Донеччина)36.

Усі вони стали жертвами, не навчилися розпізнавати зла, зневаги навіть стосовно себе, їх жорстоко використали і викинули з пам’яти народу та його історії, а нащадкам завдали сорому й неслави.

У численних свідченнях очевидців Голодомору 1932—33 рр. багато розповідей про представників місцевої влади — голів і секретарів сільських рад, а також голів колгоспів. Суттєвим є той факт, що ставлення селян до цих людей повсюдно майже однотипне: до представників влади вкрай неґативне, а до голів колгоспів — доброзичливе37. Голови та інші представники сільських рад неодмінно входили до складу „буксирних бригад“, були дуже аґресивні під час операцій „викачування“ хліба. Окремі свідчення проливають певне світло на такий стан: місцеву владу на селі найчастіше очолювали соціяльні низи, які своєю вірнопідданістю цілком задовольняли державні владні структури всіх вищих рівнів. Поза тим, як свідчать документи, голови сільських рад керувалися чіткими розпорядженнями вищих інстанцій, невиконання яких вело до вживання організаційних санкцій аж до зняття їх з роботи, до звинувачення у тому, що стоять „не на радянській платформі“38. Є окремі спогади з Донеччини про „вишкіл“ голів сільських рад і членів буксирних бригад працівниками районних комітетів партії, з яких достатньо зрозуміло, хто стояв за цими людьми і керував їхніми діями. Поодинокі випадки захисту селян сільською і районною владою особливо не розголошувалися, тому селяни про такі факти не знали і не могли міняти свого ставлення до місцевих представників влади.

Натомість про голів колгоспів є чимало добрих згадок із підкресленням співчуття і допомоги, особливо тим голодуючим, які працювали на полі, а також малолітнім і сиротам. Їхню доброчинність літні люди сьогодні пояснюють тим, що голови колгоспів не представляли большевицької влади, а як звичайно, були вихідцями з трудового середовища, добрими господарниками, які розуміли і розділяли трагедію хліборобів, самі близько до них стояли. Окремо належить сказати про сільських учителів тих років. Еміґрант до США, колишній учитель, згадував, що „… виконуючи постанову партії й уряду про ліквідацію куркуля як класу, кожному вчителеві доручалось разом з місцевими активістами заарештовувати куркулів з родиною і відправляти на станцію для вивозу. Потім це доручення лишили тільки для комуністів і комсомольців“39. Очевидно, учителі виявилися ненадійними помічниками, хоча були поодинокі факти їхньої співпраці з місцевою владою, участи у вилученні в селян збіжжя. Більше є свідчень про заходи вчителів у порятунку школярів, в організовувані ними харчування у школі, підгодовуванні дітей у себе дома. Є згадка про те, як директор школи врятував сім’ю від висилки на Сибір40. У переважній більшості сільські вчителі були справжніми подвижниками, стоїчно несли свій важкий хрест часто без квартири, без пайка, з мізерною платнею. Восени 1932 р. вчителі вже голодували так само, як селяни41.

У найкритичнішому становищі опинилося селянство, тому що саме проти нього був спрямований терор. Дуже важливим з етнографічного погляду є матеріял, який стосується боротьби українського селянства за виживання, і зокрема, народної кулінарії, — того страшного „меню“ періоду Голодомору. Залишившись з осени 1932 року без жодних харчових запасів і будь-якої підтримки влади, селяни покликали на допомогу увесь життєвий і господарський досвід, включили в харчування і пристосовували до споживання усе можливе для того з рослинного і тваринного навколишнього світу. В їжу пішли птахи — горобці, ворони, галки; тварини — собаки, коти, їжаки, крім того, слимаки, хрущі, жаби, домашні тварини, що гинули через падіж; рослинність – листя дерев, корінці, жолуді; відходи переробки – полова, жом, меляса, макуха. У спогадах очевидців дуже часто зустрічаються назви повсюдно вживаних тоді страв, як-от: „колотуха“, „бевка“, „моторженики“, „хеликим“, „якась бурда“, „якась юшка“, „баланда“ — (як казали в народі — „сім раз густе і всяким затерте“, „щось їжеподібне“)42. Багато з цих дуже своєрідних, умовно названих страв не були вживані ніколи, навіть у важкі воєнні чи післявоєнні часи, так само, як традиційні борщ, каша, цілком забуті в 1932—33 роках.

У той час для комуністів у райцентрах були організовані т. зв. „закрытые распределители“, в яких вони отримували продукти на цілий місяць. Усе це робилось потайки від народу, відпуск продуктів проводився уночі. Є відомості, що позапартійні фахівці (агрономи, лікарі, техніки, учителі) також забезпечувалися за трохи збільшеними нормами, одержуючи щомісяця борошна 8—12 кг на душу, а крім того, за місцем проживання купували через торгову мережу (сєльпо) інші продукти і харчі. Службовці (рахівники, канцелярські працівники, бухгалтери і голови колгоспів) крім 6—10 кг борошна на члена сім’ї більше нічого не одержували. Була ще четверта категорія (інваліди війни, каліки, самотні літні люди, родини червоноармійців), яким передбачалось щомісяця видавати 6—8 кг борошна, але поки на це прийшло розпорядження з центру, то більша частина цієї категорії лежала вже в домовинах43.

Селяни були вимушені давати собі раду самотужки, тому в пошуках хліба розвозили рештки свого майна, вимінюючи або віддаючи його за безцінь. З того часу з’явилися незвичні й принизливі назви „міняйли“. Найчастіше їхали аж у Гомель, на Курщину, де хліб чи збіжжя міняли за рядна і вишивані рушники. На місцях за шматок хліба забезпечені матеріяльно районні функціонери скуповували в селянок килими, рушники, плахти, сорочки44. Вражають трагізмом спогади на цю тему, як-от: на базарі опухлий від голоду чоловік „спродує за безцінь лишки свого й жіночого майна: запаски, крайки, плахти, спідниці, сорочки… Але марні його сподівання. Його крам не приваблює очей голодних людей“. Чоловік помирає на місці, гинуть з ним і його цінності45.

Випродували все до останнього ті села, що межували з РСФСР, де голоду не було, і за виручені гроші купували хліб та інші продукти46.

Вимушено позбувалися селяни і своїх родинних коштовностей: гордості дівочого посагу, традиційних жіночих прикрас (сережок, хрестиків, каблучок, дукачів тощо). Організована в більших містах України мережа так званих „торгсінів“ (торґовля с іностранцами) практикувала продаж товарів за золото і срібло. Як згадують очевидці, за кілограм муки, буханець хліба віддавали останні коштовності. Іноді траплялися жахливі історії — розкопування могил родичів, багатих людей у пошуках коштовностей, що потягло за собою і вбивства47. Рятуючись від голодної смерти, селяни важко прощалися з родинними реліквіями, які були матеріялізованими знаками роду, батьківської хати, етнічної чи територіяльної приналежности, а це вже можна віднести до духовної катастрофи, руйнування селянських світоглядних основ.

Безвихідність становища спонукало до злочинів, поширеним явищем стали дрібні крадіжки. Ті, що пережили голод, це пояснюють однозначно: „Село не знало крадіжок до колгоспів“, вони почалися саме з „тих колосків”, а потім настільки узвичаїлись, що з’явився навіть окремий термін „несуни“48. І саме з тих часів почало формуватися нетрадиційне ставлення до власности. Афішоване гасло про державну і колгоспну власність як всенародне добро новими поколіннями сприйнялось як „речі нічиї“, а тому за совєтською мораллю їх незаконне привласнення переставало вважатися крадіжкою і злочином. Сьогодні повсякчас чуємо таке народне трактування: крадіжка — якщо в когось з хати, якщо це людське49.

