Голодомор 1932—1933 рр. геноцид України (Причини, масштаби, наслідки). Олег Романів

Як відомо, проблема Великого Голодомору в Україні 1932—1933 рр. була зовсім відсутня у совєтській історіографії [1]. Саме тому ця широкомасштабна трагедія була незнана серед широких кіл молодого українського громадянства навіть упродовж перших років нової української державности. Зовсім інакше виглядали справи за межами совєтської „Імперії зла“, зокрема в Галичині, де ще впродовж 1932 і 1933 років. схвильована громадськість не тільки протестувала проти створеного большевицькою системою Сталіна масового багатомільйонного морду українських селян, але також намагалася організовувати міжнародні акції протесту західних країн [2]. Проте, незважаючи на численні драматичні репортажі західних журналістів із підсовєтської України, Захід не реагував ні словом, ні ділом на злочин російських большевиків, розглядаючи їх у той час становлення європейського фашизму навіть як потенційних союзників у глобальних конфліктах близького майбутнього.

Незважаючи на загальновідому істину часового заникання пам’яти, ситуація стосовно світового резонансу в справі одного з наймасштабніших злочинів світової історії нового часу почала змінюватися у післявоєнних десятиліттях у західних країнах, насамперед під впливом політичного тиску нової української еміґрації, що виникла після завершення Другої світової війни. Серед еміґрантів, зокрема у США й Канаді, опинилися численні свідки цього Голодоморного терору, справа, зокрема, набула резонансу під час скорботного 50-літнього ювілею великої трагедії українства. Саме в той час набрало найбільших масштабів „холодновоєнне“ протистояння Заходу, зокрема США з СРСР, і це посприяло втягненню у вивчення цієї проблеми дослідних фондів у США, а нашвидкуруч зібрані дані дали імпульс для створення Комісії з питань українського голоду при Конґресі США. Комісія (під керівництвом Джеймса Мейса), яка провела обширні дослідження з опитуванням свідків трагедії упродовж 1984—1988 років, завершила свою роботу обширною доповідною запискою (рапортом) Конґресові США [3].

Одночасно з офіційними американськими дослідженнями Великого Голодомору в Україні тривала (і триває й досі) велика дослідницька, видавнича та усвідомлююча акція української західної діяспори, про що засвідчує серія видань, здійснених від 1980-х років і до перших років нового ХХІ століття. Цілий цикл праць видано насамперед завдяки жертвенності мецената і видавця М. Коця [4, 5]. Особливий вклад у дослідження та суспільне усвідомлення проблеми зробив Українсько-канадський дослідний і документаційний центр у Торонто, з рамени якого було теж створено документальну стрічку „Жнива розпачу“ — фільм широко висвітлювався також по телебаченню України. Значний внесок в усвідомлення національної проблеми геноциду — Голодомору — здійснили теж представники української діяспори в Австралії, де, зокрема, підготовлено документальну великоформатну книгу „Злочин“ [6]. Своєрідним підсумком досліджень Голодомору 1932—1933 рр. є великий (який налічує понад 6384 бібліографічні одиниці) бібліографічний покажчик праць, пов’язаних з цією проблемою, створений Одеською обласною бібліотекою. [1].

Особливе значення для міжнародного визнання московського злочину супроти України мають численні англомовні видання з цієї проблеми, починаючи від відомої монографії Роберта Конквеста [7] та подальших, включно з найновішими публікаціями 2003 р. [8, 9]. Врешті-решт цей сучасний інформаційний тиск спричинився до значних зрушень в увазі до проблеми та її інтепретації в Україні. Важливим етапом усвідомлення масштабів трагедії були „десантні слухання“ і засідання за круглим столом Світового Конґресу Українців у серпні 2003 р. Не зважаючи на спроби саботажу слухань проблеми з боку комуністів та „бізнесових безбатченків“ так зв. „більшости“ у Верховній Раді, ці слухання завершилися резолюціями з визнанням Голодомору 1932—1933 років актом національного геноциду України. Все це врешті-решт спонукало керівництво держави і, зокрема, Президента Л. Кучму, поставити питання Голодомору 1932—1933 років на форумі ООН, що, своєю чергою, викликало ланцюгову серію слухань і визнань геноциду в парламентах численних країн світу. Отже, щойно тепер справа одного з найбільших злочинів історії проти великого європейського народу набирає належного визнання і головне — самоусвідомлення уцілілими нащадками української трагедії. Виходячи саме з потреби подальших наукових досліджень, пропонована стаття є спробою стислого підсумку суті даної історичної проблеми, що має свої, можливо незворотні, наслідки в українському соціюмі.

