ПОЛІТИЧНІ ПРИЧИНИ ГОЛОДОМОРУ В УКРАЇНІ (1932-1933 рр.). Мейс Джеймс

Якщо мова йде про будь-яке історичне явище, історики звикли думати про його причинність чи навіть багатопричинність. Справді було б недостатньо констатувати якусь одну причину чи тільки один тип причин (економічних чи політичних) американської громадянської війни або російської революції. Коли йдеться про голод 1932-1933 рр. в Україні, то він справді був би незбагненний без економічного контексту, проаналізованого покійним В. Голубничим, С. Кульчицьким та іншими (1). Але, на нашу думку, це лише один аспект дуже складного і багатогранного явища, тому що сталінська перебудова (чи підрив) суспільства у першій половині 30-х років значною мірою була політичним феноменом, коли політична влада знищила і узурпувала громадянське суспільство. Як написав польський еміграційний історик у ЗСА Мойсей Левін: "Ця (перша п'ятирічка - Дж. М.) була унікальним процесом соціяльного перетворення, проведеного державою в тому, що держава зробила набагато більше, ніж "проведення": вона замінила собою суспільство, стаючи єдиним інціятором діяльности і контролером всіх важливих сфер життя. В цьому сенсі цей процес був перетворений на процес державного будівництва, де повна суспільна структура була, так би мовити, засмоктана в державний механізм, ніби була асимільована ним повністю" (2).

Іншими словами, Сталін здійснював на практиці гегелівську теорію заснування державного суспільства шляхом створення (висловлюючись термінологією того часу, яку Джордж Орвел називав "качиною") державної надбудови, яка виробила сама для себе свій соціяльний базис. Створення командної економіки та включення сільського господарства до її складу шляхом примусової суцільної колективізації селянства відводить для економічного чинника другу, цілком залежну від політики ролю.

Перші згадки про голод в Україні з'явилися у західній пресі практично одночасно з першими людськими жертвами (3). Відтоді наукова дискусія про голодомор рухалася від питання про його історичну достовірність до питання про його інтерпретацію, тобто був голод просто економічним чи також політичним феноменом?

Ця дискусія особливо загострилася після опублікування результатів роботи державної комісії ЗСА та після обнародування висновків Міжнародної комісії з дослідження голоду в Україні 1932-1933 років. Найбільший опір серед деяких опонентів викликало твердження, що голод в Україні був штучним, створеним державою (4). Я запідозрюю в інтелектуальних лінощах більшість моїх західних критиків, бо набагато легше витворити свої суб'єктивні інтерпретації найважливіших подій совєтської історії на догоду сьогочасній політичній кон'юнктурі, аніж проаналізувати конкретні обставини у різних республіках колишнього Совєтського Союзу і вже тоді робити певні висновки. На мою думку, глибоко помиляються ті традиційні та еміграційні історики України, які дивляться на українську специфічність без врахування загального контексту історичних подій в імперії та Союзі, не мають також рації і ті совєтологи, які виводять будь-яку дію в колоніяльно-підлеглій країні тільки від стану імперської метрополії.

В Совєтській Україні і загалом в совєтській науці питання голоду знаходилося під офіційною і дуже суворою забороною. Розгорнемо будь-який підручник з совєтської історії. Невиразні роздуми про продовольчі труднощі, дуже тимчасове і незначне підвищення смертности через неврожай, куркульський саботаж чи навіть про недоліки і помилки, допущені під час хлібозаготівельної кампанії. Тих західних істориків, які називали голод голодом, автоматично відносили до стану "буржуазних фальсифікаторів". У пресі, якщо їхні імена і згадувалися, то лише з такими епітетами, як "наклепники", "вороги совєтського ладу" і т. д. Але в конкретну дискусію ними ніхто не вступав. Промовистим у цьому пляні є секретний циркуляр за підписом А. Капта та С. Мухи і завізований В. Щербицьким 11 лютого 1983 року: "Про пропаґандистські і контрпропаґандистські заходи на протидію розв'язаній реакційними центрами української еміграції антисовєтській кампанії в зв'язку з продовольчими труднощами, що мали місце на початку 30-х років в Україні", де сказано: "Слід відзначити, що в нашій історичній літературі згадується про існування продовольчих труднощів в Україні на початку 30-х років, признається, що особливо ускладнилась господарська обстановка восени 1932 року в зв'язку з необґрунтованим завищенням сільськогосподарських плянів" (5). І далі: "З огляду на те, що нам невигідно з даного питання вступати у відкриту полеміку з націоналістичними писаками, в даний час зусилля зосереджені на пропаґанді в республіці і на зарубежні країни досягнень сільського господарства Совєтської України, перетворень в селі, що стали можливими завдяки перемозі колгоспного ладу...,, (6), тощо. Отже, "невигідно"...

С. В. Кульчицький через десять років напише: "З власного досвіду можу сказати, що знання пов'язаних з голодомором подій не може не привести до переосмислення всієї історії XX століття. Хоч який він болісний цей процес переосмислення, але він позбавляє людину засвоєних з дитинства фальшивих догм, допомагає їй адекватно реагувати на швидкоплинні події сьогодення, зберігати душевний спокій" (7).

Висновок українського історика стосується як вітчизняних істориків, так і західних. Питання голодомору є центральним питанням не лише історії України, воно має універсальне значення для всіх істориків світу, які вважають, що людство - це велика родина націй, народностей, етносів, що знищення, або ослаблення будь-якого народу веде до кризових явищ в духовному, економічному, культурному житті всієї світової цивілізації. Тому питання штучного голоду в Україні на початку 30-их років невід'ємне від питання порушення прав людини, народу, воно підпадає під категорію злочинів проти людяности і людства.

Покищо, на жаль, вивчення голодомору не займає належного місця у контексті європейської і світової науки про геноцид, незважаючи на значні зусилля еміграційних та вітчизняних істориків. Це зумовлено багатьма причинами, не остання з яких - закритість українського світу від світового процесу розвитку гуманітарних наук. Закритість, яку доведеться довго і важко переборювати. Ще одна трудність - орієнтація західних істориків на "російську схему" як домінантну в історії всіх так званих "окраїн", тобто неросійських національних республік. На мій погляд, це несвідоме сприйняття думки XIX століття, Що в Европі існують народи "історичні" та, за визначенням Ф. Енґельса, "руїни народів", неісторичні народи, доля яких визначається сильнішими сусідами і які приречені на асиміляцію (8). Сьогодні ніхто так не напише про неевропейські, колишні колоніяльні народи Азії та Африки, щоб не накликати на себе звинувачення в расизмі та европоцентризмі. Але ( і мені це завжди здавалося надзвичайно дивним феноменом) схема мислення, абсолютно неприпустима щодо інших народів, була прийнята за догму, коли мова заходила про народи колишнього Союзу ССР, в тому числі й України. Насамперед України. В недалекому минулому такий підхід був викликаний політичною коньюнктурою. Сьогодні - інтелектуальною провінційністю, яка найбільш виразно проступає в анонсі майбутнього дослідження професора Мічіґанського університету Рональда Суні. Цей відомий "спеціяліст з національного питання" заповзявся переписати монографію Рональда Пайпса про створення Советського Союзу, щоб довести, що в історії всіх "окраїн" клясова боротьба була набагато важливішою і визначальнішою, ніж боротьба за національне визволення. Доречно тут запитати Рональда Суні: навіщо була потрібна така широкомасштабна інтервенція Червоної Армії з Росії, якщо всі трудящі - українці, вірмени, кавказькі народи, мусулмани тощо тільки й прагнули, що до возз'єднання" з старшим братом - великоросійським пролетаріятом? Іншими словами - це повторення найгірших великодержавницьких стереотипів старорежимної історіографії, на яке сьогодні можна було б особливо не зважати, коли б такий погляд не впливав значною мірою на визначення політики західних держав щодо незалежної України. Не можна забувати, що розвиток історичної науки в тому чи іншому напрямі адекватний розвиткові політичного мислення. Саме тому вивчення політичних причин голодомору може і повинно відіграти важливу ролю в усвідомленні істориками, політиками, державними діячами Заходу не лише минулого України, а й того, що відбувається тут сьогодні, і що може трапитися завтра. Серйозні науковці, які займаються цією проблемою, одностайні в своїх висновках, що на відміну від голоду, який пережили народи світу, для голодомору 1932-1933 рр. характерною є відбирання хліба та інших сільськогосподарських продуктів від аґрарного населення. Я згідний із твердженнями С. Кульчицького, що суть колективізації сільського господарства - це повернення до політики воєнного комунізму, тобто продрозверстки, і що голод, - продукт продрозверстки (9). І все-таки, чому Сталін зробив це у даному періоді? Якими політичними причинами було викликано повернення до політики воєнного комунізму, яка себе дискредитувала? Достеменно відомо, що економіка в руках сталінського режиму була лише елементом політики, її найважливішим інструментом. Тому поставимо питання навпаки: чи голод був неминучим наслідком кризи колективізації або поганого врожаю?

Стівен Вїнкрофт у 1985 р. у доповіді на щорічній конференції великобританської асоціяції совєтознавства та дослідження Східної Европи зазначає: "Не припиняючи обговорення про значення селянської сваволі та відсутности матеріяльних стимулів, чи впливу погодних умов у виникненні голоду, я приходжу до висновку, що найважливішою причиною голоду 1932 р. була критична нестача робочої сили в хліборобному районі (Північному Кавказі та Поволжі). Це затримало виконання найважливіших урожайних, зимово-урожайних та зимово-насіннєвих кампаній, від яких повністю залежала доля сільськогосподарської продуктивности" (10).

У 1991 році молодий американський совєтолог Марк Тавґер поставив питання набагато радикальніше. Він стверджував, що голод був продуктом недостатнього врожаю, а не державної політики хлібозаготівель. Тавґер оцінює український зерновий урожай у межах 6,6 млн.-8,5 млн. т. Населення УССР напередодні голодомору не могло перевищувати 31,9 млн. чоловік. Це означає, що на кожного мешканця тодішньої УССР припадало від 590 до 700 грамів хліба на день.

Незважаючи на такий досить примітивний, але надзвичайно промовистий підрахунок, М. Е. Тавґер робить висновок: "Жорсткі хлібозаготівлі 1932-1933 рр. тільки переміщали голод від міських районів, в яких без хліба від хлібозаготівель був би подібний розмір смертности, хоч, як сказано, міська смертність також підвищилася у 1933 році. Суворість та географічний протяг Голоду, гостре падіння експорту у 1932-1933 роках, потреби у насінні, хаос у Советському Союзі тих років приводять до висновку, що навіть повного припинення експорту було б недостатньо, щоб відвернути голод, ця обставина робить тяжким приймання інтерпретації голоду як результату хлібозаготівель 1932 року та як свідомого акту геноциду. Врожай 1932 р. по суті зробив голод неминучим" (11).

Тауґер вважає, що Сталін змушений був приймати тяжке рішення рятувати міський пролетаріят коштом сільської смертности, хоч важко зрозуміти, як можна голодувати з щоденним пайком у 590 грамів хліба. Більше того, існують тисячі свідчень очевидців голоду, опублікованих як на Заході , так і в Україні, і майже ніхто з них не пригадує поганого урожаю у 1932 році. І вже зовсім ніхто з них не говорить про поганий урожай, як причину голоду і сільської смертности (12).

Теодора Трипняк (дівоче прізвище Сорока) з хутора Лозуватка Царицинського району на Дніпропетровщині у своїх свідченнях, які вона дала американській Державній комісії дослідження голоду в Україні, виконавчим директором якої я працював з 1986-го по 1990 рік, згадує: "Колективізація вже почалася у 1931 році. Найперше вони взялися за великі хутори, там, де найбільші багачі жили. То вони найперше за куркулів взялися... То у 1932 році то почалося, вже по збиранні хліба почалося. У 1933 році був дуже великий урожай. Я пам'ятаю, що все казали, що жито було таке високе, що як людина зайшла, то не видно було голови. А колоски були такі повні, що ламалися, просто відламувалися. А урожай був такий просто непередбачений у 1932 році. Як совєти твердять, що то неурожай був, то неправда. Урожай був на все - як на збіжжя, так і на овочі, так і на городину. На все був великий урожай. І люди позбирали дуже гарний урожай. Але коли почалася колективізація, вони організували, так звану "червону мітлу". Вони приїжджали і викачували хліб у людей" (13).

Анонімний свідок, який під час голоду працював колгоспним бухгалтером у селі Жміївка на Київщині, також стверджує, що з посіву 1932 року у 1933 р. був добрий урожай, але голод 1932-1933 років підготовлявся заздалегідь: "Вони підготовляли. Вони підготовляли, тому що поступово забирали все від селянина, все, що він мав у 1931 і в 1932 році, вже навіть кусок хліба від селянина забирали. І то було видно, що то є, влаштовують голод не тому що нема що їсти, бо ж, як відомо, за кордоном вони оголошували, що в них найліпше життя і продавали хліб за кордоном і, так би мовити, там переповнювали хлібом своїм, і тому ринок обезцінювався там, бо вони давали за безцінок, це значить, той хліб, який забрали від колгоспника, від селянина й продавали там за кордоном. А, мало того, навіть зерно, я сам очевидець, на станції Малин зсипали зерно коло зерносховищ, бо були заповнені, й надворі, і те зерно росло. Але борони Боже, щоб туди когось пустити, щоб хтось узяв мішок того зерна, чи хоч жменю. За те стріляли. Так що без сумніву, той голод був організований спеціяльно партією і урядом комуністичним" (14).