У 1933 р. про це не думали, голод доводив до відчаю, а тому предметом селянських крадіжок були зелена цибуля чи часник із грядки, посаджена картопля або горох, навіть страва з печі, викликані боротьбою за виживання, а то й порушеною психікою голодних. Зрідка згадують потерпілі, що „красти боялися, просити стидалися, робити ще не могли”50. Злочин, як і вчинений самосуд над злодієм, навіть якщо це були 6—7-річні діти, нікого не обурював, державним органам він був на руку. Уряд намагався ретельно затерти сліди своїх злочинів: не велося ніякої документації і в архівах місцевих органів НКВД ніколи ніяких слідів правопорушень не залишалося51. Події усіляко засекречували, при переїзді через Україну в пасажирських поїздах було наказано завішувати вікна52. Новобранцям було суворо заборонено розповідати про події в українському селі, листи з дому вони також не отримували, щоби не розголошувати про голод. Не дозволялося лікарям та органам охорони здоров’я реєструвати випадки смерти від голоду, згодом сфальсифіковано було перепис населення 1939 року, пофальшовано статистику дітей, яких записували до школи в 1934-1940 роках, статистику призовників до армії, а також виборців, які голосували на виборах53. Натомість усі заходи селян, спрямовані на порятунок від голодної смерти, влада пильно контролювала, вдаючись до жорстоких, іноді навіть безглуздих вчинків. Щоби перешкодити селянам переробляти для спожиття приховані чи десь набуті мізерні запаси зерна, на місцях було організовано „рішучу боротьбу з ручними хатніми жорнами“. Як повідомив дослідник з діаспори І. Дубинець, на Полтавщині в Лубенському районі знайдено 27, у Царичанському — 75, у Слов’янському районі на Харківщині 100 таких „куркульських млинів“54.

Політика уряду була спрямована на перекриття усіх можливих шляхів порятунку селян. У зв’язку з відсутністю паспортів селяни були позбавлені можливості влаштування на роботу в містах: „без паспорта або хоча б довідки сільради на поїзди не брали“55. Ті, кому все-таки вдалося пробитися до міста і там виміняти чи заробити хліба, часто його не довозили додому, бо міліція контролювала і конфісковувала все, що знаходила, або дома забирали місцеві активісти56. Влада робила все, щоби не допустити міґрації: кордони України з Росією і по Збручу були контрольовані спецзагонами опричників ҐПУ57. Усі ці заходи призвели до того, що в 1933 році мертвою пусткою стояли колись багаті хутори й села, згодом їх заселили переселенці: з районів Орла і Волги прибули родини росіян58.

Владні структури провокували конфлікти, фізичне й моральне нищення руками своїх односельців, а навіть членів родин. Усупереч розрахункам влади частина селян рятувалася завдяки моральній стійкості, взаємодопомозі. Збереглися приклади, як не тільки батьки, а й діти дбали про родину: несли зі школи чи дитячих ясел шматочок хліба, пастушки — молока, як лікували опухлих. „Уходники“, як називали категорію утікачів з голодуючих сіл до промислових міст або в Північні райони Росії, там працюючи, намагалися допомагати родині харчовими продуктами, які часто-густо не доходили до адресата або ж їх забирали на очах помираючих59. У пам’яті очевидців збереглися спогади, як бабусі й матері відмовлялися від їжі, заощаджуючи дітям, як матері підкидали своїх голодних немовлят міським мешканцям: „розгублювали свої кровинки, де тільки надіялися, що хтось підбере, хтось пригріє, аби тільки вижила дитина“. Старших дітей навмисне посилали до міста, щоби вони там прохарчувалися, однак міліція їх ловила, відводила в райВНО, а звідти додому60. Не цілком піддавалась руйнуванню і традиційна сусідська допомога (є приклади, як підгодовували дітей, ділилися молоком, давали притулок тим, у кого конфіскували житло). Є факти, коли виснажених дітей і сиріт брали до себе сільські вчителі61. З подібними фактами наприкінці 1940-х років ми зустрінемось на території західних областей України, коли односельці переховували „ворогів народу”, брали „за своїх” дітей, чиїх батьків вивозили в Сибір. Свідки згадують також про допомогу галичан. Зокрема, село Плешевичі (сьогодні Мостиського району Львівської обл.) зібрало і відправило голодуючим зерно, але їм повернули через відмову совєтською стороною (записано від Ольги Остапик спогад її бабусі Ганни Федорівни Боднар, 1903 р. н.)62. Про моральну стійкість українських селян свідчать заходи їх запобігання самогубствам і людоїдству. І все ж — усі ці факти ставали винятками, сталінський терор над українським селянством спричинився до нечуваного: руйнувалися не тільки громадські, сусідські зв’язки, а розпадалася родинна й сімейна спільнота.

Державна політика була спрямована на конфлікт поколінь. Дії бригад активістів стосовно до старших, хворих, яких викидали з житла на сніг, забирали посівне насіння з мішечків за образами, коли розбирали храми і насміхалися над вірою батьків, таки поступово досягала мети. Діти ціле життя каралися через тавро батьків „ворог народу“, батьки боялись відвертости з дітьми-атеїстами, комсомольцями, але це вже сталося пізніше, було наслідком трагедії 1920—30-х років.

Криза українського села тісно пов’язана з долею дітей 1930-х років. З огляду на обставини діти того часу були позбавлені дитинства. З боку держави заопікування голодуючими дітьми було дуже слабке. Є згадки про те, що голодних дітей збирали „у майдан“ і в хаті розкуркуленого селянина „підгодовували якоюсь юшкою“63, в окремих сільських школах дітям варили якусь страву, хоча були випадки смерти за партою. Чи це харчування було регулярним, ким і за які кошти велось, того не вдалося простежити. Найімовірніше, це відбувалося на місцевому рівні, з ініціятиви окремих приватних осіб, адже відомо, що діти й старі люди стали найчисельнішою групою жертв Голодомору 1932—33 рр.

Іноді дітей передавали у притулки, аби приховати їхню вражаючу смертність, тому що й там вони були полишені на повільне голодне вимирання. За спогадами колишнього сироти Я. Менакіра, єврея з походження, восени 1933 р. до колгоспного патронату с. Котюжани Вінницької обл. було прийнято понад 100 сиріт64. Нам невідомо, чиїми заходами була здійснена ця акція. Далі автор пише, що від 1936 року в патронат (тоді вже державний дитячий будинок) привозили дітей, чиї батьки потрапили до списку „ворогів народу“. З’ясувалося, що жодна дитина не була тут записана під справжнім своїм прізвищем: прізвища вигадували, аби діти не знали своїх батьків. Уцілілі діти-сироти, колишні вихованці Котюжанського дитбудинку, донині живуть під чужими прізвищами65. Інших підбирали міські вулиці, на які діти потрапили після смерти своїх батьків, що забрели сюди в пошуках їжі. Усі ці діти вже за життя були втрачені для України або стали її лютими ворогами, отримавши яничарське виховання, що входило в політичні програми державних органів. Виявилося, що розрив родинної цілости, а відтак етнокультурного сільського середовища був спланований. Відомий дослідник Голодомору Д. Соловей пише, користуючись матеріялами очевидця — співробітника МВД Вадима Денисова, що на Кубані в 1932—33 роках дітей віком від 10 до 16 років приписували до одного з батьків. Старших дуже часто вносили в етапні реєстри (під час вивозу), зовсім окремо від батьків. Їх засуджували на мінімальний термін, і вони їхали до таборів окремо від батьків. Молодших від 10 років залишали на родичів, а потім передавали до дитячих будинків по всій території СРСР 66.

Жертвами Голодомору стали також і ті, які врятувалися від нього і вижили за рахунок утечі з вимираючих сіл на Донбас, особливо за межі України, у великі міста. Важливо, що ці люди вже не поверталися до вимерлих сіл, а в нових місцях, часто поза Україною, вони губилися, розчинялися у загальній масі, утрачали своє національне коріння. Наслідки Голодоморів України доходять відчутним відлунням до наших днів. Метастази одного з найбільших злочинів проти людства виявляються в усіх сферах життя, насамперед у поруйнованій духовності.

Значні культурні й світоглядні переорієнтації відбувалися із зникненням у 1930-х роках традиційних сільських інститутів соціялізації („вулиць“, вечорниць, ярмарків та інших центрів спілкування і шкіл досвіду). Натомість насаджувалися нові форми і центри культурної роботи, які не давали потрібного ефекту і не приживалися. Найбільшої шкоди завдавали репресії релігійної культури, заборона релігійних свят, прощ, сільських церковних хорів, руйнування храмів. Вони знайшли свій вияв у зміні світоглядних, морально-етичних вартостей, ліквідуванні релігійного виховання.

Жорстоко і назавжди було розірвано тяглість поколінного досвіду. Втратилися давні господарські культурні орієнтації, що призвело і до втрати культурного спадкоємництва. Совєтська система, убиваючи в українському селянинові свідомого вольового господаря своєї землі, планово виховала покоління людей безініціятивних, бездумних, яких задовільняє рабське животіння. Криза і терор над селянином породили кризу людини, власника, господаря.

