НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО ім. ШЕВЧЕНКА Секція етнографії та фольклористики
Відлуння Голодомору—геноциду 1932—1933
Етнокультурні наслідки голодомору в Україні
Львів 2005
Передслів’я
Минуло 70 років від часу одного з найбільших злочинів ХХ століття та й мабуть, у вселюдській історії взагалі — організованого кремлівсько-більшовицьким режимом глобального голодомору в Україні 1932—1933 рр. Червоноросійська імперія до кінця свого існування робила все, щоб убити пам’ять в народу про цей свій архипекельний чин, за сімома печатями приховати правду про нього та нейтралізувати чи, відповідно обмежити увагу до нього світової громадськості. Внутрішні репресії, заборони, потужна пропаганда, галаслива дезінформація прокомуністичних вислужників за кордоном, дорого оплачувані „послуги“ продажних зарубіжних політиків і журналістів та багато інших засобів мало служити цій меті.
І все ж, правда поступово пробивала собі дорогу крізь усі ці перепони і завали брехні. Крім українців, за межами московсько-більшовицької системи про неї заговорило і багато чесних людей інших націй. У 1984 р. за розпорядженням президента Сполучених Штатів Америки Рональда Рейгана була створена Комісія для вивчення голодомору 1932—1933 років в Україні. Дослідження цієї Комісії увінчалися зібранням понад 30 томів документів і висновком, що кваліфікував цей злочин як акт геноциду комуно-більшовицького режиму проти українського народу.
Відкрилася нарешті і в нас, в Україні, можливість зайнятися розкриттям і освітленням повноти правди про цей акт, провести дослідження і осмислення його сутности, безпосередньо вникаючи в документи, вслухаючись у розповіді та вдивляючись у вічі тих, хто бачив і кому судилося пережити безмежжя голодоморної трагедії.
Нарешті й Верховна Рада України таки спромоглася в лютому 2003 р., на 13 році української незалежности, провести спеціальні парламентські слухання з проблематики голодомору 1932—1933 років. Ми бачили і чули, як ще й тепер перед лицем громаддя разючих неспростовних фактів намагалися перекрутити, перебрехати дійсність нащадки і спадкоємці тих, руками і запопадливістю яких червоні кремлівські режисери розігрували голодоморні трагедії та численні інші смертоносні злочини в Україні. Ми бачили й чули, який шалений опір чинили „українські“ комуністи проти визнання голодомору 1932—1933 років актом геноциду проти українського народу та рішення про належне увічнення пам’яті його жертв.
Про голодомори в підсовєтській Україні маємо на сьогодні вже чималу літературу. Одначе немає сумніву, що це лише початок тієї роботи, яку треба виконати теперішньому і наступним поколінням дослідників як щодо максимального розкриття і нагромадження масивів фактичного матеріалу цієї проблеми, так і щодо його належного дослідницького освітлення, осмислення та інтерпретації. Насамперед існує потреба глибокого і всебічного пізнання правди про масштабність задуму і згубних наслідків навмисного рукотворного масового людиновбивства в Україні одним з найжорстокіших, найдикіших і найганебніших засобів — голодом.
Досі увага дослідників була зосереджена головно на підрахунках голодоморних людських жертв, які за орієнтовними даними сягають десяти чи більше мільйонів життів. А які виміри страждань тих, що безпорадно мусили дивитися на мученицьку смерть рідних і близьких та переживати власну приреченість на такий же кінець! Немає ще достатнього осмислення тих колосальних втрат, яких зазнала духовність українського народу. Адже голодоморний удар був задуманий і спрямований не тільки на фізичне винищення основи національного єства українського народу — його селянства, але й на упокорення, знівечення, деградацію його душі.
Уже в час голодомору його жертви усвідомлювали, що таким способом імперський кремлівський режим намагається зламати опір селянства насильній колективізації. Але документальні матеріали, які тепер виходять з-під грифу „совершенно секретно“, цілком очевидно підтверджують факт, що стратегія голодоморного акту була набагато ширшою і далекосяжнішою.
Сталіна і його оточення постійно і гостро турбувала волелюбність та нескореність духу України. про це особливо нагадували недавні визвольні змагання за її незалежність і власну державність, хвилі повстанського руху, потужні народні релігійні рухи у 20-х роках як протидія наступові войовничого атеїзму, наростаюче загальне незадоволення більшовицьким режимом і очікування змін, про що, наприклад, систематично записував академік Сергій Єфремов у своїх щойно тепер виданих „Щоденниках“ (Київ, 1997) із того часу.
Тому так спішно було перервано процес недовготривалої „українізації“ в Україні і на порядок денний поставлено посилення масових репресій, спрямованих головно проти національно свідомої інтелігенції і селянської верхівки.
Відомо, що всі поневолювачі України з часів упадку її княжої
державності намагалися підкорити собі, прибрати до рук передусім
її еліту. І це їм до певної міри вдавалося: асимілювалися,
робилися вірнопідданими старі боярські і козацько-старшинські
роди, переманювалися і залучалися на чужинецьку службу
інтелектуальні українські сили, а ті, що не хотіли підкоритися,
морально і фізично знищувались, засилалися в сибірські нетрі.
Окрім цього випробуваного і „удосконаленого“ досвіду
попередників, червоні кремлівські правителі звернулися і до
інших засобів вирішення української проблеми та остаточного
упокорення „хахлів“. Зосередили свою увагу на селянстві, яке
зберігало в собі, в своєму господарському укладі, в традиціях
родинного і громадського життя, звичаях, обрядах, світоглядних
засадах, мові, фольклорі, мистецтві... глибинну основу й потужну
регенеруючу потенцію життєдіяльності нації і оцю „одвічну
стихію“ її свободолюбивого духу.