Можна по-різному ставитися до таких спогадів: довіряти їм чи голослівно заперечувати, сприймати їх як історичний документ чи як породження хворої уяви. Але як пояснити той факт, що їх тик часто повторюють різні люди, незнайомі між собою, розділені кордонами і навіть, політичною орієнтацією? Вони надто характерні, надто типові, щоб їх не брати до уваги, як це робить Тавґер. Та навіть якщо прийняти його твердження про неврожай, здійснення примусових розверсток у пунктах, де після того була масова смертність, то це все одно означає, що між викачкою хліба і смертністю існує певний зв'язок. Вважав і вважаю, що найпростіше було б просто припинити насильницьку викачку хліба та інших сільськогосподарських продуктів з районів, охоплених голодом. Тільки таким шляхом можна було б врятувати мільйони селян. Але цього не допустили.

Тому аналіз науковців Вїнкрофта і Тавґера, навіть якщо сприйняти на віру усі їхні твердження, залишається необґрунтованим. Голод - наслідок не об'єктивних причин, а державної політики. І якщо зважити на подальші процеси, які відбувалися в колишньому Советському Союзі, він був неминучий у цьому пункті історії України через політичні обставини. Йдеться зовсім не про детермінізм історичного розвитку, а про детермінізм розвитку саме тоталітарного режиму, тоталітарного суспільства, які активно пожирають будь-які анклави автономії на своєму шляху. Тоталітаризм не зміг би так глибоко вкоренитись на території СССР, якби б існував у його складі такий значний державний організм, хоч і обмежений поліцейською системою примусу, як Україна на початку 30-их років. Було б занадто просто всю вину за репресії, організацію голодомору в Україні, потоплення її духовної і культурної Атлантиди приписати єдиному Сталіну. Як справедливо відзначають угорські дослідники Ласло Беладі і Томас Кравз у книжці "Сталін": "Система примусу була вмонтована в господарську "війну". Основною функцією бюрократичного невтралістського управління колгоспами було незабезпечення нееквівалентного, нерівного обміну між промисловістю і сільським господарством. Головна проблема була не лише в тому, що сталінське мислення щодо колгоспів виключало економічну зацікавленість. Справа була і в іншому - до колгоспів підходили, як до політичних організацій" (15).

Це чітко визначив і сам Сталін у статті "Питання ленінізму": "З точки зору ленінізму колгоспи, як і Ради, взяті як форма організації, є зброя, і тільки зброя. Цю зброю можна за певних умов скерувати проти революції, її можна спрямувати проти контрреволюції" (16).

Проведення колективізації в такому аграрному регіоні, як Україна, здійснювалося за принципом воєнної акції. Сталін сам порівнював її з війною, як це видно з його висловлювань у різноманітних статтях та виступах, в тому числі і з особистої розмови з В. Черчілем, коли він визнав, що напруження цієї "війни" було неспівмірне навіть з напруженням Другої світової війни (17).
Так чи інакше, але очевидно одне: на виголодження українського села, на знищення великої кількости селян Сталін пішов цілком свідомо і вважав ці жертви у цій війні абсолютно виправданими. Питання хлібозаготівель справді тісно пов'язане з проблемою повернення до політики воєнного комунізму. Сталінська трансформація суспільства справді пов'язана з переднепівською політичною моделлю. Але треба зважати, що воєнний комунізм - це не лише продрозверстка, а повний комплект напрямів, більшість з яких не мали ніякого відношення до економіки.

Один з найменш досліджених аспектів періоду воєнного комунізму - національна політика та територіяльна структура советської влади. Ранні большевики, в тому числі і Сталін, думали про національне питання в контексті аграрного питання. Не випадково передз'їздівська дискусія в большевицькій партії стосувалася саме національного питання і розглядала його тільки як аспект селянського питання (18). Оскільки в Російській імперії місто було російським і тільки село в так званих національних окраїнах було неросійським, то само собою зрозуміло, що національне питання змикалося з селянським. Сталін, який мав великий талант для переробки очевидних азбучних істин та видавання їх за своє велике відкриття, зробив саме це, коли у 1925 р. написав: "Вопрос национальный єсть по сути дела вопрос крестьянский" (19).

Загострювало цю проблему, висувало її на порядок денний те, що селянство становило переважну кількість населення. В цьому контексті можна зрозуміти рішення XII з'їзду РКП(б) у 1923 р. щодо прийняття політики коренізації. По суті, це був єдиний спосіб утвердження совєтської влади в національних республіках, яка утримувалась лише на баґнетах Червоної Армії із Росії і користувалась мінімальною підтримкою місцевого населення. Це видно навіть із результатів виборів до Всеросійських установчих зборів: українські соціялісти (УПСР, УСДРП, УПСФ) здобули 53 відсотки всіх голосів у 8 українських губерніях та додаткові 15 відсотків за спільними списками українських і російських соціялістів-революціонерів. Большевики отримали 11 (20).

Навіть у листопаді 1919 року, коли Комінтерн примусив сісти за стіл переговорів КП(б)У та боротьбистів (колишні ліві українські соціялісти-революціонери, які приймали советську плятформу та активно підтримували совєтський режим), боротьбисти надіслали Ленінові листа, в якому звинувачували большевиків за "червоний імперіялізм", який призвів до падіння другого большевицького уряду в Україні влітку цього року (21). У 1920 році відомий український большевик Микола Скрипник сповідував боротьбистський погляд про те, що причиною нестабільности совєтської влади в Україні була підтримка большевиками антиукраїнських поглядів російськомовного пролетаріяту. Він підтримував боротьбистський припис, що радвладі потрібно прийняти українську культуру та активно сприяти розвиткові української культури (22).

Микола Попов та інші офіційні промовці агітували проти незадоволених російськомовних комуністів України, за активну українізацію, без якої радвлада в Україні не може бути стабільною. Потрібно було умилостивити українське селянство (23).

Отже, українізація (та коренізація взагалі) була кінцевим кроком внутрішньої Брест-Литовської угоди, яка починалась прийняттям НЕП-у у 1921 році. В цьому сенсі національна політика була реакцією на селянську проблему.

Але політика українізації мала два зовсім непередбачені наслідки. Вона прийшла до пункту, коли національне питання почало швидко переростали в селянське питання і в кінцевому своєму підсумку призводило до політичної самодіяльности України як держави. Поперше, сприяння українській мові і культурі в місті та в партійно-державному апараті створило неселянські центри підтримки українських національних побажань. З 1926 по 1932 рік пропорція українців у індустріяльному пролетаріяті збільшилася з 41 до 53 відсотків. На початку 1933 року, тобто напередодні кінця українізації, 88 відсотків всіх заводських багатотиражок в Україні друкувалися лише українською мовою (24).

Це означало, що національне питання в Україні переростає старі межі селянського питання та стає питанням розвитку продуктивних сил національних республік та їхньої індустріялізації. Це, зокрема, відзначав і галицький прихильник Олександра Шумського Роман Туринський у травні 1928 року (25). У 1927 р. українці мали абсолютну більшість членів КП(б)У.

По-друге, українізація дала легітимність національній самодіяльності українських комуністів. Так званий національний комунізм Олександра ІШумського, Миколи Хвильового, Миколи Волобуєва у 20-их роках становив лише частину цієї самодіяльности (26). Напередодні п'ятирічки у 1927 році навіть такий ортодоксальний лідер КП(б)У, як Володимир Затонський, міг стверджувати, що найперша мета українізації - зміцнення Української ССР як державного організму в рамках Союзу ССР (27).

Такий розвиток подій абсолютно не влаштовував Сталіна і його прибічників. Якби б процеси в Україні пішли у такому напрямі, це значною мірою вплинуло б на всі економічні, політичні, культурні аспекти життя всього СССР, оскільки в той час Україна була єдиною національною і державною одиницею, яка могла протистояти волюнтаристському натиску центру. Знищивши опозицію, зміцнивши режим особистої диктатури, Сталін пішов на пряму війну з українським селом, а по суті справи з Україною як цільним державним організмом. Його стратегічною метою було перетворення всіх жителів СССР в однорідну масу, яку згодом назвали "новою історичною спільністю - совєтським народом". Цю війну людство згодом назвало страшним, але точним словом - голодомор (28).

Голод у різних областях і республіках колишнього Совєтського Соозу був майже від початку примусової колективізації сільського господарства: у Казахстані - з 1930 року, у Поволжі та окремих районах України - з 1931 року. Але коли хлібозаготівельний плян 1931 року не був виконаний, режим дотримувався одного варіянту поведінки, а через рік його позиція зазнала кардинальних змін. У першій половині 1932 року проводилася політика зменшення тиску над селянством. У лютому В. Молотов оголосив в "Правдє", що оскільки був неврожай у Поволжі та заволзьких районах, необхідно послати туди продовольчу допомогу (29).

Ще через деякий час і були обнародувані так звані травневі реформи 1932 року. Ще було зниження хлібозаготівель 1932 року до більш-менш фактичної кількости хліба з 1931 року, заплянована обмежена і продовольча допомога в голодні райони, в тему числі і в Україну, оголошена кампанія проти так званих "лівацьких перекручень" партійної лінії, які полягали в тому, що різні відповідальні працівники доклали "забагато" зусиль при проведенні хлібозаготівель і, таким чином, порушили так звані "ленінські норми" (30). Наприклад, в Україні в червні відбувся процес з сумнозвісної Драбівської справи (за перекручення партійних директив під час хлібозаготівельної кампанії), коли керівники Драбівського райкому отримані від 18 до 36 місяців концтаборів (31).

Та навіть уже перед Драбівською справою офіційна політика щодо українського селянства різко змінилася. Минуло лише п'ять тижнів після дозволу Сталін послати обмежену продовольчу допомогу в Україну, її Політбюро уже приймає Постанову "Обмежитися уже прийнятими рішеннями ЦК і додаткового завозу хліба в Україну не проводити" (32).

Цією короткою постановою фактично починався наступ на українське село. Сталін прекрасно усвідомлював, що продуктів на селі уже не було, але він починав створювати міт, що всі проблеми - від підступности клясових ворогів, які поховали хліб. Отже, винні комуністи, які не могли розкрити куркульські "ями". Не могли або не хотіли, тому що також були аґентами клясового ворога. Через півроку ця теза стане страшною зброєю в руках тих, хто розпочне чистку рядів КП(б)У, її ідеологічним виправданням.

У липні 1932 р. відбулася III Всеукраїнська партконференція. Навіть тоді ЦК КП(б)У мав інформацію про продовження голоду попереднього року (33). Щоб зрозуміти, що сталося, треба оволодіти большевицькою мовою того часу. Оскільки Каґанович і Молотов приїхали від Сталіна у відрядження, щоб забезпечити прийняття українською конференцією хлібозаготівельного пляну 356 тис. пудів (5,8 млн т), кожен промовець підтримав спущену з Москви цифру. А одночасно майже кожен відповідальний працівник КП(б)У езопівською мовою оголосив свій погляд на справжню ситуацію. Так, наприклад, Микола Скрипник сказав про голод у Молдавії, куди раніше мав відрядження (34).

Хлібозаготівельне завдання Україні було просто нереальним, та ідеологічна кампанія набирала обертів. У телеграмі Молотова і Каґановича Центральному Комітетові КЛ(б)У від кінця липня зазначалося: "Хлібозаготовки України развиваються з недопустимою повільністю" (35). Тим часом ЦК КП(б)У почало отримувати інформацію про випадки людоїдства (перше датоване 25 липня 1932 р.) 36. Очевидно, саме тоді голова ВУЦВК Г. Петровський надіслав першому секретареві С. Косіорові та Політбюро ЦК КП(б)У листа, в якому інформував про тяжке становище в районах, охоплених голодом, і просив допомоги голодним дітям. Він вважав за необхідне просити від Москви "постанову про припинення хлібозаготовок й оголошення вільної торгівлі" (37). У відповідь Сталін видав сумнозвісний закон "про колоски" 1 серпня 1932 року (38). 9 серпня 1932 р. ЦК КП(б)У приймає Постанову "про заходи боротьби зі спекуляцією хлібом", 22 серпня Укрколгоспцентр спеціяльною постановою забороняє видавати хліб у громадському харчуванні (39). В той час, коли голод охоплював дедалі ширші території, повним ходом йшло відвантаження зерна на експорт. Ось рядки з телеграми заступника голови Ради праці і оборони В. В. Куйбишева в ЦК КП(б)У: "Пропоную негайно посилити першу чергу відправки порти, відвантажити до кінця місяця тонн пшениці 30 тис, ячменю 20 тис., жита- 10 тис., не рахуючи вже відвантаженого. Прийміть як бойове завдання щоденних відгрузках" (40).

На 12 жовтня Сталін "посилив" КП(б)У шляхом призначення Менделя Хатаєвича - колишнього секретаря Середньоволзького обкому - другим секретарем та Івана Акулова - колишнього першого заступника всесоюзного голови ОДПУ - першим секретарем Донецького обкому КП(б)У (41). Хатаєвич з блискавичною швидкістю продукував різні накази з метою пришвидшити хлібозаготівлі (42). Але Сталінові цього було недостатньо, тому 22 жовтня він послав голову РНК СССР В. Молотова в Україну та Наркомземсправ Л. Каґановича на Північний Кавказ (переважно Кубань) на 20 днів у відрядження з наказом здійснити викачку хліба будь-якою ціною (43).