Етапи і технологія знищення українського селянства

Після поразки Леніна у впровадженні воєнного комунізму, що мав своїми наслідками перший потужний голод 1921 р., у СРСР була впроваджена так зв. нова економічна політика (НЕП). Вона привела до значного пожвавлення сільськогосподарського виробництва і певною мірою навіть розквіту селянських господарств в Україні. Така тенденція йшла в парі, та навіть в органічному зв’язку, з політикою „коренізації“, котра в українських умовах була реалізована як широкомасштабна програма „українізації“.

Проте після смерти Леніна і зміцнення свого владного верховенства в партії Сталін останній намітив радикальні зміни у „класовій політиці“, які передбачали насамперед, позбавлення селян власности на землю, перетворення їх у сільськогосподарських робітників, тоді як держава наділялася правом розпоряджатися глобально всім валовим продуктом сільськогосподарського виробництва. Такий підхід, за задумом Сталіна, мав особливе значення для прискорення індустріялізації: адже головним валютним товарним еквівалентом, який міг бути використаним для оплати індустріального обладнання, що закуповувалось на Заході, були зернові запаси країни. І певна річ, що основний ресурс зерна міг бути забраний з житниці СРСР — України та прикавказьких реґіонів, насамперед Кубані, де на той час 80 відсотків населення було україномовне як велика, майже 5-мільйонна частина українського етносу в прикордонних регіонах РСФСР.

Перший етап глобальної девастації селянства як етнічної основи української нації розпочався у „рік великого перелому“ (1929—1930). Тоді започатковано першу чергу „розкуркулювання“, унаслідок якої знищено, а головно депортовано з України 1,3 млн. осіб. Щоб остаточно зламати опір селянства суцільній колективізації, а також здобути ресурси для індустріялізації та підгодовування „російського пролетаріяту“, було розпочато тотальне вичерпування хлібних ресурсів України, без огляду на біологічні потреби людей, а точніше, цілеспрямовано використовуючи голод як репресивний метод знищення українського селянства.

Як засвідчують джерела [3, 10], унаслідок хаосу, що його внесла колективізація, урожай в Україні 1932 р. був на рівні 18,3 млн. тонн зерна, з чого, як твердила тодішня статистика, майже 30 відсотків було втрачено при збиранні. За таких умов Москва наклала на Україну перший транш хлібозаготівель — 7,7 млн. тонн.

7 серпня 1932 р. введено закон про смертну кару проти порушень „недоторканности соціялістичної власности“. На українські села послано 112 тис. партійців для „випомповування“ продовольчих ресурсів. У селян під час обшуків забирали все „під корінь“. Уже у вересні 1932 року розпочався всеохоплюючий голод, який до кінця 1932 р. забрав життя 1,2 млн. селян. Були встановлені додаткові значні ліміти хлібозаготівель, які за відсутности продовольства не могли бути виконані. Враховуючи „невиконання планів“, спеціяльною постановою ЦК КП(б)У 86 районів України поставлено на „чорну дошку“, що передбачало припинення постачання у ці райони будь-яких товарів та репресії проти „ворожих елементів“. Щоб зупинити великий рух сільських мас у міста та за межі України в пошуках хліба, у грудні 1932 р. введено паспортну систему, організовано блокаду сільських районів та недопуск селян у міста й індустріаяльні реґіони.

