Пам'ятник Симону Петлюрі
Рівне, Вул. Симона Петлюри
Пам'ятник Симону Петлюрі. Автор П. Подолець, скульптори В. Шолулько, В.
Стасюк, архітектор Т. Мельничук (2001 р.)
ПЕТЛЮРА СИМОН ВАСИЛЬОВИЧ [10(23).5.1879 - 25.5.19261 - визначний український громадсько-політичний і державний діяч, публіцист.
Народився у передмісті Полтави. Походив із давніх козацьких і священицьких родин. Після закінчення бурси П. у 1895-1901 навчався у Полтавській духовній семінарії. Був виключений за вияв революційно-національних настроїв і запрошення до семінарії композитора М. Лисенка. З 1900 - член Революційної Української Партії (1905 реорганізована в Українську Соціал-Демократичну Робітничу Партію). Під загрозою арешту восени 1902 виїхав на Кубань, де працював учителем, архівістом (упорядковував документи Кубанського козацтва), був членом Чорноморської Вільної Громади РУП у Катеринодарі. У грудні 1904 на конференції РУП у Львові виступив проти об'єднання з РСДРП. Декілька місяців навчався на університетських курсах українознавства у Львові, якими керував М. Грушевський. На поч. 1906 редагував у Петербурзі партійний орган «Вільна Україна». З липня 1906 - секретар київського щоденника «Рада», а від літа 1907 до 1908 - співредактор легального соціал-демократичного часопису «Слово». З 1912 - редактор російськомовного журналу про Україну «Украинская Жизнь» у Москві, в якому публікувались М. Грушевський, Ц. Донцов, С. Русова, Є. Єфремов, М. Горький.
У роки Першої світової війни 1914-18 - працівник Союзу земств і міст, голова Українського Військового Комітету Західного фронту у Мінську. Своє відношення до війни П. виклав у статті-відозві «Війна і українці». У публікації П. доводив, що українці лояльно виконують свій обов'язок перед Російською державою і висловлював надію, що в майбутньому ставлення російської влади до українського питання зміниться. П. був одним з провідних діячів української національно-демократичної революції: з березня 1917 - член Української Центральної Ради, з травня - голова Українського Військового Генерального Комітету, з червня - генеральний секретар військових справ (у грудні 1917 П., не погоджуючись із соціалістичною орієнтацією голови уряду В.Винниченка, пішов у відставку). У січні-лютому 1918 сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України і взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві. В період Гетьманату очолював Київське губерніальне земство і Всеукраїнський союз земств, організовав упорядкування могили Т. Шевченка і Чернечої гори у Каневі. За антигетьманський маніфест Всеукраїнського союзу земств у липні заарештований. Під час повстання проти гетьманського режиму у листопаді 1918 звільнений із в'язниці і обраний до складу Директорії УНР. З листопада 1918 - Головний Отаман Армії Української Народної Республіки. У лютому 1919 вийшов із УСДРП і став головою директорії УНР. На чолі об'єднаних українських збройних сил 30.8.1919 здобув Київ. 5.12.1919 виїхав у Варшаву для організації воєнно-політичного союзу із Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою український і польський уряди підписали у квітні 1920 Варшавський договір 1920. З листопада 1920 керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарні, Ченстохова, Варшава).
31.12.1923 виїхав до Австрії, а згодом -Угорщини, Швейцарії. У жовтні 1924 поселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР.
Підступно вбитий більшовицьким агентом С. -Ш.Шварцбартом 25.5.1926. Похований на кладовищі Монпарнас у Парижі.