Трохи пізніше уже Постишев відбув у подібне відрядження на Поволжя, але технологія хлібозаготівель там була абсолютно іншою. Тому, хоч голод на Поволжі був, була і значна кількість смертельних випадків, все ж комісія Постишева була значно поблажливішою і голод на Поволжі голодним мором ми назвати не можемо (44).

30 жовтня Молотов головує на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У, яке приймає постанову, де мовою фронтових наказів формулювалося: "Головною причиною цього зриву хлібозаготівель является майже повне припинення боротьби за хліб в переважній більшості районів України, панування демобілізаційних настроїв у відношенні хлібозаготівель в періоді посівної кампанії в більшості парторганізацій і їх керівних партійних і совєтських кадрів". Одночасно постанова зменшила хлібозавдання Україні на 70 мільйонів пудів (45). Але це була лише спроба показати гарну міну при поганій грі. Замаскувати справжні цілі кампанії викачки хліба. Така постанова була розрахована не на те, щоб забрати у селянина 5 мішків зерна, якщо в нього не було жодного, а щоб відібрати у нього останній колосок, останню зернину. Цією постановою фактично було поставлено хрест на будь-якій автономії КП(б)У в справі хлібозаготівель. У боротьбі з українським селом, з Україною Молотов використав керівний склад комуністів республіки як своїх покірних васалів. Перший секретар ЦК С. Косіор був посланий у відрядження в Одесу, В. Чубар і М. Скрипник на Дніпропетровщину, на місця з "бойовим завданням партії" послали багато інших керівних працівників (46).

Постанова Політбюро ЦК КП(б)У "Про заходи по посиленню хлібозаготівель" від 18 листопада 1932 р. та Постанова Раднаркому УССР "Про заходи до посилення хлібозаготівель" від 20 листопади 1932 р. поклали край будь-якій грі в дипломатію. За своїм цинізмом і жорстокістю їм важко знайти аналоги у світовій практиці. Це справжні документи ґеноциду, які не мають нічого спільного з економічною діяльністю. У них все поза економікою, всі заходи, спрямовані на викачку хліба з українського села, спираються на механізм терору, репресій, страху. Постанова вводила в практику викачку від колгоспів, які не виконали хлібозавдання, всіх натуравансів, виданих їм під час обмолоту, всіх натуральних фондів, за винятком насіннєвого. Вводилась система натуральних штрафів - додаткові м'ясозаготівлі в розмірі 125 відсотків річного м'ясозавдання, при цьому накладення штрафів не звільняло колгоспи від виконання хлібозавдання. Леґалізувалися також штрафи у вигляді картоплі, подвоєння штрафів. Фактично, це був наказ викачати у селянина всі без винятку харчі. (47).

Опублікована постанова фактично вводила жорстку цензуру на інформацію про реальний стан шляхом погрози "брехунам" притягнення до суду за законом від 7 серпня 1932 р. (10 років ув'язнення, чи розстріл): "Притягати до суду на підставі Постанови ЦВК та РНК СССР з 7 серпня 1932 р. "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації та про зміцнення громадської (соціялістичної) власности" як розкрадачів державного та громадського майна бухгалтерів, комірників, завгоспів, вагарів, що затаюють хліб від обліку, складають брехливі облікові відомості, щоб полегшити розтринькування та крадіжки, щоб зірвати виконання пляну хлібозаготівель, інші державні зобов'язання".

Постановою від 18 листопада було взято під постійну контролю діяльність 22 газет найважливіших хлібозаготівельних районів (48). Що це означає - нетяжко здогадатися. Помирати від голоду українські селяни повинні були мовчки. Постановою вводилась практика занесення колгоспів, які не виконали хлібозаготівельного пляну на сумнозвісну "чорну дошку". Туди негайно припинявся завіз товарів першої необхідности, заборонялася кооперативна і державна торгівля, заборонялася колгоспна торгівля як для колгоспів, так і для одноосібників, припинялася будь-якого роду кредитування та вимагалося обов'язкове повернення усіх кредитів та інших заборгованостей (49).

При цьому у даній постанові фіксувався новий розвиток міту про те, що хліб був і тільки слабкість та шкідництво комуністів перешкоджають виконанню їх "основного обов'язку перед партією і робітничою клясою". У постанові від 18 листопада є такий символічний пункт:

"З огляду на те, що в ряді сільпарторганізацій, особливо в період хлібозаготівель, викрилось змикання цілих груп комуністів й окремих керівників партячейок з куркульством, петлюрівщиною і т. п., що на ділі перетворює такого роду комуністів і парторганізації в агентуру клясового ворога і являється наглядним доказом повного відриву цих ячейок і комуністів від бідняцько-середняцьких колгоспних мас, ЦК й ЦК КП(б)У постановляє негайно провести чистку ряду сільських парторганізацій, що явно саботують виконання пляну хлібозаготівель і подривають довіря партії в рядах трудящих" (50).

Отже, міт зазнав повної модифікації: недостатня клясова пильність комуністів дозволила проникнути в їхні ряди націоналістам.

25 листопада 1932 р. Наркомюст УССР видав розпорядження прокурорам на місцях про репресивні заходи при проведенні хлібозаготівель, в яких органи юстиції і прокуратури "зобов'язуються за всяку ціну:
а) забезпечити найскоріше проходження цих справ (три дні);
б) забезпечити найефективнішу репресію в цих справах з тим, щоб вона дійсно могла дати перелом і рішуче усунути всі елементи, що зривають виконання пляну лісозаготівель" (51).

Репресивна машина набирає страхітливих обертів. На українське село були кинуті уповноважені, робітничі загони, так звані "буксирні бригади" і т. д. 14 грудня 1932 р. у гру вступає сам "головнокомандуючий" - "надхненник і організатор всіх перемог" Й. Сталін. Під його головуванням у Москві проходить оперативна нарада, на яку викликано членів ЦК КП(б)У, крайкому Північного Кавказу та обкому Західної (Смоленська) области. Західна область тут фігурує явно для маскування, щоб хоч таким чином прикрити протиукраїнську спрямованість операції. У Постанові ЦК ВКП(б) та РНК СССР про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області участь Західної области обмежена простою вказівкою закінчити плян заготівлі зернових до 1 січня 1933 року і плян заготівлі льону до 1 лютого 1933 р. (52).

Фактично ж вістря цієї постанови спрямоване навіть не на організацію хлібозаготівель, а на організацію, під прикриттям хлібозаготівель, знищення всіх форм економічного, політичного та культурного відродження України, найяскравішим виявом якої була українізація. У цій постанові під прикриттям партійно-схоластичної лексики давалась однозначна вказівка припинити українізацію: "ЦК й СНК відзначають, что замість правильного большевицького проведення національної політики в ряді районів України українізація проводилась механічно, без врахування конкретних особливостей кожного району, без ретельного добору большевицьких українських кадрів, що облегшило буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям й ін. створення своїх леґальних прикрить, своїх контрреволюційних ячейок й організацій" (53).

Приблизно через шість тижнів після появи на Україні П. Постишева - як другого секретаря ЦК КПб)У і фактичного диктатора - стало ясно, що "правильне большевицьке проведення національної політики" означає фактичний кінець українізації, її заборону. Другий аспект цієї постанови - прямий заклик до репресій проти керівників низових ланок парторганізацій. Називалися прізвища колишніх секретарів райкомів, головрайколгоспсоюзів, головвиконкомів, і т. д. як організаторів саботажу хлібозаготівель, називалися навіть терміни їх ув'язнення в концентраційних таборах - від 5 до 10 років. Постановою наказувалося: "Негайно перенести на Північному Кавказі діловодство совєтських і кооперативних органів "українізованих" районів, а також всі виходячі газети й журнали з української мови на російську мову як більш зрозумілу для кубанців, а також підготувати до осени перевести Викладання в школах на російську мову. ЦК и СНК зобов'язують крайком і крайвиконком провірити й поліпшити склад працівників шкіл в "українізованих" районах" (54).

Чому Північний Кавказ викликав таку пильну увагу Сталіна і його поплічників? Треба зважати, що Північно-Кавказький край був пронизаний духом козацької вольниці. Українське населення там становило значну частину" але Сталін не лише проти традиційної українсько-козацької, а й проти козаків взагалі. Совєтська влада ніколи не визнавала козаків як окрему етнічну групу, 1919 рік приніс із собою політику "розкозачення", а у 1923 році вона виступила проти самої назви "козак" (55).

Північний Кавказ був плацдармом денікінщини. Згодом саме тут відбулися найсильніші протиколективізаційні бунти (56). І ще один немаловажний аспект - культурно-освітня політика на Північному Кавказі будувалася під прямим керівництвом Народного Комісаріяту освіти УССР і фінансувався з держбюджету УССР (57). Припинення українізації на Північному Кавказі та в інших регіонах поза межами України було політичним ударом проти України, як держави і М. Скрипника, як фактичного лідера національних комуністів. У постанові недвозначно вказувалось: "Особливо ЦК й СНК вказують Північно-Кавказькому крайкомові й крайвиконкомові, що легкомисленна, не випливаюча з культурних інтересів населення, не большевицька "українізація" майже половини районів Північного Кавказу при повній відсутності контролі за українізацією школи й преси з боку краєвих органів, дала леґальну форму ворогам совєтської влади для організації спротиву міроприємствам й завданням совєтскої влади з боку куркулів, офіцерства, рееміґрантів-козаків, учасників Кубанської Ради і т. д." (58).

З цієї причини підлягала поголовному виселенню в північні області СССР станиця Полтавська, яка на той час налічувала понад 10 тис. жителів. Практику таких масштабних "переселень" сталінський режим згодом повною мірою використає при репресіях проти так званих покараних народів, в тому числі кримських татар.

15 грудня 1932 р. на адресу ЦК республіканських компартій, крайкомів і обкомів, голів раднаркомів, край- та облвиконкомів надійшла телеграма за підписом Й. Сталіна та В. Молотова, в якій наказувалося негайно припинити українізацію у всіх місцях компактного проживання українців на всій території СССР.

"Ці документи, - як справедливо відзначає Ю. Шаповал, - переконливо доводили: Сталін вирішив покінчили з політикою українізації не тільки в Україні, а й інших районах країни, де компактно проживали українці (Кубань, - 2 млн., Курська обл. - 1,3 млн., Воронезька - 1 млн. Далекий Схід, Сибір, Туркестан - по 600 тис.). Над ними Україна здійснювала своєрідне шефство, надсилаючи туди кадри, забезпечуючи необхідною літературою (59).

18 грудня 1932 р. Сталін і Молотов ще раз звинуватили українських комуністів в "несерйозному ставленні до задань партії і уряду" та наказували: "ЦК ВКП(б) й СНК; Союзу ССР доручити т. Каґановичу й Постишеву негайно виїхати на Україну на допомогу ЦК КП(б)У і Совнаркому України, засісти у найважливіших областях України в якості особливо уповноважених ЦК ВКП(б) и СНК (...) і вжити всіх необхідних заходів організаційного та адміністративного порядку для виконання пляну хлебозаготівель" (60).

Сталінські "аси" "засіли" в областях України і вже 24 грудня 1932 р. ЦК КП(б)У наказав здати державі всі без винятку колгоспні фонди, включаючи і насіннєві (61).

На січневому об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК; ВКП(б) 24 січня 1933 р. було прийнято рішення про створення Політвідділів МТС. Вони стали незалежною під місцевих; і республіканських органів структурою, що могла вказівки Москви та керувалася безпосередньо з центру. Політвідділам надавалися широкі повноваження у керівництві колгоспами і здійсненні контролі над одноосібниками. Фактично це було передання влади над селом від республіканських органів до центру (62).

І ось 24 січня 1933 р. Сталін взяв пряму владу в Україні через призначення П. Постишева другим секретарем ЦК КП(б)У (він стає фактичним лідером КП(б)У і одночасно першим секретарем Харківського обкому партії), М. Хатаєвича - третім секретарем ЦК та першим секретарем Дніпропетровського обкому партії, Є. Вегера - першим секретарем Одеського обкому (63) З І. Акуловим - першим секретарем Донецького обкому КП(5)У Сталін контролював 4 з 6 обкомів, 2 з 3 секретарів ЦК. Зі десять місяців Постишев призначив 1340 нових людей до керівних посад, змінив 237 секретарів райкомів, 9 секретарів райвиконкомів, 158 представників райконтролькомісій. Рівночасно було створено 643 політвідділи МТС та 302 політвідділи радгоспів. Ще 10 тис. були послані безпосередньо до колгоспів, в тому числі 3 тис. були призначені головами чи секретарями колгоспів (64).

По суті, це було безпрецедентне загарбання української території. Ціла армада озброєних до зубів сталінських емісарів рушила проти країни, яка помирала в голодних корчах. Це була тотальна агресія, а не мала нічого спільного 3 економічними мотивами.

Одночасно Постишев повів боротьбу з "шкідництвом" у партійних рядах. В цьому його підтримав фактично весь керівний склад КП(б)У, за винятком Скрипника. Так, Косіор у промові 4 лютого 1933 р. підтримав Постишева, назвав тих комуністів, які стверджували, що такої кількості, хліба просто нема, "куркульськими аґентами", які користуються "куркульською аритметикою" (66).