У своїх спогадах Ю. Шевельов, описуючи власну подорож із Харкова до Києва, розповідає про спроби тисяч селян прорватися до залізничних станцій, куди їх не допускали озброєні загони ҐПУ та „красноармєйцев”.

Бачачи протести окремих партійних керівників України проти такого очевидного винищення села, Сталін у січні 1933 р. послав на Україну в ролі головного карателя Павла Постишева. Справжня агонія українського селянства розпочалася у січні 1933 р., коли оголошено черговий третій план здачі „лишків сільгосппродуктів“. На селах було повністю з’їджено всіх тварин, ураховуючи собак, котів, мишей, розпочалося людоїдство. Шляхи до великих міст, зокрема на Харків та Київ, були всіяні трупами. У цих містах та їх передмістях спеціяльні бригади масово ховали заморених голодом прибульців, тоді як у селах сотні мерців тижнями валялися непохованими. Спостерігаючи і переживаючи трагедію України, у розпуці закінчили життя самогубством провідні лідери націонал-комунізму в Україні М. Хвильовий (13.05.1933) та М. Скрипник (6.06.1933). Є усі підстави розглядати події 1932—33 рр. як штучний голод (man made famine), спрямований проти окремих українських реґіонів СССР за умов, коли в державі була зібрана достатня кількість зерна для забезпечення усієї імперії. Це стосувалося насамперед України, з якої відібране в селян зерно було у значних обсягах експортоване за кордон для закупівлі промислового обладнання індустріялізації, а також переправлюване для підсилення продовольчих ресурсів у Російську Федерацію. Всеукраїнський смертельний голод селянства мав усі ознаки спланованої акції ще й тому, що охоплені лихоліттям реґіони були перетворені в ґето, приречені на смерть та самознищення, а опричники системи докладали значних зусиль, щоб не допустити втечі селянських мас із зон Голодомору.

Також посилено охорону кордонів України з іншими республіками (Росією та Білорусією), що засвідчувало політичну (а не соціяльну) спрямованість Голодомору супроти України.

Голодомор 1932—1933 років, як особлива форма геноциду України.

Незважаючи на „загальносоюзну“ тенденцію до „перевиховання“ селян та позбавлення їх власницької психології, у згаданому трагічному році така большевицька політика повного вилучення продовольчих ресурсів, ще й до того внаслідок багатоетапних наїздів, здійснювалися лише на українських етнічних теренах самої УССР, а також на Кубані, де в той час український фактор і українська свідомість являли собою ще значну силу. Характерно, що синхронно з боротьбою за продпоставки партійні чиновники провадили боротьбу з „українським націоналізмом“, а селянство, зокрема його опір, представлялися як прояв цього націоналізму. Не виникає сумніву, що знищення українського національного фактора як смертельної перешкоди у формуванні російсько-совєтської нації було великою обсесією Сталіна. В одній зі своїх „праць“ Сталін, зокрема, говорив, що „селянство являє собою основну армію національного руху… Без селянства не може бути сильного національного руху. Це і є те, що мається на увазі, коли ми кажемо, що національне питання — це насправді селянське питання“ [11]. Це особливо стосувалося України як домінантно селянської нації, в якій ще й до того попередньо „під корінь“ була знищена інтеліґенція.

