Ми з Бучача
Багатодітною була сім'я Синенького Йосипа і його дружини Юлії. Глава сім'ї був неабияким майстром з будівництва. Здебільшого будував церкви. Важка праця з раннього дитинства підірвала здоров'я, і на 63 році життя він помер. Навіть не здогадувався старий батько, які випробування чекають на його дружину і дітей. Найбільше випало їх на долю наймолодшого сина — Івана. Ріс, як молодий дубок, серед буйноцвіття на околиці міста, під лісом, де протікала річка Стрипа. Був Іванко непосидою, та як усіх найменших, його дуже любили. Закінчив загальноосвітню школу в Бучачі. З приходом більшовиків у 1940 році вступає в педшколу у Чорткові. Та прийшли німці, і він змушений був повернутися додому.
Вступає в Бучачі в торговельну школу. Тут стає членом гуртка "Відродження", хороші наставники якого виховували-хлопців у національному дусі. Члени гуртка їздили в Карпати де хлопці проводили дитячий вишкіл, як орієнтуватись у лісі, проводили походи та інше. Війна перешкоджає закінчити школу. У 1944 році Іван закінчує курси фотографів. Майстром і учителем його був поляк Урбанський. У1945 році він виїхав на батьківщину, і з цього часу моло¬дий хлопець працює фотогра¬фом у рідному місті.
Приміщення фотоательє було в центрі міста. Там завжди бувало людно у зв'язку із паспортизацією громадян. Одного разу до Івана звернулася 19-річна Стася Гафткович, яка працювала в банку, з проханням зустрітися. Під час зустрічі Стася запропонувала Іванові вступити до лав ОУН-УПА. Іван, як і всі свідомі хлопці того часу, погодився, адже хотів принести якусь користь, вступити у боротьбу з ненависним ворогом. Дівчина ознайомила його із завданням, дала інструкцію щодо роботи. Зв'язок він тримав виключно зі Стасею.
Праця Івана була дійсно небезпечною. Потрібно було передавати фотографії й інформацію про всіх партійних керівників Бучацького району, кадебістів, прокурорів, слідчих. Він мав наказ віддавати з фотографіями і негативи. Доводилося дотримуватися сурової конспірації. Іван нікому не довіряв.
Ця небезпечна робота продовжувалася до травня 1946 року. Не раз його провокували, та він був на сторожі. Одного разу його повели в підвал НКВС фотографувати убитого повстанця. Пильно стежили за реакцією юнака. Та повстанець був незнайомий, Іван поводився спокійно.
Біда не примусила довго чекати. Навесні, на початку березня, Іван довідався, що арештована Стася Гафткович.
Стасю мордували в НКВС м. Бучача. Щоб уникнути катування і нікого не зрадити, Стася під час чергового допиту викидається з третього поверху. Залишилася живою, та пошкодила хребет. Її забрали у лікарню, де тримали під вартою. Через добу переодягнені в жіночий одяг "повстанці" викрали Стасю. Хто були ці "жінки"? Скоріш за все — кадебісти. Як загинула вона — невідомо, але ніхто більше Стасю не бачив.
Одного тихого, теплого, травневого вечора 1946 року прийшли за Іваном. Накривши голову ковдрою, його повели в ліс. Водили довго, нарешті привели в необжитий підвал, де земля була вкрита соломою. Там провели допит, змушуючи Івана зізнатися у співпраці з НКВС. Хлопець зрозумів, що це провокація. Уночі із зав'язаними очима, його привели на край лісу, розв'язали очі і пішли до Стасиних родичів Романовських, які жили на вулиці Камінній. Там провели обшук, взяли одного із синів Романовського і знову повели до лісу в підвал, де хлопці просиділи три дні. Весь час їх допитували де Стася, як працюють на НКВС, чому не пішли в повстанці. Зрозумівши, що нічого не зможуть добитися, повели у відділ НКВС. Увійшовши в кабінет, Іван побачив на столі фотографії залиті кров'ю. Слідчий уваж¬но подивився на Івана і накрив фотографії газетою. Усе було зроблено за сценарієм. Зібравши всю свою мужність, хлопець не подав вигляду, що впізнав свою роботу. Іван зрозумів, що арештували посланця з фотографіями. Але хлопець мовчав. Мовчав, коли допитували, мовчав, коли били.
Через три місяці Синенького Івана перевели в чортківську в'язницю. Вивели їх з бучацької тюрми побитих, голодних, бо годували помиями, в яких плавали недопалки і сірники, зв'язавши руки за спиною. Вели через усе місто. Серед людей Іван побачив братового сина, дев'ятирічного Клима, який біг з двома буханками хліба, щоб передати дядькові. Та він не міг узяти хліб, бо руки були зв'язані.
Очима прощався юнак з рідними місцями, стежками. В'язнів привели-до села Трибухівці, там, не розв'язуючи рук, посадили на фіри і повезли до Чорткова. Камери були набиті людьми, не було чим дихати. Через місяць відбувся суд — 10 років таборів і 5 років позбавлення прав.
З Чорткова в'язнів повезли в Харків, а далі етапом у горьківські ліси. Три роки працював у цьому таборі — таборі винищення народу, повільного вимирання, таборі мук і смерті. Люди гинули, як мухи. Через місяць Іван важив 48 кг, перевели його в табір дистрофіків. Через якийсь час направили в господарський пункт №2, для роботи на городах. Лопат їм не довіряли, картоплю копали, стоячи на колінах. Інколи вдавалося з'їсти сиру картоплину. Невдовзі перевезли на завантаження вагонів.
Після 3-ьох років цього пекла, Івана повезли в "Карлаг" де він
працював на будові шахти. Умови дещо покращилися. У 1953 році, після
смерті Сталіна, в'язням почали видавати гроші. З'явилися кіоски, де
можна було купити хліб,
Працюючи в шахті, Іван потрапив в аварію. Лікувався більше двох
місяців. Вийшовши з лікарні, працював сторожем.
Відбув неволю до 5 травня 1955 р. Під конвоєм його перевезли в м. Тімертау. Працював у власників - забудовників, мурував печі. Одного разу, слухаючи радіо, почув що набирають на курси водіїв. Закінчивши їх, отримав права.
У 1956 році Іван повертається до рідного Бучача. Купує хату. Працює водієм у Бучацькому АТП. Довго перевіряли, переслідували "ворога народу". Через якийсь час влаштувався водієм у лікарню, де працював до виходу на пенсію. Одружений, живе в рідному місті. Член "Спілки політв'язнів". Радості не було меж, коли взяв у руки синьо-жовтий прапор. Синенький Іван твердо вірить у краще майбутнє свого народу, розквіт і могутність рідної держави.