Микола Скрипник був ізольований. А після виступу на пленумі ЦК КП(б)У проти заміни органів місцевої влади волюнтаризмом уповноважених з центру доля його практично була вирішена. Кампанія проти Скрипника та національних комуністів розпочалася 28 лютого 1933 р. з усунення його від посади Народного Комісара освіти та призначення до Держ-пляну УССР (67). Все, що було в Україні позитивного і вважалося шкідливим - стандартизація мови, літературне відродження (згодом отримало назву розстріляного відродження), історична наука, так зване "націоналістичне" навчання в школах - приписувалося Скрипнику, на всьому було тавро "скрипківщини".

У червні 1933 р. на пленумі ЦК КП (Іб)У Постишев закликав до критики Скрипника. Той виступив з покаянною промовою (68), але Постишеву цього було недостатньо. І він знову виступив з промовою, в якій звинуватив Скрипника та його "ухил" у всіх "труднощах попереднього року", звинуватив його у приховуванні у Народному комісаріяті освіти "ухильників, шкідників, контрреволюціонерів". За Постишевим, Скрипник не міг не знати, що, наприклад, використання букви "ґ" служить анексіонітським плянам польських панів (69).

Кожного дня у пресі лунала нова критика "скрипниківського" ухилу. 7 липня 1933 р. Микола Скрипник покінчив життя самогубством. З ним пішла у безвість ціла епоха в історії української культури і духовности. З його смертю закінчувалася не лише українізація, але і коренізація взагалі. На листопадовому пленумі ЦК КП(б)У 1933 р. була оголошена кампанія боротьби з "фашистськими ухилами" в національних меншинах (70). Розпочався процес так званої інтеґральної стандартизації на базі русоцентралізму. Це, за моїм переконанням, ключ до розуміння мотивів, якими керувався Сталін і його оточення, створюючи і використовуючи сільськогосподарську кризу, щоб знищити відродження України.

Чому саме України? Тому, що вона мала більше населення ніж усі інші, разом узяті, неросійські республіки. Тому що вона мала великий досвід національно-визвольних змагань. Для України уроки Центральної Ради, уроки гетьманщини, спільної боротьби селян за свої права не минули безслідно. В Україні до 1933 р. були створені й існували розвинена державна організація, хоч і у рамках поліцейських обмежень, національні державні організації, набула значного розвитку культура, поширилася сфера вживання української мови на пролетаріят та на органи державного управління. Щоб перетворити СССР - "складну єдність", про яку мріяв М. Волобуєв, у сталінську імперію, потрібно було зламати Україну. Це Сталін здійснив шляхом організації голодного мору.

Коротко підсумовуючи вищесказане, можна з великою мірою впевнености стверджувати, що індустріялізація і колективізація на ґрунті українізації та коренізації в очах сталінського режиму просто не мала ніякого сенсу. Розгортаючи одночасно ці два процеси, Сталін ніколи не досягнув би такого безпрецедентного режиму особистої влади, до якого він так прагнув. Українізація давала Україні шанс мати значну сферу життя, непідвладну і непідконтрольну центрові. З іншого боку, після початку протиселянського наступу у формі примусової продрозверстки у 1927-1928 роках та подальшого розкуркулення і примусової суцільної колективізації для Сталіна українізація та коренізація стали зайвими. Вони були спробою створити серед переважної кількости населення підтримку режимові, а тепер режим оголосив війну селянству взагалі, домагаючись не підтримки, а повної і безмежної покори.

Сталін взяв на озброєння російську ідею, як політичний клей, для склеювання атомарного тоталітарного суспільства. Саме російська ідея була ферментом сталінізму, вона почала відігравати значну ролю в процесі суворої реґляментації суспільства, підпорядкуванні усіх сфер життя державі. Цим пояснюється пляномірний і жорстокий наступ на всі ділянки економічного, політичного, культурного життя, де особа, її ініціятива, її особистий погляд могли мати хоч якесь значення. Навіть вірнопідданість режиму, чи фанатична віра в ідеали комунізму, тут зовсім не бралися до уваги. Показовою в цьому пляні є політична кампанія проти офіційного комуністичного історика Матвія Яворського та його співробітників. У 1929 році найпрестижніший московський партійний журнал "Историк-марксист" звинуватив Яворського в тому, що він історію України в одному із своїх підручників розглядає як окремий історичний процес (71). Це була політична і сигналізація для України. Вона свідчила про те, що, навіть дозволивши українізацію, сталінський режим не збирається розглядати Україну як окрему державу, чи навіть як республіку з своїми правами, що він не сприймає українців як повноцінну справжню націю. Україні знову, в котрий вже раз за її тисячолітню історію, відводилась роля культурної провінції, "окраїни", а українцям - роля "хохлів", "малоросів".

Яворський був заарештований як член мітичного Українського національного центру і у 1937 р. розстріляний (72).

П'ятирічка 1928-1932 рр. та примусової колективізація сільського господарства радикально змінили балянс сил. І хоч офіційно п'ятирічка називалася програмою "соціалістичної трансформації совєтської економіки", насправді це була програма повної трансформації суспільства шляхом масового терору, нескінченного пошуку ворогів.

Ворогом номер один для Сталіна і його оточення був не тільки український селянин, чи український інтеліґент. Ворогом була Україна як така. Проти неї Сталін вів у 1932-1933 рр. неоголошену війну, кинувши сюди весь наявний військовий, поліцейський, політичний та економічний арсенал.

Використана література:
1 Голубничий В. Причини голоду 1932-1933 // Вперед. - Мюнхен, 1958.- № 10.- С. 1, 5-6; Кульчицький С. В. Ціна "великого перелому". - К., 1991.
2 Lewin M. State, Soviety and Ideology durig the First Fivt Year Plan // Cultural Revolution in Russia, 1928 - 1931, ea. S. Fitzpatrick.- Блумінґтон-Лондон, 1978.- C41.
3 Auhagen Otto. Wirtschaftslage der Sowjetunion im Sommer 1932 // Osteuropa.- Серпень, 1932.- C. 645.
4 Див. Праці Уїткрофта С., Мерла С., Таугера М.
5 Особистий архів автора.
6 Там же.
7 Кульчинський С. Геноцид! // Демократична Україна.- 1993.- 10 червня.
8 Rosdolsky Roman. Zur nationalen Frage: Friedrich Engels und das Problem der "geschichtlosen" Volker.- Berlin, 1979.
9 Кульчинський C. B. 1933: Трагедія голоду.- K., 1989.- C. 48.
10 Wheateroft S. G. The Soviet Economic Crisis of 1932: The Crisis in Agriculture // Paper presented to the Annual Conference of the National Association of Soviet and Eust European Studies of Great Britain, March 23-25, 1985.- P. 12-13.
11 Mark B. Tauger. The Harvest of 1932 and the Famine of 1933 // Slavic Review, 1991.- N 1.- P. 29.
12 Див.: Воропай Олекса. В дев'ятому крузі.- Лондон, 1951; Найбільший злочин Кремля: Створений совєтською Москвою штучний голод в Україні / Упоряд. М. Вербицький.- Лондон, 1952; Свідчення про винищування Москвою українського селянства / Упоряд. Юр. Семенко.- Мюнхен, 1963; 33-й: Голод. Народна книга-меморіял / Упоряд. Володимир Маняк, Лідія Коваленко.- К, 1991; Безкровна війна: Книга свідчень / Упоряд. О. Міщенко.- К., 1991; Мор: Книга буття України / Упоряд. Олесь Воля.- К., 1993; Голоси із 33-го (Голодомор на Кіровоградщині) / Упоряд. В. Бондар.- Кіровоград, 1993.
13 Oral History Project of he Commission the Ukraine Famine. Ed James Mace and Leonid Heretz.- Washington, 1990.- P. 1327.
14 Там же
15 Беладі Ласло, Краус Томас. Сталін.- М., 1989.- С. 170.
16 Сталин И. В. Bonpocы ленинизма.- М., 1952.- С. 441.
17 Churchill Winston // The Hinge of Fate.- Boston, 1950. P. 498. Сталін використав воєнну аналогію в листах до М. Шолохова // Правда.- 1963.- 8 марта.
18 Сильницький Франтишек. Национальная политика КПСС в период с 1917 по 1922 год.- Мюнхен, 1978.- С. 196-199.
19 Сталин И. В. Сочинения.- М., 1946-52.- Т. VII, С. 72.
20 Turij Borys. The Sovietization of the Ukraine.- 1917-1923.- Едмонтон, 1980.- C. 170.
21 Текст у Франтишека Сильницкого. Ленин и боротьбисты // Новый журнал (Ню Йорк).- № 118.- 1975.- С. 230-231.
22 Скрипник М. О. Вибрані твори.- К., 1991.- С. 157-165.
23 Dmytryshyn Basyl. Moscow and the Ukraine, 1917-1953. Ню Йорк, 1956. C. 56-60.
24 Krawchenko Bohdan. The Impact of Industrialization on the Social Structure of Ukraine // Canadian Slavonic Papers.- 1980.- N З.- рр. 345, 354.
25 Через призму мордовської критики.- Львів. 1928.- С. 8.
26 Для загального погляду на національний комунізм див.: Мacе James в. Communism and the Dilemmas of National Liberation: National Communism in Soviet Ukraine, 1918-1933.- Кембрідж, Массачусетс, 1983.
27 Затонський В. Національна проблема на Україні.- Харків, 1927.- С. 23.
28 Вперше цей термін в офіційному публічному виступі на з'їзді СПУ використав Іван Драч. Вперше слово "голодомор" було надруковано у статті Олексія Мусієнка // Літературна Україна.- 1988.- 18 листопада.
29 Правда-1932.- 6 ноября.
30 Важнейшие решения по сельскому хозяйству.- М., 1935.- С. 533-536.
31 Вісті ВУЦВК-1932. - 2 лип.
32 Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів.- К., 1991.- С. 190.
ЗЗ Там же.- С. 177-193.
34 Вісті ВУЦВК.- 1932.- 8-17 лип.
35 Голод 1932-1933 років на Україні.- С. 221.
36 Там же.- С. 220-221.
37 Там же.- С. 121.
38 Текст закону "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації та про зміцнення громадської (соціялістичної) власності" в зб. "Важнейшие решения по сельскому хозяйству".- М., 1935.- С. 65-66.
39 Голод 1932-1933 років на Україні.- С. 227-231.
40 Там же.- С. 235.
41 Вісті ВУЦВК.- 1932.- 15 жовтня.
42 Див.: Хатаєвич М. Завдання більшовиків України в боротьбі за хліб, за організаційно-господарське зміцнення колгоспів та за піднесення сільського господарства // Більшовик України.- 1932.- № 21- 22.- С. 1-20.
43 Голод 1932-1933 років на Україні.- С. 238.
44 3єлєнин И. Е. О некоторых "белых пятнах" завершающего этапа сплошной коллективизации // История CCCР.- 1989.- № 2.- С. 16.
45 Голод 1932-1933 років на Україні.- С. 243.
46 Там же.- С. 245.
47 Там же.- С. 250-260. Колективізація і голод на Україні, 1929-1933: Збірник документів і матеріялів.- К., 1992.- С. 548-549.
48 Колективізація і голод на Україні.- С. 548-549. Постанова ЦК КП(б)У та РНК УССР 6.ХІІ 1932 легалізувала ці заходи // Там же.- С. 278-279.
49 Голод 1932-1933 років на Україні.- С. 256.
50 Там же.- С. 256.
51 Колективізація і голод на Україні.- С. 551.
52 Постанова ЦК ВКП(б) та РНК СССР про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області // Золоті ворота.- 1991.- № 1.- С. 78-79.
53 Там же.- С. 79.
54 Там же.
55 Starikov Sergei and Medvedev Roy. Philip Mironov and the Russian Civik War. Ню Йорк, 1978.- C. 101-132; Gladkow Wasili. History of the Cossacks.- Нью-Йорк, 1972.- C. 128-129. Кукушкин Ю. С. Осуществление сельскими советами политики ликвидации кулачества как класса // Вестник Московского университета.- 1966.- № 4.- С. 27.
56 Скрипник М. Статті і промови.- Харків, 1930-1931 .- Т. 5, Ч. 2.- С. 247.
57 Золоті ворота.- 1991.- № 1.- С. 79
58 Шаповал Ю. І. Україна 1920-50-х років: Сторінки ненаписаної історії.- К., 1993.-С. 110.
59 Голод 1932-1933 років на Україні.- С. 295.
60 Там же.- С. 296.
62 Timoshenko Vladimir. Soviet Agricultural Policy and the Nationalities Problem in the USSR // Report on the Soviet Union in 1956, ed. T. Pennar.- Мюнхен, 1956.- P. 47.
63 Большевик України.- 1933.- № 3.- C. 3.
64 Правда- 1933.- 24 ноября.
65 Косіор С. Підсумки хлібозаготівель і завдання у боротьбі за піднесення сільського господарства України // Большевик України.- 1993 № 3.- С. 26.
66 Скрипник М. О. Вибрані твори.- С. 529-535.
67 Вісті ВУЦВК.- 1932.- 1 березня.
68 Скрипник М. О. Вибрані твори.- С. 536-541.
69 Вісті ВУЦВК-1933.- 22 червня.
70 Чирко Б. В. Шкідництво різних націй / Національні меншини на Україні у 1920-30-х роках за документами ЦДАГО України // Архіви України. 1992.- № 4.- С. 33.
71 Историк-марксист.- 1929.- № 12.- С. 285.
72 Шаповал Ю. І. Назв. праця.- С. 97.