Те, що Голодомор 1932—1933 років однозначно попадає під категорію геноциду, переконливо показав на конференції НТШ у Ню Йорку в листопаді 2003 р. той самим проф. Джеймс Мейс, колишній виконавчий директор Комісії Конґресу США з проблеми українського Голодомору [12]. Термін „геноцид“ був впроваджений Рафаелом Лемкіном у 1946 та 1948 рр. при формулюванні міжнародної конвенції про геноцид. Відповідно до цієї конвенції усі групи людської раси вносять свій окремий вклад у людську цивілізацію, і якщо одна з них є повністю чи навіть частково знищена, то це стає непоправною утратою для людства. Відповідно до цих засад „геноцид“ окреслюється як спроба знищити повністю чи частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу з наміром змінити її національний характер кримінальними методами. Саме під таке визначення потрапляє Голодомор 1932—1933 років, що тепер додатково прояснилося при вивченні раніше таємних кремлівських документів, яке провів канадський дослідник Террі Мартін [13]. Ці дослідження заслуговують детальнішого висвітлення, оскільки в них ретельно прослідковано і доказано національне підґрунтя Голодомору в межах УРСР та на Кубані. Зокрема, Кубань не була звичайною „позаукраїнською територією“, а краєм, в якому в кінцевому підсумку була розіграна кремлівська антиукраїнська карта. Террі Мартін нагадує, що упродовж двадцяти років, не зважаючи на часті зміни партійного керівництва України, останнє багатократно ставило питання про приєднання до УРСР Кубані та південно-західних теренів Курщини й Вороніжчини, де компактно проживало понад п’ять мільйонів етнічних (і, звичайно, на той час україномовних) українців. І хоча ці намагання не увінчалися успіхом і були відкинуті, наркомом у справах національностей Сталіним, проте 80 відсотків цих теренів були охоплені масованою українізацією. Отже, при визначенні Сталіним „національних“ критеріїв опору колективізації та здачі лишків зерна (часто вже неіснуючих, бо нормативно надмірних) і Україна, і Кубань були трактовані партійним репресивним режимом практично однаково.

Далі на підставі документів Террі Мартін показує, що неспроможність здійснити заплановану хлібозаготівлю у листопаді-грудні 1932 р., а також рішучі протести партійних керівників України, які в цей час фіксували масовий мор селян, розглядалися Сталіним як націоналістичний контрреволюційний опір, що чинився у змові із західними силами (петлюрівців і навіть Пілсудського). Закликаючи до репресивного тиску при заготівлях та придушення опору виконанню насправді нереалістичних постав зерна, Сталін у своєму листі від 11 серпня 1932 р. стверджує*:

„Головною справою тепер є Україна. А справи в Україні жахливі. Вони жахливі також у партії. Вони кажуть, що у двох українських областях (я думаю, що це в Київській та Дніпропетровській) понад 50 райкомів висловилося проти планів хлібозаготівель, вважаючи їх нереалістичними. В інших райкомах справа також не виглядає краще. На що це подібне? Це не партія, а парламент, карикатура на парламент. Це жахіття для Совєтських органів. Чубар не є керівником. Це жахливо для ҐПУ. Реденс не проводить боротьби з контрреволюцією у такій великій республіці як Україна. Якщо ми не докладемо зусиль для поліпшення становища в Україні, можемо її втратити. Пам’ятайте, що Пілсудський не дрімає, а його аґенти в Україні в багато разів сильніші, ніж це думають Реденс і Косіор. Пам’ятайте, що в Українській компартії чимало нестійких елементів, свідомих і несвідомих петлюрівців, як і прямих аґентів Пілсудського. Як тільки справи погіршають, ці елементи відкриють фронт усередині і поза партією проти партії. Найгірше те, що українці просто не усвідомлюють цієї небезпеки“.

Саме з цього та інших наведених уперше міркувань Сталіна чітко вирисовується націоналістична обсесія Сталіна супроти України: її не можна втратити, і тому її треба знищити! Подібний підхід Сталін нав’язує і супроти Кубані, де дано вказівку зупинити „контрреволюційну українізацію“. Саме кінець 1932 р. став поворотною часовою точкою, від якої розпочалося безповоротне зросійщення п’ятимільйонних українських ареалів СРСР за межами УРСР.

Отже, багатомільйонний Голодомор 1932—1933 років треба розглядати як геноцид, або, теж відповідно до єврейської термінології, як специфічну форму голокосту. В абсолютних цифрах він суттєво масштабніший від єврейського, але інший за формою і методологією, оскільки, з огляду на великі розміри українського етносу, цей голокост не міг стосуватися фізичної екстермінації усіх етноносіїв, а головно тієї їх найвітальнішої частини, знищення якої давало найтяжчі генетичні та націоруйнівні наслідки. Судячи з цих труднощів, з якими пов’язане сучасне українське національне державотворення, важко навіть сказати, чи не має цей голокостний удар 1933-го характеру незворотної критичної дії для українства.