Тому головний, найстрашніший і найбільш нищівний удар був спрямований на українське село, на серцевину його фізичної екзистенції і на його душу.
Уже непоодинокі сучасники помітили і зрозуміли лиховісну далекосяжність голодоморний стратегії Кремля. Консул королівського посольства Італії в Харкові Ґраденіґо, доповідаючи своєму урядові 31 травня 1933 р. про голод в Україні, наголошував, що його, цей голод, „уряд Москви, справді, заздалегідь підготовив за допомогою жорстокої реквізиції“, і що така політика має на меті „напевно...зліквідувати українську проблему протягом кількох місяців з жертвою від 10 до 15 мільйонів осіб“. І далі зазначає: „Нехай ця цифра не здається перебільшеною. Я тієї думки, що її перевищили й що, мабуть, уже її досягли“. А у висновку сказав: „Закінчую: сучасне нещастя спричинить колонізацію, переважно російську, України. Воно змінить її етнографічний характер. У, може дуже близькій, майбутності не можна буде більше говорити пре Україну, ні про український народ, ані тим самим про українську проблему, тому що Україна в дійсності стане російським краєм“.
І, справді, дипломат виявив неабияку прозорливість. Інспіратори голодоморного Апокаліпсису домоглися багато чого. Ті, що вижили, вже не здатні були до активного опору, в них вселився містичний страх перед владою і, підкорені стадною ідеологією, понуро потягнули колгоспного плуга. На їх очах і часто їхніми руками осквернялися і руйнувалися святині. Докорінна деформація селянського середовища повела за собою руйнування віками утверджених принципів народної моралі та етики. Рекрутування касти прислужників режиму на місцях, культивування владою психозу загальної підозри, недовіри, донощицтва породили небувалу досі ворожість між людьми, розбрат вселився навіть у сім’ї (павлико-морозівський ефект!). Заохочуване зверху протистояння батьків і дітей вело до руйнування спадкоємности в сфері традиційної культури, розриву процесу її міжпоколінної передачі.
Отож, голодомор був потужним нищівним ударом по українському народові і з цього — етнокультурного погляду. До того ж треба додати, що він справді був дуже важливим чинником омосковлення України, „розчищав“ простір до заселення її землі російським елементом. Тому ті, що полюбляють часто козиряти відсотками „русскоязычного населения“ в Україні, мали б не забувати, якою ціною і якими способами нарощувалися ці відсотки.
Хочемо сказаним наголосити на невідкладній потребі системних серйозних досліджень голодомору з охопленням також його етнічно-культурних і етнопсихологічних аспектів. Не забуваймо, що тотальний удар московського більшовизму був спрямований в Душу українського народу, і його наслідки ще й досі та ще, мабуть, довго будуть відчутними, особливо на тих теренах України, над якими пронеслася його смертоносна, руйнівна хвиля.
Виходячи саме з такої потреби в середовищах Наукового товариства ім. Шевченка в Україні, зокрема в надрах його Етнографічно-фольклористичної секції, проведено ряд досліджень, що стосуються насамперед фольклорного відображення голодоморної трагедії в Україні (стаття Р. Кирчіва), її руйнівного впливу на фундаментальні устої традиційного життя українського села (Г. Горинь), зокрема на церковну і народну релігійність (Я. Тарас), а також деструкцію таких священних для українця понять як сім’я і родина (О. Сапеляк). Регіональний аспект Голодомору стосовно інтенсивно враженого цією катастрофою Київського Полісся розглянув М. Глушко. В той же час Л. Сеник розглянув віддзеркалення великого Голодомору в українській белетристиці. Більшість з публікованих у збірнику праць підлягала обговоренню у вигляді доповідей на ХIV наукової сесії НТШ в березні 2003 р. Для того, щоби збірка пропонованих праць набула характеру завершеної цілости проблеми Голодомору 1932—33 рр. у збірник включена також оглядова стаття з проблеми Голодомору О. Романіва, а також одна із останніх праць з цієї проблеми сл. п. проф. Джеймса Мейса. Вона стосується політичної мотивації організованого Кремлем Голодомору як репресивної, чи точніше навіть винищувальної акції, що ставила за мету „ліквідацію української проблеми“. Як ми знаємо, такі міри спрямовані на „ликвидацию украинского вопроса“, виношували ще й попередні ґенерації обрусителів України, починаючи від лиховісних самодержців Петра І і Катерини ІІ. Ця стаття дуже чітко окреслює тогочасну політику червоної Москви на підставі ґрунтовних джерельних матеріалів. Публікація цієї роботи, про яку ми домовлялися в останній рік життя автора, у свою чергу теж данина пам’яті іноземному вченому, який зробив особливий внесок для формування міжнародного резонансу цієї наймасшабнішої української катастрофи. В заключній частині збірника вміщена рецензія однієї з гостродотичних до теми книг „Їдло“, а також ухвали Наукового товариства ім. Шевченка в Україні прийняті і опубліковані ще суттєво раніше сумної ювілейної дати, які були, спрямовані на пробудження пошукової, дослідницької та навіть пропагандивної діяльности навколо проблеми Голодомору.
А в цілому пропонована книга — наш скромний дослідницький внесок, данина історичній пам’яті загубленому і зруйнованому поколінню, а також врешті данина тим, хто уцілівши виявив спроможність до державотворчих зусиль во ім’я нової незалежної України.
Роман Кирчів, Олег Романів .