Зміст

книги	fr
fr	ПОЛІТИЧНІ ПРИЧИНИ ГОЛОДОМОРУ В УКРАЇНІ (1932-1933 рр.). Мейс Джеймс Якщо мова йде про будь-яке історичне явище, історики звикли думати про його причинність чи навіть багатопричинність. Справді було б недостатньо констатувати якусь одну причину чи тільки один тип причин (економічних чи політичних) американської громадянської війни або російської революції. Коли йдеться про голод 1932-1933 рр. в Україні, то він справді був би незбагненний без економічного контексту, проаналізованого покійним В. Голубничим, С. Кульчицьким та іншими (1). Але, на нашу думку, це лише один аспект дуже складного і багатогранного явища, тому що сталінська перебудова (чи підрив) суспільства у першій половині 30-х років значною мірою була політичним феноменом, коли політична влада знищила і узурпувала громадянське суспільство. Як написав польський еміграційний історик у ЗСА Мойсей Левін: "Ця (перша п'ятирічка - Дж. М.) була унікальним процесом соціяльного перетворення, проведеного державою в тому, що держава зробила набагато більше, ніж "проведення": вона замінила собою суспільство, стаючи єдиним інціятором діяльности і контролером всіх важливих сфер життя. В цьому сенсі цей процес був перетворений на процес державного будівництва, де повна суспільна структура була, так би мовити, засмоктана в державний механізм, ніби була асимільована ним повністю" (2). Іншими словами, Сталін здійснював на практиці гегелівську теорію заснування державного суспільства шляхом створення (висловлюючись термінологією того часу, яку Джордж Орвел називав "качиною") державної надбудови, яка виробила сама для себе свій соціяльний базис. Створення командної економіки та включення сільського господарства до її складу шляхом примусової суцільної колективізації селянства відводить для економічного чинника другу, цілком залежну від політики ролю. Перші згадки про голод в Україні з'явилися у західній пресі практично одночасно з першими людськими жертвами (3). Відтоді наукова дискусія про голодомор рухалася від питання про його історичну достовірність до питання про його інтерпретацію, тобто був голод просто економічним чи також політичним феноменом? Ця дискусія особливо загострилася після опублікування результатів роботи державної комісії ЗСА та після обнародування висновків Міжнародної комісії з дослідження голоду в Україні 1932-1933 років. Найбільший опір серед деяких опонентів викликало твердження, що голод в Україні був штучним, створеним державою (4). Я запідозрюю в інтелектуальних лінощах більшість моїх західних критиків, бо набагато легше витворити свої суб'єктивні інтерпретації найважливіших подій совєтської історії на догоду сьогочасній політичній кон'юнктурі, аніж проаналізувати конкретні обставини у різних республіках колишнього Совєтського Союзу і вже тоді робити певні висновки. На мою думку, глибоко помиляються ті традиційні та еміграційні історики України, які дивляться на українську специфічність без врахування загального контексту історичних подій в імперії та Союзі, не мають також рації і ті совєтологи, які виводять будь-яку дію в колоніяльно-підлеглій країні тільки від стану імперської метрополії. В Совєтській Україні і загалом в совєтській науці питання голоду знаходилося під офіційною і дуже суворою забороною. Розгорнемо будь-який підручник з совєтської історії. Невиразні роздуми про продовольчі труднощі, дуже тимчасове і незначне підвищення смертности через неврожай, куркульський саботаж чи навіть про недоліки і помилки, допущені під час хлібозаготівельної кампанії. Тих західних істориків, які називали голод голодом, автоматично відносили до стану "буржуазних фальсифікаторів". У пресі, якщо їхні імена і згадувалися, то лише з такими епітетами, як "наклепники", "вороги совєтського ладу" і т. д. Але в конкретну дискусію ними ніхто не вступав. Промовистим у цьому пляні є секретний циркуляр за підписом А. Капта та С. Мухи і завізований В. Щербицьким 11 лютого 1983 року: "Про пропаґандистські і контрпропаґандистські заходи на протидію розв'язаній реакційними центрами української еміграції антисовєтській кампанії в зв'язку з продовольчими труднощами, що мали місце на початку 30-х років в Україні", де сказано: "Слід відзначити, що в нашій історичній літературі згадується про існування продовольчих труднощів в Україні на початку 30-х років, признається, що особливо ускладнилась господарська обстановка восени 1932 року в зв'язку з необґрунтованим завищенням сільськогосподарських плянів" (5). І далі: "З огляду на те, що нам невигідно з даного питання вступати у відкриту полеміку з націоналістичними писаками, в даний час зусилля зосереджені на пропаґанді в республіці і на зарубежні країни досягнень сільського господарства Совєтської України, перетворень в селі, що стали можливими завдяки перемозі колгоспного ладу...,, (6), тощо. Отже, "невигідно"... С. В. Кульчицький через десять років напише: "З власного досвіду можу сказати, що знання пов'язаних з голодомором подій не може не привести до переосмислення всієї історії XX століття. Хоч який він болісний цей процес переосмислення, але він позбавляє людину засвоєних з дитинства фальшивих догм, допомагає їй адекватно реагувати на швидкоплинні події сьогодення, зберігати душевний спокій" (7). Висновок українського історика стосується як вітчизняних істориків, так і західних. Питання голодомору є центральним питанням не лише історії України, воно має універсальне значення для всіх істориків світу, які вважають, що людство - це велика родина націй, народностей, етносів, що знищення, або ослаблення будь-якого народу веде до кризових явищ в духовному, економічному, культурному житті всієї світової цивілізації. Тому питання штучного голоду в Україні на початку 30-их років невід'ємне від питання порушення прав людини, народу, воно підпадає під категорію злочинів проти людяности і людства. Покищо, на жаль, вивчення голодомору не займає належного місця у контексті європейської і світової науки про геноцид, незважаючи на значні зусилля еміграційних та вітчизняних істориків. Це зумовлено багатьма причинами, не остання з яких - закритість українського світу від світового процесу розвитку гуманітарних наук. Закритість, яку доведеться довго і важко переборювати. Ще одна трудність - орієнтація західних істориків на "російську схему" як домінантну в історії всіх так званих "окраїн", тобто неросійських національних республік. На мій погляд, це несвідоме сприйняття думки XIX століття, Що в Европі існують народи "історичні" та, за визначенням Ф. Енґельса, "руїни народів", неісторичні народи, доля яких визначається сильнішими сусідами і які приречені на асиміляцію (8). Сьогодні ніхто так не напише про неевропейські, колишні колоніяльні народи Азії та Африки, щоб не накликати на себе звинувачення в расизмі та европоцентризмі. Але ( і мені це завжди здавалося надзвичайно дивним феноменом) схема мислення, абсолютно неприпустима щодо інших народів, була прийнята за догму, коли мова заходила про народи колишнього Союзу ССР, в тому числі й України. Насамперед України. В недалекому минулому такий підхід був викликаний політичною коньюнктурою. Сьогодні - інтелектуальною провінційністю, яка найбільш виразно проступає в анонсі майбутнього дослідження професора Мічіґанського університету Рональда Суні. Цей відомий "спеціяліст з національного питання" заповзявся переписати монографію Рональда Пайпса про створення Советського Союзу, щоб довести, що в історії всіх "окраїн" клясова боротьба була набагато важливішою і визначальнішою, ніж боротьба за національне визволення. Доречно тут запитати Рональда Суні: навіщо була потрібна така широкомасштабна інтервенція Червоної Армії з Росії, якщо всі трудящі - українці, вірмени, кавказькі народи, мусулмани тощо тільки й прагнули, що до возз'єднання" з старшим братом - великоросійським пролетаріятом? Іншими словами - це повторення найгірших великодержавницьких стереотипів старорежимної історіографії, на яке сьогодні можна було б особливо не зважати, коли б такий погляд не впливав значною мірою на визначення політики західних держав щодо незалежної України. Не можна забувати, що розвиток історичної науки в тому чи іншому напрямі адекватний розвиткові політичного мислення. Саме тому вивчення політичних причин голодомору може і повинно відіграти важливу ролю в усвідомленні істориками, політиками, державними діячами Заходу не лише минулого України, а й того, що відбувається тут сьогодні, і що може трапитися завтра. Серйозні науковці, які займаються цією проблемою, одностайні в своїх висновках, що на відміну від голоду, який пережили народи світу, для голодомору 1932-1933 рр. характерною є відбирання хліба та інших сільськогосподарських продуктів від аґрарного населення. Я згідний із твердженнями С. Кульчицького, що суть колективізації сільського господарства - це повернення до політики воєнного комунізму, тобто продрозверстки, і що голод, - продукт продрозверстки (9). І все-таки, чому Сталін зробив це у даному періоді? Якими політичними причинами було викликано повернення до політики воєнного комунізму, яка себе дискредитувала? Достеменно відомо, що економіка в руках сталінського режиму була лише елементом політики, її найважливішим інструментом. Тому поставимо питання навпаки: чи голод був неминучим наслідком кризи колективізації або поганого врожаю? Стівен Вїнкрофт у 1985 р. у доповіді на щорічній конференції великобританської асоціяції совєтознавства та дослідження Східної Европи зазначає: "Не припиняючи обговорення про значення селянської сваволі та відсутности матеріяльних стимулів, чи впливу погодних умов у виникненні голоду, я приходжу до висновку, що найважливішою причиною голоду 1932 р. була критична нестача робочої сили в хліборобному районі (Північному Кавказі та Поволжі). Це затримало виконання найважливіших урожайних, зимово-урожайних та зимово-насіннєвих кампаній, від яких повністю залежала доля сільськогосподарської продуктивности" (10). У 1991 році молодий американський совєтолог Марк Тавґер поставив питання набагато радикальніше. Він стверджував, що голод був продуктом недостатнього врожаю, а не державної політики хлібозаготівель. Тавґер оцінює український зерновий урожай у межах 6,6 млн.-8,5 млн. т. Населення УССР напередодні голодомору не могло перевищувати 31,9 млн. чоловік. Це означає, що на кожного мешканця тодішньої УССР припадало від 590 до 700 грамів хліба на день. Незважаючи на такий досить примітивний, але надзвичайно промовистий підрахунок, М. Е. Тавґер робить висновок: "Жорсткі хлібозаготівлі 1932-1933 рр. тільки переміщали голод від міських районів, в яких без хліба від хлібозаготівель був би подібний розмір смертности, хоч, як сказано, міська смертність також підвищилася у 1933 році. Суворість та географічний протяг Голоду, гостре падіння експорту у 1932-1933 роках, потреби у насінні, хаос у Советському Союзі тих років приводять до висновку, що навіть повного припинення експорту було б недостатньо, щоб відвернути голод, ця обставина робить тяжким приймання інтерпретації голоду як результату хлібозаготівель 1932 року та як свідомого акту геноциду. Врожай 1932 р. по суті зробив голод неминучим" (11). Тауґер вважає, що Сталін змушений був приймати тяжке рішення рятувати міський пролетаріят коштом сільської смертности, хоч важко зрозуміти, як можна голодувати з щоденним пайком у 590 грамів хліба. Більше того, існують тисячі свідчень очевидців голоду, опублікованих як на Заході , так і в Україні, і майже ніхто з них не пригадує поганого урожаю у 1932 році. І вже зовсім ніхто з них не говорить про поганий урожай, як причину голоду і сільської смертности (12). Теодора Трипняк (дівоче прізвище Сорока) з хутора Лозуватка Царицинського району на Дніпропетровщині у своїх свідченнях, які вона дала американській Державній комісії дослідження голоду в Україні, виконавчим директором якої я працював з 1986-го по 1990 рік, згадує: "Колективізація вже почалася у 1931 році. Найперше вони взялися за великі хутори, там, де найбільші багачі жили. То вони найперше за куркулів взялися... То у 1932 році то почалося, вже по збиранні хліба почалося. У 1933 році був дуже великий урожай. Я пам'ятаю, що все казали, що жито було таке високе, що як людина зайшла, то не видно було голови. А колоски були такі повні, що ламалися, просто відламувалися. А урожай був такий просто непередбачений у 1932 році. Як совєти твердять, що то неурожай був, то неправда. Урожай був на все - як на збіжжя, так і на овочі, так і на городину. На все був великий урожай. І люди позбирали дуже гарний урожай. Але коли почалася колективізація, вони організували, так звану "червону мітлу". Вони приїжджали і викачували хліб у людей" (13). Анонімний свідок, який під час голоду працював колгоспним бухгалтером у селі Жміївка на Київщині, також стверджує, що з посіву 1932 року у 1933 р. був добрий урожай, але голод 1932-1933 років підготовлявся заздалегідь: "Вони підготовляли. Вони підготовляли, тому що поступово забирали все від селянина, все, що він мав у 1931 і в 1932 році, вже навіть кусок хліба від селянина забирали. І то було видно, що то є, влаштовують голод не