Масштаби народовбивства 1932—1933 років

Нема совєтської об’єктивної державної статистики Голодомору 1933-го року в Україні. Мінімізовані оцінки деяких (звичайно, несовєтських) авторів сходяться на тому, що втрати України від штучного голоду перевищили 10 відсотків населення, тобто 3,5 млн. осіб. Дослідник Голодомору Дмитро Соловей називає цифру 6,5 млн. осіб. Отто Шіллер [14], тодішній німецький аташе в СССР, називає цифру 7 млн., тоді як Всеволод Балицький, керівник ҐПУ в Україні, говорив про 8,5 млн. осіб. Опираючись на демографічні показники переписів до і після Голодомору, зарубіжний дослідник Річард Саллет називає найвищу цифру — 10 млн., а найретельніший знавець цієї проблеми Роберт Конквест [7], говорячи також про інші позаукраїнські терени, підносить цю цифру до 14 мільйонів осіб. У цьому контексті звучать дуже об’єктивно визнання самого Сталіна, зроблені ним в Ялті 15 серпня 1943 р. в розмові з Черчіллем, коли він стверджує, що за час колективізації від 1929 до 1933 років втрати селянства дорівнювали 10 млн. осіб. Отже, є підстава вважати, що цифра, наведена добрим знавцем теренів та статистики втрат В. Балицьким — 8,5 млн. українців — відповідає реальним втратам української нації у Голодоморі 1932—1933 р.

Міжнародний резонанс Голодомору

До 1933 року для західного світу стало вже чимось звичним розглядати СРСР як країну масового червоного терору, хоча у пресі більшості західних країн, зокрема особливо США, ніколи державний совєтський тероризм не отримував належних оцінок, що їх, скажімо, давали гітлеризмові в Німеччині. Однією з можливих причин „приглушування“ проблем великого терору в СРСР була значна, часто домінантна, участь єврейських комунізованих активістів у вищих партійних ешелонах і, зокрема у керівництві органами ЦК і ҐПУ.

Проте Голодомор 1932—1933 років дав додатковий імпульс для надкритичних оцінок на Заході большевицького режиму та його злочинів проти населення СРСР. Водночас, незважаючи на розпачливі репортажі преси і міжнародних гуманітарних організацій, окремі західні журналісти фальшували відомості про голодову катастрофу в Україні, чого прикладом може бути американський кореспондент газети „Нью Йорк Таймс“ Волтер Дюранті. Тільки нині, у зв’язку з дискусією та 70-літнім ювілеєм українського Великого Голодомору, світова спільнота усвідомила масштаби брехні журналістів типу Дюранті, який у той час в 1933 р. отримав навіть престижну Пуліцерівську премію за репортажі з „країни перемігшого соціалізму“ [15]. Проте навіть після масових протестів 2003 р. супроти спадщини Дюранті його газета і Пуліцерівський комітет відмовилися від позбавлення премії уже покійного брехливого журналіста [16]. Водночас світова спільнота звернула також увагу на справжній цивільний героїзм таких журналістів, як Ґарет Джонс, які, наче самотні подорожні в пустелі, кричали до глухої світової спільноти про злочин століття, який здійснювався у цей час на українських землях [17].

Своєрідним моральним державним злочином став акт дипломатичного визнання СРСР з боку США саме в лиховісному 1933 р. Не другорядну роль у цьому визнанні, мабуть, відіграли значні промислові замовлення у США для потреб індустріялізації у СРСР.