За найкоротший термін знищено три покоління українців, а виховання нових великою мірою здійснювалося тими, котрі в 1920—30 роках був дітьми. Драматизм цієї ситуації стає очевидним у сьогоднішній роботі з респондентами, очевидцями Голодомору 1930-х років. Відчувається, що ті підлітки і діти, які вижили й нині оцінюють трагедію, слабко орієнтуються у минулому свого роду, свого села, що в їхній інформації видається дещо з бажаного за дійсне. В окремих оцінках відчувається мислення крізь призму повоєнного часу, в який проходило особисте становлення цих людей, яким „втовкмачили“ переваги соціялістичного способу життя.

Записані в 1950—1960-х роках у діяспорі спогади є відвертішими, щоправда, й історична пам’ять там ще свіжіша, а в тих, що почерпнуті в 1990-х роках в Україні, інколи відчувається спрямування на потреби нинішні. Є ще інформатори, які поділяли політику уряду, а може, й сприяли їй, однак, вони сьогодні вже працюють на нинішній час, на догоду сучасного дослідника. Така інформація потребує особливо уважного вивчення, зіставлення фактів з поданими в інших джерелах, давніших записах.

Польові матеріяли автора цього повідомлення записані від різних поколінь і груп, маючи на меті виявлення трансформації усної історії, її трактування різними віковими категоріями людей, показали, що в умовах совєтської дійсности трагедія 1930-х років міцно пов’язалася із усіма подальшими, які розцінюються тільки втратами. У розмові про народні традиції часто доводилося почути: „ми ж совєтські“, „яке Купала?“, „який традиційний одяг, у чому стояла, в тому й пішла розписуватись“67. Сучасне молоде покоління назагал далеке від тих часів і проблем, його поінформованість про Голодомори в Україні перебуває у прямій залежності від сімейних традицій, їхньої передачі іншим. І тут дуже очевидною виявилась наявність чи відсутність отієї ланки, яка пов’язує покоління 1920—1930-х і 1960—1990-х років. Сьогоднішнє завдання учених полягає в тому, щоб не тільки подати історичну правду про геноцид української нації, здійснюваний державною політикою у формі Голодоморів, а й допомогти зрозуміти його наслідки в наш час.

Використана література:
1 Душник В. Реакція і протести української еміґрації під час голодового голокосту в Україні // Вісті українських інженерів.– 1984.– № 1—2.— С. 3.
2 „Ми затялися: полинів не буде”. Про Асоціацію дослідників голоду-геноциду 1932—33 років в Україні розповідає її голова Лідія Коваленко—Маняк // Сучасність.— 1993.— № 1.— С. 92.
3 Самійленко І. Проблеми дослідження Голодомору—33 // Визвольний шлях.— Лондон—Київ.— Кн. 2. — Лютий, 1999.— С. 178.
4 Самійленко І. Проблеми дослідження Голодомору — 33…— С. 178.
5 Соловей Д. Українське село в роках 1931—1933 // Український збірник. Кн. 2.– Мюнхен, 1965.— Кн. 2— С. 65.
6 Там само.
7 Там само.
8 Душник В. Реакція і протести української еміґрації під час голодового голокосту в Україні…— С. 18
9 Див.: Соловей Д. Українське село в роках 1931—1933…– С. 64—79; Лютаревич П. Цифри і факти про голод в Україні // Український збірник.– Кн. 2.– Мюнхен, 1955.– С. 80—98; Соловей Д. Голгота України.– Ч. 1.– Московсько—большевицький окупаційний терор в УРСР між Першою і Другою світовою війною.– Вінніпег, 1953.– С. 174—216.
10 Душник В. Реакція і протести української еміграції під час голодового голокосту в Україні…– С. 1—2.
11 Див.: Джеймс Е. Мейс. Висновки та перспективи дослідження Голодомору 1933 р. // Сучасність.– 1993.– № 4.– С. 152—153.
12 Самійленко І. Проблеми дослідження Голодомору—33…– С. 179.
13 Там само.– С. 179.
14 33-й: голод. Народна книга—меморіал, підготовлена Лідією Коваленко і Володимиром Маняком.— К., 1991.— 584 с.
15 Самійленко І. Проблеми дослідження Голодомору—33…— С. 180.
16 Нолл В.В. Трансформація громадянського суспільства. Усна історія української слов’янської культури 1920—30-х років.— К., 1999.— 559 с.
17 Джеймс Е.Мейс. Висновки та перспективи дослідження Голодомору 1933 р…— С. 151.
18 Нолл В. Трансформація громадянського суспільсьва...— С. 27.
19 33-й: голод…— С. 70, 75, 91, 98.
20 33-й: голод…— С. 110, 123.
21 Див.: Маняк В. Повернути народові історію, а історії — правду // Альманах „Гомону України”.— 1992.— С. 116.
22 Див.: Соловей Д. Голгота України…— С. 181—185. Його ж: Українське село в роках 1931—1933...– С. 66—67; Касьянов Г. Україна 1932—33. Голодомор, терор, геноцид // Пороги.— 1993.— № 3.— С. 14.
23 Соловей Д. Українське село 1931—1933 р…— С. 69.
24 Голодомор в Україні 1932—1933. Свідчення очевидців // Пороги.— 1993.— № 3.— С. 17.
25 Там само.— С. 15.
26 33-й: голод…— С. 88.
27 Нолл В. Трансформація громадянського суспільства…— С.121, 149.
28 Менанір Я. Замордоване селянство // Сучасність.— 1983.– Ч. 10.— С. 25
29 33-й: голод…— С. 65—68.
30 Лютаревич П. Цифри і факти про голод в Україні...— С. 81.
31 33-й: голод…— С. 97, 102, 119, 127, 230, 235—236, 409, 412, 416—417; Нолл В. Трансформація громадянського суспільства…— С. 121.
32 Голодомор в Україні 1932—1933. Свідчення очевидців…— С. 13, 15. Нолл В. Трансформація громадянського суспільства...— С. 121.
33 33-й: голод.— С. 69—70.
34 33-й: голод.— С. 21—22; Касьянов Г. Україна 1932—33. Голодомор, терор, геноцид…— С. 13.
35 33-й: голод.— С. 21—22, 230—231; Маняк В. Повернути народові історію, а історії — правду…— С. 150.
36 33-й: голод. — С. 220, 419.
37 Там само. — С. 36—37, 39.
38 33-й: голод.— С. 40.
39 Базилевський В. Спогад свідка великого голоду в Україні в 1932—33 р. // Вісті українських інженерів.— 1983.— № 1—2.— С. 6.
40 33-й: голод…— С. 82, 154, 293, 543.
41 Там само.— С. 399, 428—429.
42 Там само.— С. 74, 83, 88, 90, 292—293, 428, 431
43 Лютаревич П. Цифри і факти про голод // Український збірник.— 1955.— Кн. 2.— С. 81.
44 Там само— С. 84.
45 Там само— С. 87.
46 Там само.— С. 83.
47 Голодомор в Україні 1932—1933. Свідчення свідків... — С.15; Лютаревич П. Цифри і факти…— С. 82.
48 33-й: голод... — С. 128, 130.
49 Польові матеріали автора. Київщина, Яготинський район, 2001 р.
50 33-й: голод…— С. 158.
51 Соловей Д. Голгота України…— С. 169.
52 Безансон Ален. Пам’ятати і досліджувати…— С. 49.
53 Душник В. Реакція і протести української еміграції під час голодового голокосту в Україні…— С. 1.
54 Див.: Соловей Д. Голгота України…— С. 68.
55 33-й: голод…— С. 102.
56 Соловей Д. Голгота України…– С. 189; 33—й: голод…— С. 354.
57 Касьянов Г. Україна 1932—33. Голодомор, терор, геноцид…— С. 13.
58 Безансон А. Пам’ятати і досліджувати…— С. 49.
59 Лютаревич П. Цифри і факти про голод…— С.82.
60 33-й: голод…— С. 155, 188, 428.
61 Нолл В. Трансформація громадянського суспільства…— С. 123—124; 33-й: голод…— С. 62—63, 88, 91, 95—97, 104, 111, 542.
62 Польові матеріали автора 2001 р.
63 Нолл В.В. Трансформація громадянського суспільства…– С.187.
64 Менанір Я. Замордоване селянство…— С. 26.
65 Там само. — С. 30.
66 Соловей Д. Голгота України…— С. 169.
67 Польові матеріали автора. Київська область, Миронівський район, 1998 р.