тому що нема що їсти, бо ж, як відомо, за кордоном вони оголошували, що в них найліпше життя і продавали хліб за кордоном і, так би мовити, там переповнювали хлібом своїм, і тому ринок обезцінювався там, бо вони давали за безцінок, це значить, той хліб, який забрали від колгоспника, від селянина й продавали там за кордоном. А, мало того, навіть зерно, я сам очевидець, на станції Малин зсипали зерно коло зерносховищ, бо були заповнені, й надворі, і те зерно росло. Але борони Боже, щоб туди когось пустити, щоб хтось узяв мішок того зерна, чи хоч жменю. За те стріляли. Так що без сумніву, той голод був організований спеціяльно партією і урядом комуністичним" (14). Можна по-різному ставитися до таких спогадів: довіряти їм чи голослівно заперечувати, сприймати їх як історичний документ чи як породження хворої уяви. Але як пояснити той факт, що їх тик часто повторюють різні люди, незнайомі між собою, розділені кордонами і навіть, політичною орієнтацією? Вони надто характерні, надто типові, щоб їх не брати до уваги, як це робить Тавґер. Та навіть якщо прийняти його твердження про неврожай, здійснення примусових розверсток у пунктах, де після того була масова смертність, то це все одно означає, що між викачкою хліба і смертністю існує певний зв'язок. Вважав і вважаю, що найпростіше було б просто припинити насильницьку викачку хліба та інших сільськогосподарських продуктів з районів, охоплених голодом. Тільки таким шляхом можна було б врятувати мільйони селян. Але цього не допустили. Тому аналіз науковців Вїнкрофта і Тавґера, навіть якщо сприйняти на віру усі їхні твердження, залишається необґрунтованим. Голод - наслідок не об'єктивних причин, а державної політики. І якщо зважити на подальші процеси, які відбувалися в колишньому Советському Союзі, він був неминучий у цьому пункті історії України через політичні обставини. Йдеться зовсім не про детермінізм історичного розвитку, а про детермінізм розвитку саме тоталітарного режиму, тоталітарного суспільства, які активно пожирають будь-які анклави автономії на своєму шляху. Тоталітаризм не зміг би так глибоко вкоренитись на території СССР, якби б існував у його складі такий значний державний організм, хоч і обмежений поліцейською системою примусу, як Україна на початку 30-их років. Було б занадто просто всю вину за репресії, організацію голодомору в Україні, потоплення її духовної і культурної Атлантиди приписати єдиному Сталіну. Як справедливо відзначають угорські дослідники Ласло Беладі і Томас Кравз у книжці "Сталін": "Система примусу була вмонтована в господарську "війну". Основною функцією бюрократичного невтралістського управління колгоспами було незабезпечення нееквівалентного, нерівного обміну між промисловістю і сільським господарством. Головна проблема була не лише в тому, що сталінське мислення щодо колгоспів виключало економічну зацікавленість. Справа була і в іншому - до колгоспів підходили, як до політичних організацій" (15). Це чітко визначив і сам Сталін у статті "Питання ленінізму": "З точки зору ленінізму колгоспи, як і Ради, взяті як форма організації, є зброя, і тільки зброя. Цю зброю можна за певних умов скерувати проти революції, її можна спрямувати проти контрреволюції" (16). Проведення колективізації в такому аграрному регіоні, як Україна, здійснювалося за принципом воєнної акції. Сталін сам порівнював її з війною, як це видно з його висловлювань у різноманітних статтях та виступах, в тому числі і з особистої розмови з В. Черчілем, коли він визнав, що напруження цієї "війни" було неспівмірне навіть з напруженням Другої світової війни (17). Так чи інакше, але очевидно одне: на виголодження українського села, на знищення великої кількости селян Сталін пішов цілком свідомо і вважав ці жертви у цій війні абсолютно виправданими. Питання хлібозаготівель справді тісно пов'язане з проблемою повернення до політики воєнного комунізму. Сталінська трансформація суспільства справді пов'язана з переднепівською політичною моделлю. Але треба зважати, що воєнний комунізм - це не лише продрозверстка, а повний комплект напрямів, більшість з яких не мали ніякого відношення до економіки. Один з найменш досліджених аспектів періоду воєнного комунізму - національна політика та територіяльна структура советської влади. Ранні большевики, в тому числі і Сталін, думали про національне питання в контексті аграрного питання. Не випадково передз'їздівська дискусія в большевицькій партії стосувалася саме національного питання і розглядала його тільки як аспект селянського питання (18). Оскільки в Російській імперії місто було російським і тільки село в так званих національних окраїнах було неросійським, то само собою зрозуміло, що національне питання змикалося з селянським. Сталін, який мав великий талант для переробки очевидних азбучних істин та видавання їх за своє велике відкриття, зробив саме це, коли у 1925 р. написав: "Вопрос национальный єсть по сути дела вопрос крестьянский" (19). Загострювало цю проблему, висувало її на порядок денний те, що селянство становило переважну кількість населення. В цьому контексті можна зрозуміти рішення XII з'їзду РКП(б) у 1923 р. щодо прийняття політики коренізації. По суті, це був єдиний спосіб утвердження совєтської влади в національних республіках, яка утримувалась лише на баґнетах Червоної Армії із Росії і користувалась мінімальною підтримкою місцевого населення. Це видно навіть із результатів виборів до Всеросійських установчих зборів: українські соціялісти (УПСР, УСДРП, УПСФ) здобули 53 відсотки всіх голосів у 8 українських губерніях та додаткові 15 відсотків за спільними списками українських і російських соціялістів-революціонерів. Большевики отримали 11 (20). Навіть у листопаді 1919 року, коли Комінтерн примусив сісти за стіл переговорів КП(б)У та боротьбистів (колишні ліві українські соціялісти-революціонери, які приймали советську плятформу та активно підтримували совєтський режим), боротьбисти надіслали Ленінові листа, в якому звинувачували большевиків за "червоний імперіялізм", який призвів до падіння другого большевицького уряду в Україні влітку цього року (21). У 1920 році відомий український большевик Микола Скрипник сповідував боротьбистський погляд про те, що причиною нестабільности совєтської влади в Україні була підтримка большевиками антиукраїнських поглядів російськомовного пролетаріяту. Він підтримував боротьбистський припис, що радвладі потрібно прийняти українську культуру та активно сприяти розвиткові української культури (22). Микола Попов та інші офіційні промовці агітували проти незадоволених російськомовних комуністів України, за активну українізацію, без якої радвлада в Україні не може бути стабільною. Потрібно було умилостивити українське селянство (23). Отже, українізація (та коренізація взагалі) була кінцевим кроком внутрішньої Брест-Литовської угоди, яка починалась прийняттям НЕП-у у 1921 році. В цьому сенсі національна політика була реакцією на селянську проблему. Але політика українізації мала два зовсім непередбачені наслідки. Вона прийшла до пункту, коли національне питання почало швидко переростали в селянське питання і в кінцевому своєму підсумку призводило до політичної самодіяльности України як держави. Поперше, сприяння українській мові і культурі в місті та в партійно-державному апараті створило неселянські центри підтримки українських національних побажань. З 1926 по 1932 рік пропорція українців у індустріяльному пролетаріяті збільшилася з 41 до 53 відсотків. На початку 1933 року, тобто напередодні кінця українізації, 88 відсотків всіх заводських багатотиражок в Україні друкувалися лише українською мовою (24). Це означало, що національне питання в Україні переростає старі межі селянського питання та стає питанням розвитку продуктивних сил національних республік та їхньої індустріялізації. Це, зокрема, відзначав і галицький прихильник Олександра Шумського Роман Туринський у травні 1928 року (25). У 1927 р. українці мали абсолютну більшість членів КП(б)У. По-друге, українізація дала легітимність національній самодіяльності українських комуністів. Так званий національний комунізм Олександра ІШумського, Миколи Хвильового, Миколи Волобуєва у 20-их роках становив лише частину цієї самодіяльности (26). Напередодні п'ятирічки у 1927 році навіть такий ортодоксальний лідер КП(б)У, як Володимир Затонський, міг стверджувати, що найперша мета українізації - зміцнення Української ССР як державного організму в рамках Союзу ССР (27). Такий розвиток подій абсолютно не влаштовував Сталіна і його прибічників. Якби б процеси в Україні пішли у такому напрямі, це значною мірою вплинуло б на всі економічні, політичні, культурні аспекти життя всього СССР, оскільки в той час Україна була єдиною національною і державною одиницею, яка могла протистояти волюнтаристському натиску центру. Знищивши опозицію, зміцнивши режим особистої диктатури, Сталін пішов на пряму війну з українським селом, а по суті справи з Україною як цільним державним організмом. Його стратегічною метою було перетворення всіх жителів СССР в однорідну масу, яку згодом назвали "новою історичною спільністю - совєтським народом". Цю війну людство згодом назвало страшним, але точним словом - голодомор (28). Голод у різних областях і республіках колишнього Совєтського Соозу був майже від початку примусової колективізації сільського господарства: у Казахстані - з 1930 року, у Поволжі та окремих районах України - з 1931 року. Але коли хлібозаготівельний плян 1931 року не був виконаний, режим дотримувався одного варіянту поведінки, а через рік його позиція зазнала кардинальних змін. У першій половині 1932 року проводилася політика зменшення тиску над селянством. У лютому В. Молотов оголосив в "Правдє", що оскільки був неврожай у Поволжі та заволзьких районах, необхідно послати туди продовольчу допомогу (29). Ще через деякий час і були обнародувані так звані травневі реформи 1932 року. Ще було зниження хлібозаготівель 1932 року до більш-менш фактичної кількости хліба з 1931 року, заплянована обмежена і продовольча допомога в голодні райони, в тему числі і в Україну, оголошена кампанія проти так званих "лівацьких перекручень" партійної лінії, які полягали в тому, що різні відповідальні працівники доклали "забагато" зусиль при проведенні хлібозаготівель і, таким чином, порушили так звані "ленінські норми" (30). Наприклад, в Україні в червні відбувся процес з сумнозвісної Драбівської справи (за перекручення партійних директив під час хлібозаготівельної кампанії), коли керівники Драбівського райкому отримані від 18 до 36 місяців концтаборів (31). Та навіть уже перед Драбівською справою офіційна політика щодо українського селянства різко змінилася. Минуло лише п'ять тижнів після дозволу Сталін послати обмежену продовольчу допомогу в Україну, її Політбюро уже приймає Постанову "Обмежитися уже прийнятими рішеннями ЦК і додаткового завозу хліба в Україну не проводити" (32). Цією короткою постановою фактично починався наступ на українське село. Сталін прекрасно усвідомлював, що продуктів на селі уже не було, але він починав створювати міт, що всі проблеми - від підступности клясових ворогів, які поховали хліб. Отже, винні комуністи, які не могли розкрити куркульські "ями". Не могли або не хотіли, тому що також були аґентами клясового ворога. Через півроку ця теза стане страшною зброєю в руках тих, хто розпочне чистку рядів КП(б)У, її ідеологічним виправданням. У липні 1932 р. відбулася III Всеукраїнська партконференція. Навіть тоді ЦК КП(б)У мав інформацію про продовження голоду попереднього року (33). Щоб зрозуміти, що сталося, треба оволодіти большевицькою мовою того часу. Оскільки Каґанович і Молотов приїхали від Сталіна у відрядження, щоб забезпечити прийняття українською конференцією хлібозаготівельного пляну 356 тис. пудів (5,8 млн т), кожен промовець підтримав спущену з Москви цифру. А одночасно майже кожен відповідальний працівник КП(б)У езопівською мовою оголосив свій погляд на справжню ситуацію. Так, наприклад, Микола Скрипник сказав про голод у Молдавії, куди раніше мав відрядження (34). Хлібозаготівельне завдання Україні було просто нереальним, та ідеологічна кампанія набирала обертів. У телеграмі Молотова і Каґановича Центральному Комітетові КЛ(б)У від кінця липня зазначалося: "Хлібозаготовки України развиваються з недопустимою повільністю" (35). Тим часом ЦК КП(б)У почало отримувати інформацію про випадки людоїдства (перше датоване 25 липня 1932 р.) 36. Очевидно, саме тоді голова ВУЦВК Г. Петровський надіслав першому секретареві С. Косіорові та Політбюро ЦК КП(б)У листа, в якому інформував про тяжке становище в районах, охоплених голодом, і просив допомоги голодним дітям. Він вважав за необхідне просити від Москви "постанову про припинення хлібозаготовок й оголошення вільної торгівлі" (37). У відповідь Сталін видав сумнозвісний закон "про колоски" 1 серпня 1932 року (38). 