Голодова катастрофа в Україні, виявляється, не була теж таємницею для окремих дипломатичних представництв у СРСР. Це засвідчують, зокрема, дипломатичні звідомлення німецької місії у Москві. Проте характер унікальних розвінчувальних документів стосовно репресивного московського режиму в Україні мають дипломатичні звідомлення італійського консула в Харкові (а згодом у Києві) Серджіо Ґраденіґо, які він здійснював упродовж 1932—1935 раків. Це потрясаючі свідчення очевидця, який детально описує масовий мор в околицях Харкова та інших місцях, незаперечні докази безпрецедентного злочину московської системи в Україні. Опубліковані ці звідомлення уперше в англійському перекладі у вигляді додатків до звіту комісії Конґресу США 1988 року. [18]. Існує пекуча потреба видання цих звідомлень окремим перекладним виданням в Україні: після появи таких свідчень, здається, відпадуть будь-які осмислені виправдувальні арґументи у апологетів комунізму і вічної дружби з Росією у сучасній Україні.

Безперечно, 2003 року став переломним з погляду світового визнання Голодомору як етнічної (національної) катастрофи українства. Цьому сприяли слухання про цей злочин в Організації Об’єднаних Націй у Нью­Йорку, де прийнята відповідна ухвала Генеральної Асамблеї ООН. На жаль, цей злочин не був кваліфікований за категорією геноциду (себто Голокосту). Тут відчувається замаскована нехіть та настороженість у цій справі російської дипломатії, а також своєрідне намагання монополізувати категорію „голокост—геноцид“ за трагедію євреїв перед і під час Другої світової війни. Адже, як відомо, визнання єврейської трагедії особливою формою голокосту створило особливі реабілітаційні умови для євреїв у країнах Заходу (особливо в Німеччині — винуватиці трагедії) та послужило моральною базою для розбудови на расовому принципі держави Ізраїль й надало євреям у сучасному західному світі (зокрема в Німеччині та США) особливі пільги та права як покривдженому етносу.

Російсько-імперське реагування на українську та міжнародну оцінку Голодомору 1932—1933 року

Пов’язані з ювілеєм спроби національно-демократичних сил надати адекватну оцінку Голодомору 1932—1933 років як злочинові проти українського народу та безпрецедентного за масштабами, швидкістю і наслідками етноциду, спрямованого супроти українств, викликали і ще й тепер викликають неґативну реагування як у численних політичних діячів Росії, так і їхніх сателітів в Україні (до останніх належить так зв. компартія України, позиції якої часто набагато більш „імперські“, ніж у самій російській метрополії).

Притиснені фактологічними арґументами щодо масштабів трагедії імперські, особливо комуністичні, адвокати Росії перестали називати Голодомор „продовольчими труднощами“. Погоджуючись з тим, що голод забрав в Україні „декілька мільйонів“ життів, вони знайшли пояснення цьому в низькому урожаї 1932 р. та в адміністративних партійних помилках і недоглядах. Проте далі, коли стало очевидним, що Голодомор мав характер репресивної акції проти селянства, пов’язаної з закриттям доступу до міст та за кордони України, коли стала теж очевидною диференційована політика вивезення хлібних ресурсів у РСФСР „голодуючому пролетаріятові Росії“ та неймовірно потужні золотовалютні поставки зерна закордон, тоді врешті надійшла оцінка в російських офіційних колах цих подій як „злочинів сталінського режиму“, такої собі абстрактної злочинної групи, яка не надавала своїм діям національного характеру. Саме такому підходові мала сприяти теза, що в той час в СРСР голодували всі і повсюдно, не тільки в Україні, а й також у Прикавказзі, Поволжі.

Проте великою заслугою саме незалежних від українства зарубіжних дослідників — Роберта Конквеста, Джеймса Мейса, Террі Мартіна та інших — є їхня незаперечна арґументація про „національний“ антиукраїнський у своїй суті характер Голодомору, спрямованого проти „українського буржуазного націоналізму“ та виходячи з нав’язливої ідеї Сталіна не допустити до втрати України. Звичайно йому йшлося про Україну як про благодатну територію, а не про український народ з його дивовижним опором колективізації та етнічним консерватизмом, що стояли на перешкоді створенню єдиного (розумій советсько-російського) народу. Російська протидія визнання Голодомору українським геноцидом пов’язана, безперечно, з очевидною відповідальністю сучасної Росії за злочини в межах її колоніяльних окраїн, яка повинна би мати подібні правові наслідки як відповідальність Німеччини за єврейський Голокост. Проте, виявляється, правонаступництво сучасної Росії стосовно СРСР закінчується на присвоєнні усіх активів імперії та власності, у тому й за рубежем.