Зміст

книги	fr
fr	Ганна Горинь. Голодомор 1932—33 років – нищівний удар по фундаментальних устоях традиційного укладу життя українського села Коли світова громадськість відзначала скорботну дату 50-ліття Голодомору 1932—33 років в Україні (1983 р.), то зарубіжні вчені зійшлися на думці, що ця небачена в історії людської цивілізації трагедія перебуває лише на початковому етапі глибокого наукового вивчення1. Констатація цього факту-докору в умовах ленінсько-сталінського більшовицького режиму мала глибоке підґрунтя, яке спричинилося до фальсифікації історичної правди, перекручень, спрощень, замовчувань. За таких умов правдива історія України, і зокрема українського селянства 20—30-х років XX ст., терор і геноцид нації Голодоморами залишилися за стіною мовчання, приховування документів, залякування і нищення свідків. А тому, як слушно зауважила світлої пам’яті Л. Коваленко, голова Асоціації дослідників голоду-геноциду 1932—1933 рр. в Україні, „про те, що відбувалося в Україні 1933 р., знає дуже невелике коло людей у світі, і ще менше — у нас, в Україні„2. Відомий дослідник Голодомору 1932—33 рр. І. Самійленко із США звернув увагу на те, що й досі, уже в незалежній Україні, спостерігається намагання применшити масштаби і навіть замовчувати жахи геноциду українців3. Створюється враження, що недоброзичливці чекають, поки не залишиться жодного свідка трагедії; і в тому, на думку автора, головна причина блокування дальших досліджень Голодомору в сучасній Україні4. Москва вживала всіх заходів, щоби приховати насамперед перед світовою громадськістю сам факт і причини Голодоморів в Україні. Все ж інформація просочувалася і частково потрапляла на сторінки преси. Перші сигнали про насування голоду в Україну з’явилися у львівському часописі „Діло“ в 1932 році.5 Американський журналіст, кореспондент „Інтернейшл Ньюс сервіс“, побувавши в 1932 р. в Україні, писав, що „голод і пограбування большевиками сільського майна в Україні досягли свого апогею“6. „Ані сарана, ані неврожай не є тому причина“,– ніби продовження попередньої думки знаходимо в берлінському часописі за 27 травня 1932 року.7 У серпні 1933 року Український католицький єпископат у журналі „Нива“ помістив протест під назвою „Україна в передсмертних судорогах“, підписаний Митрополитом А. Шептицьким, єпископами Г. Хомишиним і Й. Коциловським8 . Питання наукового комплексного дослідження проблем, пов’язаних із Голодоморами в Україні, із зрозумілих причин найактивніше і першими порушили поза межами України. Науковий інтерес до цієї теми мав кілька активних хвиль. Початковий етап випав на 30-ті роки: публікації того часу мали спорадичний характер, з’являлися у міру надходження інформації про ці події в Україні. Під час окупації німцями української території у Другій світовій війні було виявлено секретні документи та архівні матеріали про голод в Україні, які потрапили на Захід, а крім того, туди згодом еміґрували тисячі свідків злочину, які розповіли світові про трагічну долю української нації у 30-х роках. На підставі нових даних у 50—60-х роках з’явилися статті в журналах Інституту досліджень СРСР у Мюнхені, а також перші аналітичні праці9. Однак найактивніша наукова праця з досліджень Голодомору 1932—1933 рр. випала на два останні десятиліття XX ст. і велась вона найперше в Німеччині (Мюнхен), в США і Канаді. Передусім належить назвати широко роз’яснювальну акцію української громади у США й Канаді10, що послужило створенню у США 1984 року Конґресової комісії для дослідження великого голоду в Україні та його наслідків, яку очолив професор Джеймс Мейс. Ця Комісія своїм першочерговим завданням визначила роботу, яка мала стосуватися нагромадження джерел для майбутнього дослідження теми. Тут вартує уваги методика збору першоджерельного матеріялу (записів свідчень очевидців), підходи до визначення достовірности й вартости такої інформації11. Поза тим велося вивчення наукової літератури, офіційної преси, наявних документів. За три роки праці було зібрано 321 свідчення очевидців, проведено ретельний розшук та аналіз документів, що загалом склало 1715 сторінок записів12. Ця величезна праця, як пише І. Самійленко, „призначена для глибоких студій в Україні і в студіях світової історії“13. В Англії наприкінці 1986 року вийшла з друку книга Роберта Конквеста „Жнива скорботи“; у Західній Європі, а навіть у далекій Австралії у той час також почали з’являтися публікації документальних матеріалів з питань Голодомору в Україні. Помітне місце статтям цієї тематики відвели часописи „Визвольний шлях“, „Сучасність“, „Вісті українських інженерів“, „Пороги“, „Альманах УНС“ та інші. Треба пам’ятати, що саме завдяки дослідженням зарубіжних учених, насамперед українців з еміґрації, уперше було названо вражаючі цифри жертв Голодомору в Україні. Це привернуло особливу увагу світової громадськости до трагедії нації, спричинилося до певного резонансу на материковій частині України та в існуючому ще тоді СРСР, особливо з кінця 80-х років, коли почали рватися пута страху. В Україні дослідження теми Голодомору 1932—33 рр. активізувались з 1990 р., а вже в 1991 р. була опублікована книга-меморіал „33-й: голод“14. Масштабне дослідження теми передбачалось створенням Асоціяції дослідників голоду-геноциду 1932—33 років. За короткий час було зібрано близько 6 тисяч свідчень очевидців, тисячі фотографій, а також документи засекречених раніше архівних матеріялів і тогочасної преси. Однак Асоціація припинила свою діяльність у зв’язку із смертю її засновників-ентузіястів Л. Коваленко і В. Маняка. 1996 року в Україні створено Комітет для дослідження геноцидного Голодомору, який повинен підготувати оскарження до міжнародного суду, проте покладений на нього обов’язок виконати не вдається у зв’язку з відсутністю коштів15. Отже, найбільший злочин проти людства в XX ст. – голод 1932—33 років в Україні — досі не дістав належної юридичної оцінки, а зібрані багатотисячні свідчення очевидців, інші джерела з цієї історії ще не достатньо введені в науковий обіг, не дістали належного вивчення й осмислення ученими. Хоча вивчення Голодомору 1932—33 років, як і належить, перемістилося в Україну, мусимо визнати, що воно ведеться доволі невиразно, переважно в контексті тогочасних суспільно-політичних процесів. До наукових набутків кінця XX ст. слід віднести зібрані й опубліковані Центром досліджень усної історії та культури першоджерельні польові матеріяли з коментарями В. Нолла16. Пропонована стаття написана найбільшою мірою на підставі критичного осмислення опублікованих свідчень, які становлять основну вартість у виявленні історичної правди про трагедію 1932—33 років, а також наукових статей, частково польових досліджень автора. Першочерговим завданням сучасного вивчення багатопланової теми Голодомору 1932—33 рр. вважаємо насамперед вироблення концептуальних засад, а також накреслення аспектів її народознавчого дослідження. Дуже важливим є сьогодні розуміння того, що, як пише американський вчений Джеймс Е. Мейс, Великий Голодомор в Україні можна правильно зрозуміти лише в контексті наступу на все українське у всіх сферах політики, культури й науки17. Отже, сьогодні треба говорити про Україну 20—30-х років, державну політику нищення української інтеліґенції, колективізацію на селі і пов’язане з нею руйнування культурного середовища села тощо. Голодомор 1932—33 років стоїть у одному ряду з Голодом 1921—22 років і 1947 року. Уже цілком доведено, що голод був штучно організований, спланований і спрямований, на фізичне знищення українського селянства — основи нації. Він став диявольською крайньою мірою у різних заходах геноциду української нації. Дослідники назвуть період від 1929 до 1933 р. „найбільш кривавим і жахливим часом державного контролю над селянством“18. Для розправи з українським селянством потрібна була розробка спеціяльної методики боротьби — від репресивного морального тиску, який перевернув увесь уклад життя, стосунки, звичаї, культуру, аж до фізичного знищення. Український селянин зіткнувся з цілком незвичними для нього стосунками: запанувало небачене досі насильство, порушення та іґнорування елементарних правових, морально-етичних норм. Це особливо відчутним виявилось у діях прихильників акцій боротьби із заможнішою верствою (т.