9 серпня 1932 р. ЦК КП(б)У приймає Постанову "про заходи боротьби зі спекуляцією хлібом", 22 серпня Укрколгоспцентр спеціяльною постановою забороняє видавати хліб у громадському харчуванні (39). В той час, коли голод охоплював дедалі ширші території, повним ходом йшло відвантаження зерна на експорт. Ось рядки з телеграми заступника голови Ради праці і оборони В. В. Куйбишева в ЦК КП(б)У: "Пропоную негайно посилити першу чергу відправки порти, відвантажити до кінця місяця тонн пшениці 30 тис, ячменю 20 тис., жита- 10 тис., не рахуючи вже відвантаженого. Прийміть як бойове завдання щоденних відгрузках" (40). На 12 жовтня Сталін "посилив" КП(б)У шляхом призначення Менделя Хатаєвича - колишнього секретаря Середньоволзького обкому - другим секретарем та Івана Акулова - колишнього першого заступника всесоюзного голови ОДПУ - першим секретарем Донецького обкому КП(б)У (41). Хатаєвич з блискавичною швидкістю продукував різні накази з метою пришвидшити хлібозаготівлі (42). Але Сталінові цього було недостатньо, тому 22 жовтня він послав голову РНК СССР В. Молотова в Україну та Наркомземсправ Л. Каґановича на Північний Кавказ (переважно Кубань) на 20 днів у відрядження з наказом здійснити викачку хліба будь-якою ціною (43). Трохи пізніше уже Постишев відбув у подібне відрядження на Поволжя, але технологія хлібозаготівель там була абсолютно іншою. Тому, хоч голод на Поволжі був, була і значна кількість смертельних випадків, все ж комісія Постишева була значно поблажливішою і голод на Поволжі голодним мором ми назвати не можемо (44). 30 жовтня Молотов головує на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У, яке приймає постанову, де мовою фронтових наказів формулювалося: "Головною причиною цього зриву хлібозаготівель является майже повне припинення боротьби за хліб в переважній більшості районів України, панування демобілізаційних настроїв у відношенні хлібозаготівель в періоді посівної кампанії в більшості парторганізацій і їх керівних партійних і совєтських кадрів". Одночасно постанова зменшила хлібозавдання Україні на 70 мільйонів пудів (45). Але це була лише спроба показати гарну міну при поганій грі. Замаскувати справжні цілі кампанії викачки хліба. Така постанова була розрахована не на те, щоб забрати у селянина 5 мішків зерна, якщо в нього не було жодного, а щоб відібрати у нього останній колосок, останню зернину. Цією постановою фактично було поставлено хрест на будь-якій автономії КП(б)У в справі хлібозаготівель. У боротьбі з українським селом, з Україною Молотов використав керівний склад комуністів республіки як своїх покірних васалів. Перший секретар ЦК С. Косіор був посланий у відрядження в Одесу, В. Чубар і М. Скрипник на Дніпропетровщину, на місця з "бойовим завданням партії" послали багато інших керівних працівників (46). Постанова Політбюро ЦК КП(б)У "Про заходи по посиленню хлібозаготівель" від 18 листопада 1932 р. та Постанова Раднаркому УССР "Про заходи до посилення хлібозаготівель" від 20 листопади 1932 р. поклали край будь-якій грі в дипломатію. За своїм цинізмом і жорстокістю їм важко знайти аналоги у світовій практиці. Це справжні документи ґеноциду, які не мають нічого спільного з економічною діяльністю. У них все поза економікою, всі заходи, спрямовані на викачку хліба з українського села, спираються на механізм терору, репресій, страху. Постанова вводила в практику викачку від колгоспів, які не виконали хлібозавдання, всіх натуравансів, виданих їм під час обмолоту, всіх натуральних фондів, за винятком насіннєвого. Вводилась система натуральних штрафів - додаткові м'ясозаготівлі в розмірі 125 відсотків річного м'ясозавдання, при цьому накладення штрафів не звільняло колгоспи від виконання хлібозавдання. Леґалізувалися також штрафи у вигляді картоплі, подвоєння штрафів. Фактично, це був наказ викачати у селянина всі без винятку харчі. (47). Опублікована постанова фактично вводила жорстку цензуру на інформацію про реальний стан шляхом погрози "брехунам" притягнення до суду за законом від 7 серпня 1932 р. (10 років ув'язнення, чи розстріл): "Притягати до суду на підставі Постанови ЦВК та РНК СССР з 7 серпня 1932 р. "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації та про зміцнення громадської (соціялістичної) власности" як розкрадачів державного та громадського майна бухгалтерів, комірників, завгоспів, вагарів, що затаюють хліб від обліку, складають брехливі облікові відомості, щоб полегшити розтринькування та крадіжки, щоб зірвати виконання пляну хлібозаготівель, інші державні зобов'язання". Постановою від 18 листопада було взято під постійну контролю діяльність 22 газет найважливіших хлібозаготівельних районів (48). Що це означає - нетяжко здогадатися. Помирати від голоду українські селяни повинні були мовчки. Постановою вводилась практика занесення колгоспів, які не виконали хлібозаготівельного пляну на сумнозвісну "чорну дошку". Туди негайно припинявся завіз товарів першої необхідности, заборонялася кооперативна і державна торгівля, заборонялася колгоспна торгівля як для колгоспів, так і для одноосібників, припинялася будь-якого роду кредитування та вимагалося обов'язкове повернення усіх кредитів та інших заборгованостей (49). При цьому у даній постанові фіксувався новий розвиток міту про те, що хліб був і тільки слабкість та шкідництво комуністів перешкоджають виконанню їх "основного обов'язку перед партією і робітничою клясою". У постанові від 18 листопада є такий символічний пункт: "З огляду на те, що в ряді сільпарторганізацій, особливо в період хлібозаготівель, викрилось змикання цілих груп комуністів й окремих керівників партячейок з куркульством, петлюрівщиною і т. п., що на ділі перетворює такого роду комуністів і парторганізації в агентуру клясового ворога і являється наглядним доказом повного відриву цих ячейок і комуністів від бідняцько-середняцьких колгоспних мас, ЦК й ЦК КП(б)У постановляє негайно провести чистку ряду сільських парторганізацій, що явно саботують виконання пляну хлібозаготівель і подривають довіря партії в рядах трудящих" (50). Отже, міт зазнав повної модифікації: недостатня клясова пильність комуністів дозволила проникнути в їхні ряди націоналістам. 25 листопада 1932 р. Наркомюст УССР видав розпорядження прокурорам на місцях про репресивні заходи при проведенні хлібозаготівель, в яких органи юстиції і прокуратури "зобов'язуються за всяку ціну: а) забезпечити найскоріше проходження цих справ (три дні); б) забезпечити найефективнішу репресію в цих справах з тим, щоб вона дійсно могла дати перелом і рішуче усунути всі елементи, що зривають виконання пляну лісозаготівель" (51). Репресивна машина набирає страхітливих обертів. На українське село були кинуті уповноважені, робітничі загони, так звані "буксирні бригади" і т. д. 14 грудня 1932 р. у гру вступає сам "головнокомандуючий" - "надхненник і організатор всіх перемог" Й. Сталін. Під його головуванням у Москві проходить оперативна нарада, на яку викликано членів ЦК КП(б)У, крайкому Північного Кавказу та обкому Західної (Смоленська) области. Західна область тут фігурує явно для маскування, щоб хоч таким чином прикрити протиукраїнську спрямованість операції. У Постанові ЦК ВКП(б) та РНК СССР про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області участь Західної области обмежена простою вказівкою закінчити плян заготівлі зернових до 1 січня 1933 року і плян заготівлі льону до 1 лютого 1933 р. (52). Фактично ж вістря цієї постанови спрямоване навіть не на організацію хлібозаготівель, а на організацію, під прикриттям хлібозаготівель, знищення всіх форм економічного, політичного та культурного відродження України, найяскравішим виявом якої була українізація. У цій постанові під прикриттям партійно-схоластичної лексики давалась однозначна вказівка припинити українізацію: "ЦК й СНК відзначають, что замість правильного большевицького проведення національної політики в ряді районів України українізація проводилась механічно, без врахування конкретних особливостей кожного району, без ретельного добору большевицьких українських кадрів, що облегшило буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям й ін. створення своїх леґальних прикрить, своїх контрреволюційних ячейок й організацій" (53). Приблизно через шість тижнів після появи на Україні П. Постишева - як другого секретаря ЦК КПб)У і фактичного диктатора - стало ясно, що "правильне большевицьке проведення національної політики" означає фактичний кінець українізації, її заборону. Другий аспект цієї постанови - прямий заклик до репресій проти керівників низових ланок парторганізацій. Називалися прізвища колишніх секретарів райкомів, головрайколгоспсоюзів, головвиконкомів, і т. д. як організаторів саботажу хлібозаготівель, називалися навіть терміни їх ув'язнення в концентраційних таборах - від 5 до 10 років. Постановою наказувалося: "Негайно перенести на Північному Кавказі діловодство совєтських і кооперативних органів "українізованих" районів, а також всі виходячі газети й журнали з української мови на російську мову як більш зрозумілу для кубанців, а також підготувати до осени перевести Викладання в школах на російську мову. ЦК и СНК зобов'язують крайком і крайвиконком провірити й поліпшити склад працівників шкіл в "українізованих" районах" (54). Чому Північний Кавказ викликав таку пильну увагу Сталіна і його поплічників? Треба зважати, що Північно-Кавказький край був пронизаний духом козацької вольниці. Українське населення там становило значну частину" але Сталін не лише проти традиційної українсько-козацької, а й проти козаків взагалі. Совєтська влада ніколи не визнавала козаків як окрему етнічну групу, 1919 рік приніс із собою політику "розкозачення", а у 1923 році вона виступила проти самої назви "козак" (55). Північний Кавказ був плацдармом денікінщини. Згодом саме тут відбулися найсильніші протиколективізаційні бунти (56). І ще один немаловажний аспект - культурно-освітня політика на Північному Кавказі будувалася під прямим керівництвом Народного Комісаріяту освіти УССР і фінансувався з держбюджету УССР (57). Припинення українізації на Північному Кавказі та в інших регіонах поза межами України було політичним ударом проти України, як держави і М. Скрипника, як фактичного лідера національних комуністів. У постанові недвозначно вказувалось: "Особливо ЦК й СНК вказують Північно-Кавказькому крайкомові й крайвиконкомові, що легкомисленна, не випливаюча з культурних інтересів населення, не большевицька "українізація" майже половини районів Північного Кавказу при повній відсутності контролі за українізацією школи й преси з боку краєвих органів, дала леґальну форму ворогам совєтської влади для організації спротиву міроприємствам й завданням совєтскої влади з боку куркулів, офіцерства, рееміґрантів-козаків, учасників Кубанської Ради і т. д." (58). З цієї причини підлягала поголовному виселенню в північні області СССР станиця Полтавська, яка на той час налічувала понад 10 тис. жителів. Практику таких масштабних "переселень" сталінський режим згодом повною мірою використає при репресіях проти так званих покараних народів, в тому числі кримських татар. 15 грудня 1932 р. на адресу ЦК республіканських компартій, крайкомів і обкомів, голів раднаркомів, край- та облвиконкомів надійшла телеграма за підписом Й. Сталіна та В. Молотова, в якій наказувалося негайно припинити українізацію у всіх місцях компактного проживання українців на всій території СССР. "Ці документи, - як справедливо відзначає Ю. Шаповал, - переконливо доводили: Сталін вирішив покінчили з політикою українізації не тільки в Україні, а й інших районах країни, де компактно проживали українці (Кубань, - 2 млн., Курська обл. - 1,3 млн., Воронезька - 1 млн. Далекий Схід, Сибір, Туркестан - по 600 тис.). Над ними Україна здійснювала своєрідне шефство, надсилаючи туди кадри, забезпечуючи необхідною літературою (59). 