Симптоматично, що у фарватері найбільш аґресивних антиукраїнських сил сучасности, які не визнають Голодомору—геноциду виступають у тісній спілці Російська Православна Церква Московського патріярхату та Компартія України. Їх не побачите на скорботних вічах та молебнях за мільйони знищених режимом трудівників села й водночас православних християн. Симбіоз реліктового, органічно імперського комунізму та реакційного імперського православ’я є характерним знаменням тих, хто змагає до імперсько-російського реваншу на теренах колишнього СРСР.

Відчуття Голокосту в сучасній Україні

Геноцид 1933-го і наступних десятиліть зробив страшну прірву в національній свідомості на Україні. Свідченням того може бути, зокрема, факт, що імперська авантюра в Афґаністані, яка призвела до втрат 40 тис. людей та зачепила через травматизм й інвалідність ще 100 тис. людей в цілому ССР, знаходить глибший резонанс у свідомості людей в Україні, де вимерли цілі покоління. Homo sovieticus відштовхується від тіл своїх умертвлених предків. Дуже часто об’єктивні твердження про червоний антиукраїнський терор і репресії викликають навіть в Україні психологічний дискомфорт сучасної, позбавленої національної свідомости та орієнтованої на споживацькі категорії молоді, а тим паче сучасної владної номенклатури, що вийшла переважно з партійних стаєнь минулого.

Такий підхід засвідчує теж марґіналізацію проблеми українського Голокосту 1933-го та його ювілею з боку Президента, Кабміну та переважної частини Верховної Ради. Усвідомлення населення через масмедіа вельми утруднене, оскільки останні перебувають у руках олігархічних проросійських кланів. Виданий з нагоди трагічного ювілею указ Президента України має марґінальний характер і фактично теж не виконується як засобами масової інформації, так і Міністерством освіти і науки, а також обласними адміністраціями.

Симптоматично, що сучасною українською владою, у тому Кабінетом Міністрів та Міністерством культури, змарґіналізовано проблему встановлення у столиці України Монумента пам’яти жертв Голодомору та меморіяльного музейно-дослідного центру Голодомору. Всупереч намаганням демократично і патріотично налаштованих інтелектуалів та української інтелігенції розмістити ці споруди в самому серці — центрі столиці, є спроба реалізувати варіянти їх розміщення у периферійних районах столиці, де вони будуть поза увагою основної частини громадянства й туристів і гостей столиці.

Ще 10 років тому створено Асоціяцію дослідників Голодомору в Україні. Проте, як показав 6-й з’їзд цієї Асоціяції, проведений у Києві 5 жовтня 2002 р., її робота має аматорський характер, без якого-небудь фінансового та організаційного забезпечення. Про обмеженість впливу Асоціяції на суспільну свідомість свідчить хоч би той факт, що голова Асоціяції народний депутат Л. Лук’яненко не став навіть членом оргкомітету, створеного президентським указом для відзначення ювілею Голодомору. На жаль, не видно необхідної провідної ролі в розробленні проблеми історичної пам’яти з боку Національної академії наук та Міністерства освіти і науки. Останнє, зокрема, уже створило в реґіонах центри вивчення та викладання у школах лекцій та уроків з єврейського голокосту. Водночас Міністерством дотепер нічого не зроблено для усвідомлення молодою генерацією цієї української проблеми.

Симптоматично, що питання Голодомору 1933-го є постійно на вістрі уваги українського громадянства діяспори, де щорічно відзначають цю трагічну віху нашої історії. Особливий внесок у публікування документальних книг про Голодомор в Україні робить видавець з діяспори п. Мар’ян Коць, який фінансував і забезпечив видання в Україні основних збірників та монографій про цю велику українську трагедію.