зв. „куркулями“). Масштабна програма ліквідації заможних селян, яких офіційно було визнано „ворогами народу“, „класовими ворогами“, „експлуататорами“, „буржуазними націоналістами“, виконувалась оперативно (заслання у Сибір, руйнування або конфіскація нерухомого майна, фізична чи моральна розправа з ріднею). Критеріїв для визначення куркульства не було, місцева влада складала списки на свій розсуд і чинила розправу самочинно, сумлінно виконуючи державну програму; у той час, попри існування певних соціяльних, станових, професійних груп, класової ворожнечі в селі не було, вона надумана. Старше покоління селян сьогодні так характеризує куркулів: „Це настоящі хазяї“, „… господарів назвали куркулями“, „любили землю і хотіли самі коло неї працювати“, „вони ж хлібороби, вони хліб робили“19, з ними загинула найпрацьовитіша частина селянства, „цвіт“ нашої хліборобської нації. Не дивно, що у спогадах очевидців не було ніякої неґативної оцінки, лише співчуття, солідарність і підтримка цих людей. Пропаґанда необхідности розправи з „класовим ворогом“, а насправді — з національно свідомою частиною українського селянства, священиками, місцевою інтеліґенцією була розрахована на духовне знекровлення етносередовища, на руйнування селянської культури. Вже на початку 20-х років село залишилося без лідера, без опори. Подальшим етапом (початок 30-х років) стала боротьба з рештою уцілілих селян, названих „саботажниками“ колгоспної праці та порушниками хлібоздачі державі, що створило передумови тотального терору Голодом. Фізичне винищення селянства йшло в парі з моральним терором. Показовими в цьому розумінні є методи й форми заохочення до праці й покарання так званих „саботажників“. На Черкащині, наприклад, комунари, які виконали денну норму польових робіт, поверталися додому з піснею „Косим трави, косим клєвер на комунівській землі“ під червоним прапором, хто ж не виконав норми,— в іншій колоні, під чорним прапором. Їх називали „чорною ротою“. На Хмельниччині покаранням за невиконання хлібопоставки був „рогожовий прапор“20. 6 грудня 1932 року була видана навіть окрема постанова РНК УРСР та КП(б)У „Про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботували хлібозаготівлю державі“21. Подібні форми поцінування людини, марші-муштри під барабанний звук або стройову пісню згодом поширяться на шкільну молодь, формуючи не особистості, а однодумну, однопартійну масу трудящих, „гвинтиків“ і виконавців загальнодержавної політики. Винищення селянства Голодом було запрограмоване уже в Постанові уряду від 7 серпня 1932 р., спрямованій нібито на збереження соціялістичної власності, з одночасними заходами проти порушників: розстріл із конфіскацією усього майна або позбавлення волі, не менше 10 років. За цією ж постановою селян жорстоко карали за збір колосків на уже вижатому полі й після зібраного врожаю22. Реалізація програми Голодомору в Україні дістала найжахливіший вираз у формах і методах насильницького вилучення зернових запасів селян, а навіть у самій назві „викачування хліба“. Якщо примусову здачу зернових двічі в 1932 р. можна було б ще якось прикрити потребою поповнення державних запасів, то грабіжницьке забирання клуночків із фасолею, насінням, скупих запасів квашеної капусти, „усього їстівного“ залишалось без пояснення. Фізичну розправу мали довершити моральні стреси: у пошуках зерна чи будь-яких харчових запасів недолюдки розвалювали печі, стіни в хаті, рилися у купах соломи чи полови, перекопували подвір’я, знайдене силоміць виривали навіть із дитячих рук23. Восени і взимку 1932—1933 рр. буксирні бригади виконали своє завдання „зразково“, село залишилось без будь-яких запасів. Улітку 1933 р. все начисто забирали з городів. „У нас не залишилося жодної картоплини, ні буряка, ні кабака“, — згадував селянин із Житомирщини24. „Викачування“ продовольства була фактично тотальним грабунком, супроводжувалось нечуваним приниженням людської гідности. У селян грабували не тільки хліб, а й їхнє майно. У згадці із села Підвисокого на Кіровоградщині показовий факт, як „… одного похмурого дня прийшли „із розправи люди“, стягнули з жердки кожух, батькову кирею, забрали рядна“25. Кожухи, рушники, полотно, вишивані сорочки, намітки — все це забирали, якщо не виплатив податок. Навіть стрічки дівочі забирали (Вінничина)26. Грабували скрині з усім пожитком, забирали будівельний матеріял, сільськогосподарський дрібний реманент. Часто конфіскований одяг активісти розподіляли між собою або влаштовували розпродаж з аукціону27. Під час тих грабежів не дотримувалися навіть найелементарніших ознак законности: ніхто не представляв ордерів на обшук, не залучали свідків, не було описів чи протоколів конфіскації майна — нічого подібного не існувало. Селяни були позбавлені будь-якого правового захисту та й не мали вже фізичних сил оскаржувати дії „активу“, які за народним розумінням були просто грабіжницькими28. Село було не тільки знесилене Голодом, а й розчавлене морально: селянська душа зазнала жорстокого шоку, відбувалась спричинена дійсністю роздвоєність людини. З одного боку, мозолило очі, разило слух сталінське гасло „Життя стало кращим, жити стало веселіше“, з іншого — у реальному житті опухлі діти, „кагати“ мертвих, спустошені, спорожнілі села. Не було вже кому чинити опір, запанували зневіра, страх, безпорадність, руйнувалися система вартостей, узвичаєні норми й традиції, йшлося уже тільки про виживання. Щоправда, недавно розсекречені документи свідчать про те, що окремі селяни все-таки писали листи-скарги до Голови Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Г. Петровського, до районних відділів та редакцій газет про непосильні податки, голодування, просили втрутитися у безпорядки в їхньому селі, але їхні прохання завжди залишалися поза увагою29. Відверті виступи були просто неможливі, однозначно приречені на провал і фізичне нищення людей, а тому прояви місцевої ініціятиви, спрямовані на відстоювання прав людини, були останніми заходами найвідчайдушніших. Нова соціяльна структуризація села призвела до появи окремих невідомих досі функціональних груп. На підставі згадуваного вже закону від 7 серпня 1932 р. по селах України були організовані із сільських активістів (комуністів, комсомольців, членів комнезамів) так звані „буксирні бригади“, які й почали свою згубну працю – „викачку“ хліба,— грабуючи рештки продуктів і збіжжя, що його мали колгоспники із своїх присадибних ділянок30. Із спогадів очевидців постає доволі чітке уявлення, що за люди входили до складу тих бригад: „Залучались голови сільрад, секретарі партосередків, уповноважені міськкому партії“ (Кіровоградщина); „бригада з пияків і ледацюг… Це були бездушні люди“ (Херсонщина); „десь цих людей спеціяльно розшукували, жорстоких, ніби народжених знущатися з інших“ (Донеччина); „вони, видко, не наші, бо балакали по-руськи. Але добрі собаки були і зі своїх сільських“; „деградовані люди. Фізичне і моральне знущання вчиняли“31. Повсюдно „активістами“ були представники найбіднішої верстви селян („босяки“), яка дуже часто у своїх діях керувалася бажанням догодити місцевій владі (були її попихачами), поза тим помститися заможнішим родинам, репресованим, звести з ними давні порахунки. Такі бригади з 3—4 осіб, очолювані представником районного апарату, йшли від двору до двору і забирали увесь хліб „під мітлу“. Їх у народі навіть називали „червоною мітлою“, „червоною валкою“, „чорною мітлою“, „чорношкірими“ (від кольору шкіряних курток), „шпигунами“ (від „шпигати”, шукаючи металевими палицями харчових запасів). Була своєрідна методика тих обходів та зборів: перша хвиля змивала все, що знайшли, друга і третя — через кілька днів. Забирали до зернинки, і це був смертельний вирок українському селянинові. Представники місцевої влади, керуючись настановами державних органів, вдавалися до найрізноманітніших методів і силових прийомів: погроз, залякувань, провокацій, убивств. Є свідчення про те, що активісти свої акції чинили ночами, що мало також своє широке застосування на допитах політв’язнів. Про їхні діяльність та методи „праці“ свідчать вирази у спогадах очевидців: „нишпорили“, „люди з розправи“, „партійний аппарат