18 грудня 1932 р. Сталін і Молотов ще раз звинуватили українських комуністів в "несерйозному ставленні до задань партії і уряду" та наказували: "ЦК ВКП(б) й СНК; Союзу ССР доручити т. Каґановичу й Постишеву негайно виїхати на Україну на допомогу ЦК КП(б)У і Совнаркому України, засісти у найважливіших областях України в якості особливо уповноважених ЦК ВКП(б) и СНК (...) і вжити всіх необхідних заходів організаційного та адміністративного порядку для виконання пляну хлебозаготівель" (60). Сталінські "аси" "засіли" в областях України і вже 24 грудня 1932 р. ЦК КП(б)У наказав здати державі всі без винятку колгоспні фонди, включаючи і насіннєві (61). На січневому об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК; ВКП(б) 24 січня 1933 р. було прийнято рішення про створення Політвідділів МТС. Вони стали незалежною під місцевих; і республіканських органів структурою, що могла вказівки Москви та керувалася безпосередньо з центру. Політвідділам надавалися широкі повноваження у керівництві колгоспами і здійсненні контролі над одноосібниками. Фактично це було передання влади над селом від республіканських органів до центру (62). І ось 24 січня 1933 р. Сталін взяв пряму владу в Україні через призначення П. Постишева другим секретарем ЦК КП(б)У (він стає фактичним лідером КП(б)У і одночасно першим секретарем Харківського обкому партії), М. Хатаєвича - третім секретарем ЦК та першим секретарем Дніпропетровського обкому партії, Є. Вегера - першим секретарем Одеського обкому (63) З І. Акуловим - першим секретарем Донецького обкому КП(5)У Сталін контролював 4 з 6 обкомів, 2 з 3 секретарів ЦК. Зі десять місяців Постишев призначив 1340 нових людей до керівних посад, змінив 237 секретарів райкомів, 9 секретарів райвиконкомів, 158 представників райконтролькомісій. Рівночасно було створено 643 політвідділи МТС та 302 політвідділи радгоспів. Ще 10 тис. були послані безпосередньо до колгоспів, в тому числі 3 тис. були призначені головами чи секретарями колгоспів (64). По суті, це було безпрецедентне загарбання української території. Ціла армада озброєних до зубів сталінських емісарів рушила проти країни, яка помирала в голодних корчах. Це була тотальна агресія, а не мала нічого спільного 3 економічними мотивами. Одночасно Постишев повів боротьбу з "шкідництвом" у партійних рядах. В цьому його підтримав фактично весь керівний склад КП(б)У, за винятком Скрипника. Так, Косіор у промові 4 лютого 1933 р. підтримав Постишева, назвав тих комуністів, які стверджували, що такої кількості, хліба просто нема, "куркульськими аґентами", які користуються "куркульською аритметикою" (66). Микола Скрипник був ізольований. А після виступу на пленумі ЦК КП(б)У проти заміни органів місцевої влади волюнтаризмом уповноважених з центру доля його практично була вирішена. Кампанія проти Скрипника та національних комуністів розпочалася 28 лютого 1933 р. з усунення його від посади Народного Комісара освіти та призначення до Держ-пляну УССР (67). Все, що було в Україні позитивного і вважалося шкідливим - стандартизація мови, літературне відродження (згодом отримало назву розстріляного відродження), історична наука, так зване "націоналістичне" навчання в школах - приписувалося Скрипнику, на всьому було тавро "скрипківщини". У червні 1933 р. на пленумі ЦК КП (Іб)У Постишев закликав до критики Скрипника. Той виступив з покаянною промовою (68), але Постишеву цього було недостатньо. І він знову виступив з промовою, в якій звинуватив Скрипника та його "ухил" у всіх "труднощах попереднього року", звинуватив його у приховуванні у Народному комісаріяті освіти "ухильників, шкідників, контрреволюціонерів". За Постишевим, Скрипник не міг не знати, що, наприклад, використання букви "ґ" служить анексіонітським плянам польських панів (69). Кожного дня у пресі лунала нова критика "скрипниківського" ухилу. 7 липня 1933 р. Микола Скрипник покінчив життя самогубством. З ним пішла у безвість ціла епоха в історії української культури і духовности. З його смертю закінчувалася не лише українізація, але і коренізація взагалі. На листопадовому пленумі ЦК КП(б)У 1933 р. була оголошена кампанія боротьби з "фашистськими ухилами" в національних меншинах (70). Розпочався процес так званої інтеґральної стандартизації на базі русоцентралізму. Це, за моїм переконанням, ключ до розуміння мотивів, якими керувався Сталін і його оточення, створюючи і використовуючи сільськогосподарську кризу, щоб знищити відродження України. Чому саме України? Тому, що вона мала більше населення ніж усі інші, разом узяті, неросійські республіки. Тому що вона мала великий досвід національно-визвольних змагань. Для України уроки Центральної Ради, уроки гетьманщини, спільної боротьби селян за свої права не минули безслідно. В Україні до 1933 р. були створені й існували розвинена державна організація, хоч і у рамках поліцейських обмежень, національні державні організації, набула значного розвитку культура, поширилася сфера вживання української мови на пролетаріят та на органи державного управління. Щоб перетворити СССР - "складну єдність", про яку мріяв М. Волобуєв, у сталінську імперію, потрібно було зламати Україну. Це Сталін здійснив шляхом організації голодного мору. Коротко підсумовуючи вищесказане, можна з великою мірою впевнености стверджувати, що індустріялізація і колективізація на ґрунті українізації та коренізації в очах сталінського режиму просто не мала ніякого сенсу. Розгортаючи одночасно ці два процеси, Сталін ніколи не досягнув би такого безпрецедентного режиму особистої влади, до якого він так прагнув. Українізація давала Україні шанс мати значну сферу життя, непідвладну і непідконтрольну центрові. З іншого боку, після початку протиселянського наступу у формі примусової продрозверстки у 1927-1928 роках та подальшого розкуркулення і примусової суцільної колективізації для Сталіна українізація та коренізація стали зайвими. Вони були спробою створити серед переважної кількости населення підтримку режимові, а тепер режим оголосив війну селянству взагалі, домагаючись не підтримки, а повної і безмежної покори. Сталін взяв на озброєння російську ідею, як політичний клей, для склеювання атомарного тоталітарного суспільства. Саме російська ідея була ферментом сталінізму, вона почала відігравати значну ролю в процесі суворої реґляментації суспільства, підпорядкуванні усіх сфер життя державі. Цим пояснюється пляномірний і жорстокий наступ на всі ділянки економічного, політичного, культурного життя, де особа, її ініціятива, її особистий погляд могли мати хоч якесь значення. Навіть вірнопідданість режиму, чи фанатична віра в ідеали комунізму, тут зовсім не бралися до уваги. Показовою в цьому пляні є політична кампанія проти офіційного комуністичного історика Матвія Яворського та його співробітників. У 1929 році найпрестижніший московський партійний журнал "Историк-марксист" звинуватив Яворського в тому, що він історію України в одному із своїх підручників розглядає як окремий історичний процес (71). Це була політична і сигналізація для України. Вона свідчила про те, що, навіть дозволивши українізацію, сталінський режим не збирається розглядати Україну як окрему державу, чи навіть як республіку з своїми правами, що він не сприймає українців як повноцінну справжню націю. Україні знову, в котрий вже раз за її тисячолітню історію, відводилась роля культурної провінції, "окраїни", а українцям - роля "хохлів", "малоросів". Яворський був заарештований як член мітичного Українського національного центру і у 1937 р. розстріляний (72). П'ятирічка 1928-1932 рр. та примусової колективізація сільського господарства радикально змінили балянс сил. І хоч офіційно п'ятирічка називалася програмою "соціалістичної трансформації совєтської економіки", насправді це була програма повної трансформації суспільства шляхом масового терору, нескінченного пошуку ворогів. Ворогом номер один для Сталіна і його оточення був не тільки український селянин, чи український інтеліґент. Ворогом була Україна як така. Проти неї Сталін вів у 1932-1933 рр. неоголошену війну, кинувши сюди весь наявний військовий, поліцейський, політичний та економічний арсенал. Використана література: 1 Голубничий В. Причини голоду 1932-1933 // Вперед. - Мюнхен, 1958.- № 10.- С. 1, 5-6; Кульчицький С. В. Ціна "великого перелому". - К., 1991. 2 Lewin M. State, Soviety and Ideology durig the First Fivt Year Plan // Cultural Revolution in Russia, 1928 - 1931, ea. S. Fitzpatrick.- Блумінґтон-Лондон, 1978.- C41. 3 Auhagen Otto. Wirtschaftslage der Sowjetunion im Sommer 1932 // Osteuropa.- Серпень, 1932.- C. 645. 4 Див. Праці Уїткрофта С., Мерла С., Таугера М. 5 Особистий архів автора. 6 Там же. 7 Кульчинський С. Геноцид! // Демократична Україна.- 1993.- 10 червня. 8 Rosdolsky Roman. Zur nationalen Frage: Friedrich Engels und das Problem der "geschichtlosen" Volker.- Berlin, 1979. 9 Кульчинський C. B. 1933: Трагедія голоду.- K., 1989.- C. 48. 10 Wheateroft S. G. The Soviet Economic Crisis of 1932: The Crisis in Agriculture // Paper presented to the Annual Conference of the National Association of Soviet and Eust European Studies of Great Britain, March 23-25, 1985.- P. 12-13. 11 Mark B. Tauger. The Harvest of 1932 and the Famine of 1933 // Slavic Review, 1991.- N 1.- P. 29. 12 Див.: Воропай Олекса. В дев'ятому крузі.- Лондон, 1951; Найбільший злочин Кремля: Створений совєтською Москвою штучний голод в Україні / Упоряд. М. Вербицький.- Лондон, 1952; Свідчення про винищування Москвою українського селянства / Упоряд. Юр. Семенко.- Мюнхен, 1963; 33-й: Голод. Народна книга-меморіял / Упоряд. Володимир Маняк, Лідія Коваленко.- К, 1991; Безкровна війна: Книга свідчень / Упоряд. О. Міщенко.- К., 1991; Мор: Книга буття України / Упоряд. Олесь Воля.- К., 1993; Голоси із 33-го (Голодомор на Кіровоградщині) / Упоряд. В. Бондар.- Кіровоград, 1993. 13 Oral History Project of he Commission the Ukraine Famine. Ed James Mace and Leonid Heretz.- Washington, 1990.- P. 1327. 14 Там же 15 Беладі Ласло, Краус Томас. Сталін.- М., 1989.- С. 170. 16 Сталин И. В. Bonpocы ленинизма.- М., 1952.- С. 441. 17 Churchill Winston // The Hinge of Fate.- Boston, 1950. P. 498. Сталін використав воєнну аналогію в листах до М. Шолохова // Правда.- 1963.- 8 марта. 18 Сильницький Франтишек. Национальная политика КПСС в период с 1917 по 1922 год.- Мюнхен, 1978.- С. 196-199. 19 Сталин И. В. Сочинения.- М., 1946-52.- Т. VII, С. 72. 20 Turij Borys. The Sovietization of the Ukraine.- 1917-1923.- Едмонтон, 1980.- C. 170. 21 Текст у Франтишека Сильницкого. Ленин и боротьбисты // Новый журнал (Ню Йорк).- № 118.- 1975.- С. 230-231. 22 Скрипник М. О. Вибрані твори.- К., 1991.- С. 157-165. 23 Dmytryshyn Basyl. Moscow and the Ukraine, 1917-1953. Ню Йорк, 1956. C. 56-60. 24 Krawchenko Bohdan. The Impact of Industrialization on the Social Structure of Ukraine // Canadian Slavonic Papers.- 1980.- N З.- рр. 345, 354. 25 Через призму мордовської критики.- Львів. 1928.- С. 8. 26 Для загального погляду на національний комунізм див.: Мacе James в. Communism and the Dilemmas of National Liberation: National Communism in Soviet Ukraine, 1918-1933.- Кембрідж, Массачусетс, 1983. 27 Затонський В. Національна проблема на Україні.- Харків, 1927.- С. 23. 28 Вперше цей термін в офіційному публічному виступі на з'їзді СПУ використав Іван Драч. Вперше слово "голодомор" було надруковано у статті Олексія Мусієнка // Літературна Україна.- 1988.- 18 листопада. 29 Правда-1932.- 6 ноября. 30 Важнейшие решения по сельскому хозяйству.- М., 1935.- С. 533-536. 31 Вісті ВУЦВК-1932. - 2 лип. 32 Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів.- К., 1991.- С. 190. ЗЗ Там же.- С. 177-193. 34 Вісті ВУЦВК.- 1932.- 8-17 лип. 35 Голод 1932-1933 років на Україні.- С. 221. 36 Там же.- С. 220-221. 37 Там же.- С. 121. 38 Текст закону "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації та про зміцнення громадської (соціялістичної) власності" в зб. "Важнейшие решения по сельскому хозяйству".- М., 1935.- С. 65-66. 39 Голод 1932-1933 років на Україні.- С. 227-231. 40 Там же.- С. 235. 41 Вісті ВУЦВК.- 1932.- 15 жовтня. 42 Див.: Хатаєвич М. Завдання більшовиків України в боротьбі за хліб, за організаційно-господарське зміцнення колгоспів та за піднесення сільського господарства // Більшовик України.- 1932.- № 21- 22.- С. 1-20. 43 Голод 1932-1933 років на Україні.- С. 238. 44 3єлєнин И. Е. О некоторых "белых пятнах" завершающего этапа сплошной коллективизации // История CCCР.- 1989.- № 2.- С. 16. 45 Голод 1932-1933 років на Україні.- С. 243. 46 Там же.- С. 245. 47 Там же.- С. 250-260. Колективізація і голод на Україні, 1929-1933: Збірник документів і матеріялів.- К., 1992.- С. 548-549. 48 Колективізація і голод на Україні.- С. 548-549. Постанова ЦК КП(б)У та РНК УССР 6.ХІІ 1932 легалізувала ці заходи // Там же.- С. 278-279. 49 Голод 1932-1933 років на Україні.- С. 256. 50 Там же.- С. 256. 51 Колективізація і голод на Україні.- С. 551. 52 Постанова ЦК ВКП(б) та РНК СССР про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області // Золоті ворота.- 1991.- № 1.- С. 78-79. 53 Там же.- С. 79. 54 Там же. 55 Starikov Sergei and Medvedev Roy. Philip Mironov and the Russian Civik War. Ню Йорк, 1978.- C. 101-132; Gladkow Wasili. History of the Cossacks.- Нью-Йорк, 1972.- C. 128-129. Кукушкин Ю. С. Осуществление сельскими советами политики ликвидации кулачества как класса // Вестник Московского университета.- 1966.- № 4.- С. 27. 56 Скрипник М. Статті і промови.- Харків, 1930-1931 .- Т. 5, Ч. 2.- С. 247. 57 Золоті ворота.- 1991.- № 1.- С. 79 58 Шаповал Ю. І. Україна 1920-50-х років: Сторінки ненаписаної історії.- К., 1993.-С. 110. 59 Голод 1932-1933 років на Україні.- С. 295. 60 Там же.- С. 296. 62 Timoshenko Vladimir. Soviet Agricultural Policy and the Nationalities Problem in the USSR // Report on the Soviet Union in 1956, ed. T. Pennar.- Мюнхен, 1956.- P. 47. 63 Большевик України.- 1933.- № 3.- C. 3. 64 Правда- 1933.- 24 ноября. 65 Косіор С. Підсумки хлібозаготівель і завдання у боротьбі за піднесення сільського господарства України // Большевик України.- 1993 № 3.- С. 26. 66 Скрипник М. О. Вибрані твори.- С. 529-535. 67 Вісті ВУЦВК.- 1932.- 1 березня. 68 Скрипник М. О. Вибрані твори.- С. 536-541. 69 Вісті ВУЦВК-1933.- 22 червня. 70 Чирко Б. В. Шкідництво різних націй / Національні меншини на Україні у 1920-30-х роках за документами ЦДАГО України // Архіви України. 1992.- № 4.- С. 33. 71 Историк-марксист.- 1929.- № 12.- С. 285. 72 Шаповал Ю. І. Назв. праця.- С. 97. Зміст	fr
	назад 14/09/07

книги

ПОЛІТИЧНІ ПРИЧИНИ ГОЛОДОМОРУ В УКРАЇНІ (1932-1933 рр.). Мейс Джеймс