Підсумовуючи сказане, сьогодні ще важко передбачити чи будуть незворотніми наслідки геноциду 1932—1933 років для української нації та її майбутнього. Як нам здається, у сучасному стані нестабільної рівноваги все залежатиме від того, чи вдасться в умовах сучасної політичної ситуації вибудувати нову моральну вертикаль української влади і відсунути тиск реліктних імперських сил — спадкоємців репресивних органів, що здійснили супроти України злочин Голодомору 1932—1933 років.

---

Література
1. Кульчицький С. В. Найчорніша сторінка в історії України. В кн. Голодомор в Україні 1932—1933 рр. Бібліографічний покажчик. Вид. М. П. Коць.— Одеса і Львів, 2001.— С. 25—45.
2. Голод в Україні: День жалоби і гніву. Заклик Укр. Громад. Ком. Рятунку у Львові // Тризуб.— 1933.— 4. 38.— С. 14—15.
3. Report to Congress. Commission on the Ukraine Famine.— Washington, 1988.— 524 p.
4. Портрет темряви: Свідчення, документи і матеріали: У 2 кн.— Нью­Йорк: Вид-во М. Коця, 1999.— Кн. 1.— 705 с.; Кн. 2 — 611 с.
5. Голодомор в Україні 1932—1933 років. Бібліографічний покажчик. Вид. М. Коць.— Одеса і Львів, 2001.— 656 с.
6. Злочин Упоряд. М. Кардаш. Мельборн; Київ: Вид-во “Фортуна”, 2003.— 555с.
7. Konquest Robert. Harvest of Sorrow. Soviet Collectivization and the Terror— Famine. Oxford Univ. Pass, 1986.— 412 p.
8. Famine—Genocide in Ukraine 1932—1933. Western archives, testimonies and new research. Edit. By Wsewolod W. Izajiw.— Toronto, 2003.— 210 p.
9. Holodomor. The Ukrainian Genocide 1932—1933 // Canadian American Slavic Studies.— Vol. 37.— N 3 2003.— 128 p.
10. Bohdan Kravchenko. The man—made famine of 1932—1933 and collectivization in Soviet Ukraine // Famine in Ukraine 1932—1933. Ed. Roman Serbyn and Bohdan Kravchenko, CIUS.— Edmonton, 1986.— P. 15—26.
11. Сталин И. Марксизм и национально-колониальный вопрос.— Москва, 1932. С. 152.
12. Orest Popovych. Shevchenko Scientific Society hosts conference on Holodomor // The Ukrainian Weekly, v. 48, 2003.— P. 8.
13. Terry Martin. Famine initiators and directors: personal papers. The 1932—33 Ukrainian terror: new documentation on surveillance and the thought process of Stalin // Famine — Genocide in Ukraine 1932—1933. Ed. Wsewolod W. Isajiw. Ukrainian Canadian Research and Documentation Center. 2003.— P. 97—114.
14. Shiller O. Die Landwirtschaftspolitik der Sowjets und ihre Ergebnisse: Berichte des frыheren landwirtschaftlichen Sachverstandigen bei der Deutchen Botschaft in Moskau.— Berlin: Reichstandverlag, 1943.— 192 s.
15. Carynnyk M. Making the news fit to print: Walter Duranty, the New York Times and the Ukrainian Famine of 1933 // Famine in Ukraine, 1932—1933 / Ed. By R. Serbyn and B. Kravchenko Edmonton CIUS 1986.— P. 67—95.
16. Andrew Nynka. Pulitzer Board declines to revoke Duranty’s prize // The Ukrainian Weekl.— 2003.— P. 1. November 30, N 48,
17. Margaret Soriol Colley and Nigel Insan Colley. Garreth Jones: a voice crying in the wilderness // Canadian American Slavic Studies, v. 37, N. 3, 2003.— P. 53—62.
18. Appendix II. Italian diplomatic and consular dispatches in: Report to Congress. Commission on the Ukraine Femine.— Washington, 1988.— P. 395—506.

Зміст