районів шалів по селах“, „йдуть на викачку“32. Сьогоднішні спогади очевидців про дії активістів (у багатьох інформаціях вони узагальнені назвою „комсомольці“) переповнені зневагою до них, хоча відвертої ненависти нема. Є кілька фактів розправи селян над активістами, живими й мертвими33. В оцінках інформаторів час приглушив емоції, а в декотрих, можливо, назавжди у свідомості закріпився страх. Дії і поведінка тих прибічників влади на селі сьогодні потребують окремого глибокого вивчення для розуміння причин самого явища, шляхів деградування й морального падіння слабодухих в умовах большевицької дійсности. Були серед тих людей і ті, якими керували ідеї світової революції і світлого комуністичного майбутнього, „зловились на гачок Сталіна і його тоталітарної системи, стали співучасниками злочинів“, були випадково втягнені в авантюру34. Були й ті, які, відчувши ошуканство влади, уже не мали вороття. І на них чекала б доля „ворога народу“35. Зафіксовано факт визнання уповноваженим від міськкому партії себе жертвою методів хлібозаготівлі і його самогубство (Кіровоградщина), а також прилюдний виступ сільського активіста на захист голодуючих (Донеччина)36. Усі вони стали жертвами, не навчилися розпізнавати зла, зневаги навіть стосовно себе, їх жорстоко використали і викинули з пам’яти народу та його історії, а нащадкам завдали сорому й неслави. У численних свідченнях очевидців Голодомору 1932—33 рр. багато розповідей про представників місцевої влади — голів і секретарів сільських рад, а також голів колгоспів. Суттєвим є той факт, що ставлення селян до цих людей повсюдно майже однотипне: до представників влади вкрай неґативне, а до голів колгоспів — доброзичливе37. Голови та інші представники сільських рад неодмінно входили до складу „буксирних бригад“, були дуже аґресивні під час операцій „викачування“ хліба. Окремі свідчення проливають певне світло на такий стан: місцеву владу на селі найчастіше очолювали соціяльні низи, які своєю вірнопідданістю цілком задовольняли державні владні структури всіх вищих рівнів. Поза тим, як свідчать документи, голови сільських рад керувалися чіткими розпорядженнями вищих інстанцій, невиконання яких вело до вживання організаційних санкцій аж до зняття їх з роботи, до звинувачення у тому, що стоять „не на радянській платформі“38. Є окремі спогади з Донеччини про „вишкіл“ голів сільських рад і членів буксирних бригад працівниками районних комітетів партії, з яких достатньо зрозуміло, хто стояв за цими людьми і керував їхніми діями. Поодинокі випадки захисту селян сільською і районною владою особливо не розголошувалися, тому селяни про такі факти не знали і не могли міняти свого ставлення до місцевих представників влади. Натомість про голів колгоспів є чимало добрих згадок із підкресленням співчуття і допомоги, особливо тим голодуючим, які працювали на полі, а також малолітнім і сиротам. Їхню доброчинність літні люди сьогодні пояснюють тим, що голови колгоспів не представляли большевицької влади, а як звичайно, були вихідцями з трудового середовища, добрими господарниками, які розуміли і розділяли трагедію хліборобів, самі близько до них стояли. Окремо належить сказати про сільських учителів тих років. Еміґрант до США, колишній учитель, згадував, що „… виконуючи постанову партії й уряду про ліквідацію куркуля як класу, кожному вчителеві доручалось разом з місцевими активістами заарештовувати куркулів з родиною і відправляти на станцію для вивозу. Потім це доручення лишили тільки для комуністів і комсомольців“39. Очевидно, учителі виявилися ненадійними помічниками, хоча були поодинокі факти їхньої співпраці з місцевою владою, участи у вилученні в селян збіжжя. Більше є свідчень про заходи вчителів у порятунку школярів, в організовувані ними харчування у школі, підгодовуванні дітей у себе дома. Є згадка про те, як директор школи врятував сім’ю від висилки на Сибір40. У переважній більшості сільські вчителі були справжніми подвижниками, стоїчно несли свій важкий хрест часто без квартири, без пайка, з мізерною платнею. Восени 1932 р. вчителі вже голодували так само, як селяни41. У найкритичнішому становищі опинилося селянство, тому що саме проти нього був спрямований терор. Дуже важливим з етнографічного погляду є матеріял, який стосується боротьби українського селянства за виживання, і зокрема, народної кулінарії, — того страшного „меню“ періоду Голодомору. Залишившись з осени 1932 року без жодних харчових запасів і будь-якої підтримки влади, селяни покликали на допомогу увесь життєвий і господарський досвід, включили в харчування і пристосовували до споживання усе можливе для того з рослинного і тваринного навколишнього світу. В їжу пішли птахи — горобці, ворони, галки; тварини — собаки, коти, їжаки, крім того, слимаки, хрущі, жаби, домашні тварини, що гинули через падіж; рослинність – листя дерев, корінці, жолуді; відходи переробки – полова, жом, меляса, макуха. У спогадах очевидців дуже часто зустрічаються назви повсюдно вживаних тоді страв, як-от: „колотуха“, „бевка“, „моторженики“, „хеликим“, „якась бурда“, „якась юшка“, „баланда“ — (як казали в народі — „сім раз густе і всяким затерте“, „щось їжеподібне“)42. Багато з цих дуже своєрідних, умовно названих страв не були вживані ніколи, навіть у важкі воєнні чи післявоєнні часи, так само, як традиційні борщ, каша, цілком забуті в 1932—33 роках. У той час для комуністів у райцентрах були організовані т. зв. „закрытые распределители“, в яких вони отримували продукти на цілий місяць. Усе це робилось потайки від народу, відпуск продуктів проводився уночі. Є відомості, що позапартійні фахівці (агрономи, лікарі, техніки, учителі) також забезпечувалися за трохи збільшеними нормами, одержуючи щомісяця борошна 8—12 кг на душу, а крім того, за місцем проживання купували через торгову мережу (сєльпо) інші продукти і харчі. Службовці (рахівники, канцелярські працівники, бухгалтери і голови колгоспів) крім 6—10 кг борошна на члена сім’ї більше нічого не одержували. Була ще четверта категорія (інваліди війни, каліки, самотні літні люди, родини червоноармійців), яким передбачалось щомісяця видавати 6—8 кг борошна, але поки на це прийшло розпорядження з центру, то більша частина цієї категорії лежала вже в домовинах43. Селяни були вимушені давати собі раду самотужки, тому в пошуках хліба розвозили рештки свого майна, вимінюючи або віддаючи його за безцінь. З того часу з’явилися незвичні й принизливі назви „міняйли“. Найчастіше їхали аж у Гомель, на Курщину, де хліб чи збіжжя міняли за рядна і вишивані рушники. На місцях за шматок хліба забезпечені матеріяльно районні функціонери скуповували в селянок килими, рушники, плахти, сорочки44. Вражають трагізмом спогади на цю тему, як-от: на базарі опухлий від голоду чоловік „спродує за безцінь лишки свого й жіночого майна: запаски, крайки, плахти, спідниці, сорочки… Але марні його сподівання. Його крам не приваблює очей голодних людей“. Чоловік помирає на місці, гинуть з ним і його цінності45. Випродували все до останнього ті села, що межували з РСФСР, де голоду не було, і за виручені гроші купували хліб та інші продукти46. Вимушено позбувалися селяни і своїх родинних коштовностей: гордості дівочого посагу, традиційних жіночих прикрас (сережок, хрестиків, каблучок, дукачів тощо). Організована в більших містах України мережа так званих „торгсінів“ (торґовля с іностранцами) практикувала продаж товарів за золото і срібло. Як згадують очевидці, за кілограм муки, буханець хліба віддавали останні коштовності. Іноді траплялися жахливі історії — розкопування могил родичів, багатих людей у пошуках коштовностей, що потягло за собою і вбивства47. Рятуючись від голодної смерти, селяни важко прощалися з родинними реліквіями, які були матеріялізованими знаками роду, батьківської хати, етнічної чи територіяльної приналежности, а це вже можна віднести до духовної катастрофи, руйнування селянських світоглядних основ. Безвихідність становища спонукало до злочинів, поширеним явищем стали дрібні крадіжки. Ті, що пережили голод, це пояснюють однозначно: „Село не знало крадіжок до колгоспів“, вони почалися саме з „тих колосків”, а потім настільки узвичаїлись, що з’явився навіть окремий термін „несуни“48. І саме з тих часів почало формуватися нетрадиційне ставлення до власности. Афішоване гасло про державну і колгоспну власність як всенародне добро новими поколіннями сприйнялось як „речі нічиї“, а тому за совєтською мораллю їх незаконне привласнення переставало вважатися крадіжкою і злочином. Сьогодні повсякчас чуємо таке народне трактування: крадіжка — якщо в когось з хати, якщо це людське49. У 1933 р. про це не думали, голод доводив до відчаю, а тому предметом селянських крадіжок були зелена цибуля чи часник із грядки, посаджена картопля або горох, навіть страва з печі, викликані боротьбою за виживання, а то й порушеною психікою голодних. Зрідка згадують потерпілі, що „красти боялися, просити стидалися, робити ще не могли”50. Злочин, як і вчинений самосуд над злодієм, навіть якщо це були 6—7-річні діти, нікого не обурював, державним органам він був на руку. Уряд намагався ретельно затерти сліди своїх злочинів: не велося ніякої документації і в архівах місцевих органів НКВД ніколи ніяких слідів правопорушень не залишалося51. Події усіляко засекречували, при переїзді через Україну в пасажирських поїздах було наказано завішувати вікна52. Новобранцям було суворо заборонено розповідати про події в українському селі, листи з дому вони також не отримували, щоби не розголошувати про голод. Не дозволялося лікарям та органам охорони здоров’я реєструвати випадки смерти від голоду, згодом сфальсифіковано було перепис населення 1939 року, пофальшовано статистику дітей, яких записували до школи в 1934-1940 роках, статистику призовників до армії, а також виборців, які голосували на виборах53. Натомість усі заходи селян, спрямовані на порятунок від голодної смерти, влада пильно контролювала, вдаючись до жорстоких, іноді навіть безглуздих вчинків. Щоби перешкодити селянам переробляти для спожиття приховані чи десь набуті мізерні запаси зерна, на місцях було організовано „рішучу боротьбу з ручними хатніми жорнами“. Як повідомив дослідник з діаспори І. Дубинець, на Полтавщині в Лубенському районі знайдено 27, у Царичанському — 75, у Слов’янському районі на Харківщині 100 таких „куркульських млинів“54. Політика уряду була спрямована на перекриття усіх можливих шляхів порятунку селян. У зв’язку з відсутністю паспортів селяни були позбавлені можливості влаштування на роботу в містах: „без паспорта або хоча б довідки сільради на поїзди не брали“55. Ті, кому все-таки вдалося пробитися до міста і там виміняти чи заробити хліба, часто його не довозили додому, бо міліція контролювала і конфісковувала все, що знаходила, або дома забирали місцеві активісти56. Влада робила все, щоби не допустити міґрації: кордони України з Росією і по Збручу були контрольовані спецзагонами опричників ҐПУ57. Усі ці заходи призвели до того, що в 1933 році мертвою пусткою стояли колись багаті хутори й села, згодом їх заселили переселенці: з районів Орла і Волги прибули родини росіян58. Владні структури провокували конфлікти, фізичне й моральне нищення руками своїх односельців, а навіть членів родин. Усупереч розрахункам влади частина селян рятувалася завдяки моральній стійкості, взаємодопомозі. Збереглися приклади, як не тільки батьки, а й діти дбали про родину: несли зі школи чи дитячих ясел шматочок хліба, пастушки — молока, як лікували опухлих. „Уходники“, як називали категорію утікачів з голодуючих сіл до промислових міст або в Північні райони Росії, там працюючи, намагалися допомагати родині харчовими продуктами, які часто-густо не доходили до адресата або ж їх забирали на очах помираючих59. У пам’яті очевидців збереглися спогади, як бабусі й матері відмовлялися від їжі, заощаджуючи дітям, як матері підкидали своїх голодних немовлят міським мешканцям: „розгублювали свої кровинки, де тільки надіялися, що хтось підбере, хтось пригріє, аби тільки вижила дитина“. Старших дітей навмисне посилали до міста, щоби вони там прохарчувалися, однак міліція їх ловила, відводила в райВНО, а звідти додому60. Не цілком піддавалась руйнуванню і традиційна сусідська допомога (є приклади, як підгодовували дітей, ділилися молоком, давали притулок тим, у кого конфіскували житло). Є факти, коли виснажених дітей і сиріт брали до себе сільські вчителі61. З подібними фактами наприкінці 1940-х років ми зустрінемось на території західних областей України, коли односельці переховували „ворогів народу”, брали „за своїх” дітей, чиїх батьків вивозили в Сибір. Свідки згадують також про допомогу галичан. Зокрема, село Плешевичі (сьогодні Мостиського району Львівської обл.) зібрало і відправило голодуючим зерно, але їм повернули через відмову совєтською стороною (записано від Ольги Остапик спогад її бабусі Ганни Федорівни Боднар, 1903 р. н.)62. Про моральну стійкість українських селян свідчать заходи їх запобігання самогубствам і людоїдству. І все ж — усі ці факти ставали винятками, сталінський терор над українським селянством спричинився до нечуваного: руйнувалися не тільки громадські, сусідські зв’язки, а розпадалася родинна й сімейна спільнота. Державна політика була спрямована на конфлікт поколінь. Дії бригад активістів стосовно до старших, хворих, яких викидали з житла на сніг, забирали посівне насіння з мішечків за образами, коли розбирали храми і насміхалися над вірою батьків, таки поступово досягала мети. Діти ціле життя каралися через тавро батьків „ворог народу“, батьки боялись відвертости з дітьми-атеїстами, комсомольцями, але це вже сталося пізніше, було наслідком трагедії 1920—30-х років. Криза українського села тісно пов’язана з долею дітей 1930-х років. З огляду на обставини діти того часу були позбавлені дитинства. З боку держави заопікування голодуючими дітьми було дуже слабке. Є згадки про те, що голодних дітей збирали „у майдан“ і в хаті розкуркуленого селянина „підгодовували якоюсь юшкою“63, в окремих сільських школах дітям варили якусь страву, хоча були випадки смерти за партою. Чи це харчування було регулярним, ким і за які кошти велось, того не вдалося простежити. Найімовірніше, це відбувалося на місцевому рівні, з ініціятиви окремих приватних осіб, адже відомо, що діти й старі люди стали найчисельнішою групою жертв Голодомору 1932—33 рр. Іноді дітей передавали у притулки, аби приховати їхню вражаючу смертність, тому що й там вони були полишені на повільне голодне вимирання. За спогадами колишнього сироти Я. Менакіра, єврея з походження, восени 1933 р. до колгоспного патронату с. Котюжани Вінницької обл. було прийнято понад 100 сиріт64. Нам невідомо, чиїми заходами була здійснена ця акція. Далі автор пише, що від 1936 року в патронат (тоді вже державний дитячий будинок) привозили дітей, чиї батьки потрапили до списку „ворогів народу“. З’ясувалося, що жодна дитина не була тут записана під справжнім своїм прізвищем: прізвища вигадували, аби діти не знали своїх батьків. Уцілілі діти-сироти, колишні вихованці Котюжанського дитбудинку, донині живуть під чужими прізвищами65. Інших підбирали міські вулиці, на які діти потрапили після смерти своїх батьків, що забрели сюди в пошуках їжі. Усі ці діти вже за життя були втрачені для України або стали її лютими ворогами, отримавши яничарське виховання, що входило в політичні програми державних органів. Виявилося, що розрив родинної цілости, а відтак етнокультурного сільського середовища був спланований. Відомий дослідник Голодомору Д. Соловей пише, користуючись матеріялами очевидця — співробітника МВД Вадима Денисова, що на Кубані в 1932—33 роках дітей віком від 10 до 16 років приписували до одного з батьків. Старших дуже часто вносили в етапні реєстри (під час вивозу), зовсім окремо від батьків. Їх засуджували на мінімальний термін, і вони їхали до таборів окремо від батьків. Молодших від 10 років залишали на родичів, а потім передавали до дитячих будинків по всій території СРСР 66. Жертвами Голодомору стали також і ті, які врятувалися від нього і вижили за рахунок утечі з вимираючих сіл на Донбас, особливо за межі України, у великі міста. Важливо, що ці люди вже не поверталися до вимерлих сіл, а в нових місцях, часто поза Україною, вони губилися, розчинялися у загальній масі, утрачали своє національне коріння. Наслідки Голодоморів України доходять відчутним відлунням до наших днів. Метастази