Меморіальний комплекс “Биківня” і київські мартирологи.. 

Опубліковані в останні роки різними авторами Київські мартирологи переважно не містять ні  місць народження жертв, ні, що найгірше, дати смерті й місця їх поховання.            Подані вибірки  виконані  з книг "Київ: жертви репресій” т.1, Київ-1997 і  т.2.  Київ-1999, а також з   двох мартирологів Биківні: "Сосни Биківні свідчать: злочин проти людства", Київ, 99,  М.Роженко, Е Богацька і "Пам'ять Биківні. Документи та матеріали", упорядник Бажан О.Г.,  Київ, 2000. Жодних документів про місця поховання автори для досліджень не отримали.

            Історія  Биківнянського комплексу наступна. Після приходу в Київ німецьких військ було організоване опитування свідків – місцевих жителів та пробне шурфування у 19 кварталі Биківнянського лісу. Свідки розповіли, що тут, за високим зеленим парканом з колючим дротом і солідною охороною, був збудований сарай таких розмірів, що у нього заїжджала вантажна машина. Через певний час сарай переставляли на сусіднє місце огородженої території. Ночами, а часом вранці, сюди приїжджали криті брезентом вантажівки, іноді – по 2-3, а виїжджали порожні. При шурфуванні були виявлені величезні ями, наповнені останками розстріляних. Стало очевидним і було оприлюднене в українській окупаційній пресі знайдене велетенське поховання жертв НКВС довоєнних років. Після повернення у Київ радянських військ справа на довгі роки була закрита, висунута версія, що тут лежать жертви нацизму. Люди знали правду, але боялися її розголошувати. Лише мародери безкарно порпалися у святому місці.

У 1962 р. 19-20 квартали Биківні відвідали А. Горська, Л. Танюк, В. Симоненко. Вони стали свідками того, як діти бавилися черепами, і організували громадськість, щоб вимагати перегляду справи. лише четверта з призначених урядом комісій, під тиском беззаперечних документів і свідчень, визнала, що тут поховані 6783 чол., розстріляних сталінським режимом.  У дійсності число жертв сягає не менше 130 тисяч.

            Під час нового слідства було встановлено, що у 1937 р. Київська міськрада виділила тут “Спецзону для потреб НКВС”, хоча ховали тут і значно раніше. У 1938 р., за звичаєм радянських органів, були знищені й виконавці тих злочинів та обслуга Биківні. Встановлено також, що в 1941 році, на початку війни, до самої німецької окупації, сюди привозили й живих в‘язнів для розстрілу.

            У збірнику “Пам’ять Биківні” наведені історія цих  досліджень та ряд свідчень і документів спецслужб щодо масових репресій і таємного биківнянського кладовища.

            Лише із здобуттям незалежності Україна зайнялася впорядкуванням території та будівництвом меморіального комплексу, який і нині не завершений, не має необхідного догляду та дослідження. Проте, усіх, хто втратив рідних у Києві, СБУ скеровує до оприлюдненої і частково впорядкованої Биківні, хоча свідки вказують на щонайменше 6 інших місць масових поховань жертв більшовизму у столиці, зокрема, у Святошині, у Бабиному Яру. Навіть наближене число цих жертв вказує на неможливість їх “охоплення” 19 кварталом Биківнянського лісу.