одного з найбільших злочинів проти людства виявляються в усіх сферах життя, насамперед у поруйнованій духовності. Значні культурні й світоглядні переорієнтації відбувалися із зникненням у 1930-х роках традиційних сільських інститутів соціялізації („вулиць“, вечорниць, ярмарків та інших центрів спілкування і шкіл досвіду). Натомість насаджувалися нові форми і центри культурної роботи, які не давали потрібного ефекту і не приживалися. Найбільшої шкоди завдавали репресії релігійної культури, заборона релігійних свят, прощ, сільських церковних хорів, руйнування храмів. Вони знайшли свій вияв у зміні світоглядних, морально-етичних вартостей, ліквідуванні релігійного виховання. Жорстоко і назавжди було розірвано тяглість поколінного досвіду. Втратилися давні господарські культурні орієнтації, що призвело і до втрати культурного спадкоємництва. Совєтська система, убиваючи в українському селянинові свідомого вольового господаря своєї землі, планово виховала покоління людей безініціятивних, бездумних, яких задовільняє рабське животіння. Криза і терор над селянином породили кризу людини, власника, господаря. За найкоротший термін знищено три покоління українців, а виховання нових великою мірою здійснювалося тими, котрі в 1920—30 роках був дітьми. Драматизм цієї ситуації стає очевидним у сьогоднішній роботі з респондентами, очевидцями Голодомору 1930-х років. Відчувається, що ті підлітки і діти, які вижили й нині оцінюють трагедію, слабко орієнтуються у минулому свого роду, свого села, що в їхній інформації видається дещо з бажаного за дійсне. В окремих оцінках відчувається мислення крізь призму повоєнного часу, в який проходило особисте становлення цих людей, яким „втовкмачили“ переваги соціялістичного способу життя. Записані в 1950—1960-х роках у діяспорі спогади є відвертішими, щоправда, й історична пам’ять там ще свіжіша, а в тих, що почерпнуті в 1990-х роках в Україні, інколи відчувається спрямування на потреби нинішні. Є ще інформатори, які поділяли політику уряду, а може, й сприяли їй, однак, вони сьогодні вже працюють на нинішній час, на догоду сучасного дослідника. Така інформація потребує особливо уважного вивчення, зіставлення фактів з поданими в інших джерелах, давніших записах. Польові матеріяли автора цього повідомлення записані від різних поколінь і груп, маючи на меті виявлення трансформації усної історії, її трактування різними віковими категоріями людей, показали, що в умовах совєтської дійсности трагедія 1930-х років міцно пов’язалася із усіма подальшими, які розцінюються тільки втратами. У розмові про народні традиції часто доводилося почути: „ми ж совєтські“, „яке Купала?“, „який традиційний одяг, у чому стояла, в тому й пішла розписуватись“67. Сучасне молоде покоління назагал далеке від тих часів і проблем, його поінформованість про Голодомори в Україні перебуває у прямій залежності від сімейних традицій, їхньої передачі іншим. І тут дуже очевидною виявилась наявність чи відсутність отієї ланки, яка пов’язує покоління 1920—1930-х і 1960—1990-х років. Сьогоднішнє завдання учених полягає в тому, щоб не тільки подати історичну правду про геноцид української нації, здійснюваний державною політикою у формі Голодоморів, а й допомогти зрозуміти його наслідки в наш час. Використана література: 1 Душник В. Реакція і протести української еміґрації під час голодового голокосту в Україні // Вісті українських інженерів.– 1984.– № 1—2.— С. 3. 2 „Ми затялися: полинів не буде”. Про Асоціацію дослідників голоду-геноциду 1932—33 років в Україні розповідає її голова Лідія Коваленко—Маняк // Сучасність.— 1993.— № 1.— С. 92. 3 Самійленко І. Проблеми дослідження Голодомору—33 // Визвольний шлях.— Лондон—Київ.— Кн. 2. — Лютий, 1999.— С. 178. 4 Самійленко І. Проблеми дослідження Голодомору — 33…— С. 178. 5 Соловей Д. Українське село в роках 1931—1933 // Український збірник. Кн. 2.– Мюнхен, 1965.— Кн. 2— С. 65. 6 Там само. 7 Там само. 8 Душник В. Реакція і протести української еміґрації під час голодового голокосту в Україні…— С. 18 9 Див.: Соловей Д. Українське село в роках 1931—1933…– С. 64—79; Лютаревич П. Цифри і факти про голод в Україні // Український збірник.– Кн. 2.– Мюнхен, 1955.– С. 80—98; Соловей Д. Голгота України.– Ч. 1.– Московсько—большевицький окупаційний терор в УРСР між Першою і Другою світовою війною.– Вінніпег, 1953.– С. 174—216. 10 Душник В. Реакція і протести української еміграції під час голодового голокосту в Україні…– С. 1—2. 11 Див.: Джеймс Е. Мейс. Висновки та перспективи дослідження Голодомору 1933 р. // Сучасність.– 1993.– № 4.– С. 152—153. 12 Самійленко І. Проблеми дослідження Голодомору—33…– С. 179. 13 Там само.– С. 179. 14 33-й: голод. Народна книга—меморіал, підготовлена Лідією Коваленко і Володимиром Маняком.— К., 1991.— 584 с. 15 Самійленко І. Проблеми дослідження Голодомору—33…— С. 180. 16 Нолл В.В. Трансформація громадянського суспільства. Усна історія української слов’янської культури 1920—30-х років.— К., 1999.— 559 с. 17 Джеймс Е.Мейс. Висновки та перспективи дослідження Голодомору 1933 р…— С. 151. 18 Нолл В. Трансформація громадянського суспільсьва...— С. 27. 19 33-й: голод…— С. 70, 75, 91, 98. 20 33-й: голод…— С. 110, 123. 21 Див.: Маняк В. Повернути народові історію, а історії — правду // Альманах „Гомону України”.— 1992.— С. 116. 22 Див.: Соловей Д. Голгота України…— С. 181—185. Його ж: Українське село в роках 1931—1933...– С. 66—67; Касьянов Г. Україна 1932—33. Голодомор, терор, геноцид // Пороги.— 1993.— № 3.— С. 14. 23 Соловей Д. Українське село 1931—1933 р…— С. 69. 24 Голодомор в Україні 1932—1933. Свідчення очевидців // Пороги.— 1993.— № 3.— С. 17. 25 Там само.— С. 15. 26 33-й: голод…— С. 88. 27 Нолл В. Трансформація громадянського суспільства…— С.121, 149. 28 Менанір Я. Замордоване селянство // Сучасність.— 1983.– Ч. 10.— С. 25 29 33-й: голод…— С. 65—68. 30 Лютаревич П. Цифри і факти про голод в Україні...— С. 81. 31 33-й: голод…— С. 97, 102, 119, 127, 230, 235—236, 409, 412, 416—417; Нолл В. Трансформація громадянського суспільства…— С. 121. 32 Голодомор в Україні 1932—1933. Свідчення очевидців…— С. 13, 15. Нолл В. Трансформація громадянського суспільства...— С. 121. 33 33-й: голод.— С. 69—70. 34 33-й: голод.— С. 21—22; Касьянов Г. Україна 1932—33. Голодомор, терор, геноцид…— С. 13. 35 33-й: голод.— С. 21—22, 230—231; Маняк В. Повернути народові історію, а історії — правду…— С. 150. 36 33-й: голод. — С. 220, 419. 37 Там само. — С. 36—37, 39. 38 33-й: голод.— С. 40. 39 Базилевський В. Спогад свідка великого голоду в Україні в 1932—33 р. // Вісті українських інженерів.— 1983.— № 1—2.— С. 6. 40 33-й: голод…— С. 82, 154, 293, 543. 41 Там само.— С. 399, 428—429. 42 Там само.— С. 74, 83, 88, 90, 292—293, 428, 431 43 Лютаревич П. Цифри і факти про голод // Український збірник.— 1955.— Кн. 2.— С. 81. 44 Там само— С. 84. 45 Там само— С. 87. 46 Там само.— С. 83. 47 Голодомор в Україні 1932—1933. Свідчення свідків... — С.15; Лютаревич П. Цифри і факти…— С. 82. 48 33-й: голод... — С. 128, 130. 49 Польові матеріали автора. Київщина, Яготинський район, 2001 р. 50 33-й: голод…— С. 158. 51 Соловей Д. Голгота України…— С. 169. 52 Безансон Ален. Пам’ятати і досліджувати…— С. 49. 53 Душник В. Реакція і протести української еміграції під час голодового голокосту в Україні…— С. 1. 54 Див.: Соловей Д. Голгота України…— С. 68. 55 33-й: голод…— С. 102. 56 Соловей Д. Голгота України…– С. 189; 33—й: голод…— С. 354. 57 Касьянов Г. Україна 1932—33. Голодомор, терор, геноцид…— С. 13. 58 Безансон А. Пам’ятати і досліджувати…— С. 49. 59 Лютаревич П. Цифри і факти про голод…— С.82. 60 33-й: голод…— С. 155, 188, 428. 61 Нолл В. Трансформація громадянського суспільства…— С. 123—124; 33-й: голод…— С. 62—63, 88, 91, 95—97, 104, 111, 542. 62 Польові матеріали автора 2001 р. 63 Нолл В.В. Трансформація громадянського суспільства…– С.187. 64 Менанір Я. Замордоване селянство…— С. 26. 65 Там само. — С. 30. 66 Соловей Д. Голгота України…— С. 169. 67 Польові матеріали автора. Київська область, Миронівський район, 1998 р. Зміст	fr
	назад 14/09/07

книги

Ганна Горинь. Голодомор 1932—33 років – нищівний удар по фундаментальних устоях традиційного укладу життя українського села