статті
Виконання смертних вироків
За всіх часів люди, які виконували покарання, були закритими від суспільства. Після відміни смертного вироку в Україні таємничість процедури не зменшилася. Авторам однак удалося поговорити із значною кількістю осіб, причетних до цієї проблеми. Ось що вони вияснили.
У Львові смертні вироки виконувалися у приміщенні СІЗО (в'язниця Бригідки). На подвір'ї була до війни капличка. (Є неофіційні свідчення, що у ній у 39-41 році НКВД проводив розстріли, і у 41 р. там же частину жертв закопали. - І.Ф.) Тепер її вже немає.
Доступ до виконання смертних вироків мало обмежене коло осіб. Поступово були сформовані спеціальні комісії, в які входили по одному представнику обласної прокуратури і міліції, начальник СІЗО, його заступник з режиму, начальник зміни (він же черговий помічник начальника СІЗО), троє контролерів та два водії. Особливого критерію відбору членів команди не було, головне, щоб відмінними були послужний список і характеристика, і, звичайно, щоб мали стійку психіку та хороші фізичні дані. Кожний давав підписку про нерозголошення державної таємниці.
"Смертників" тримали на посту №1, кожного в окремій камері. Лише коли засуджених до смертної кари було "перебір", їх могли утримувати по двоє, хоч за інструкцією це заборонялося.
Сам пост невеликий - 8-10 камер. Звозили сюди з усієї Західної України. Доступ мало лише обмежене коло осіб. Той же прокурор за наглядом не міг з'являтися тут. Навіть душову "смертники" мали окрему - прямо на посту. Спочатку їм заборонялося і виходити на прогулянку, але ближче до 80-х - дозволили.
Саджали їх у ці камери відразу після оголошення в суді вироку. Їм давали час, щоб оскаржити вирок у Верховному суді УРСР та СРСР, потім писали прохання про помилування до Верховної Ради республіки і Союзу. Поки скарги і прохання обходили всі інстанції (а це могло тривати близько року), "смертникам" дозволяли зустрітися в слідчих кабінетах з адвокатом. З родиною після вироку зв'язок обривався. Коли надходила відмова про помилування з останньої вищої інстанції, призначали день страти. Між собою члени комісії називали його день "ч".
Страту виконували вдень, але тоді, коли працювала саме спеціально відібрана зміна. Ув'язненого про це не повідомляли. Один із контролерів-виконавців виводив його з камери. В ув'язнених рідко коли виникали якісь підозри щодо години "ч", оскільки час від часу їх кудись викликали. За спиною клацали кайданки.
Якщо дивитися на СІЗО з вул. Городоцької, то пост №1 розташований справа на першому поверсі. Засудженого вели коридором в інший бік будинку через спеціальні двері в стіні (нині їх замурували). Як правило, вони закривалися на звичайний замок. Але відкрити їх було неможливо, оскільки зсередини висів амбарний замок, і знімали його лише за кілька годин до страти. За дверима - довгий коридор. Придумали його для того, щоб засудженого до страти не вести на очах у всіх. Контролер переважно вів з ув'язненим розмову, жартував, щоб відволікти його і розвіяти підозри. По дорозі вони минали ще кілька дверей і доходили до сходів, які вели на верхні поверхи. А там під решіткою і сходами був невеличкий вхід до підвалу. Ув'язненого зводили вниз, де на нього чекали члени комісії.
Підвал був невеликим, із трьох кімнат. У першій стояв
стіл, 2-3 стільці. Члени комісії за встановленою процедурою запитували у
засудженого його дані, а потім повідомляли, що його прохання про помилування
відхилено і зараз буде виконано вирок. Не встигав засуджений отямитись, як
його підхоплювали двоє контролерів і вели до сусідньої кімнати, де за
дверима на нього чекав виконавець. І поки ув'язнений ішов до середини
кімнати - лунав постріл. В усіх інтерв'ю, які з'являлися, завжди вказували,
що виконавець стріляв із табельної зброї. Насправді у Львівському СІЗО
швидко відмовилися навіть від пістолета Макарова через сильний рікошет.
Постріл робили із малокаліберної гвинтівки. Рідко коли виконавцю доводилося
стріляти двічі. Вже перший постріл у потилицю був смертельним. Члени комісії
констатували смерть (часто це робив лікар) і підписували акт про виконання
смертного вироку. За "шкідливість" виконаної роботи, як сказав один із
членів комісії, давали кожному по кілька рублів, але якщо на них купували
пляшку, то на закуску вже не вистачало. Хоча зарплати і премії були
пристойними. Та й квартири давали позачергово.
По-різному реагували на проголошення вироку засуджені: одні впадали в
прострацію, інші - в істерику. А були й такі, що починали хамити.
Іноді одночасно виконували кілька смертних вироків і тоді використовували третю кімнату. Поки контролер ішов за черговим "смертником", труп відтягували туди, а кров змивали водою зі шланга. Бувало, зміна міняється, а половина камер порожня. Лише запитують: все? "Все",.- відповідають контролери і розходяться. Але про те, що вони є виконавцями, не знали навіть колеги в СІЗО. Так само не знали вони, де виконувалися вироки. Зрозуміло, що члени комісії приховували це і від своїх родин. На рахунку деяких виконавців сотні трупів. У деякі роки розстрілювали до 100 осіб і більше. Все залежало від того, скільки смертних вироків винесуть суди. Родичів розстріляних не повідомляли. Лише коли вони зверталися до суду, їм давали відповідь.
Ховали трупи на так званому спецоб'єкті. Розташований він в одному із селищ поблизу Львова (влада продала цю землю під забудову). Трупи вивозили машиною. Їх не обмивали, а тільки закутували голови одягом, щоб не забризкати кров'ю салон. Спецоб'єкт був під охороною, і там постійно ніс службу чоловік. Він заздалегідь викопував могилу. Копав її під дахом спеціально зведеного сараю. Машина в'їжджала прямо туди, і ніхто не бачив, що вивантажували. А ховали без трун. Коли площу всередині "заповняли" могилами, то сарай розбирали і зводили поруч інший. І так пересували по спецоб'єкту. Могили рівняли із землею, не залишаючи жодних видимих ознак. Про місце захоронення родичам не повідомляли.
Наприкінці 80-х демократи на чолі з В.Чорноволом зацікавилися спецоб'єктами на території області. Відразу після цього з Києва надійшла команда припинити виконання страт. Відтоді розстрілів у Львівському СІЗО не проводили. Вхід до підвалу замурували. У інших СІЗО, зокрема, Київському, Харківському, Дніпрпетровському, смертні вироки виконували до середини 90-х років, поки правозахисник, народний депутат України Сергій Головатий не порушив це питання у Страсбурзі.
Більшість із страчених в останні роки - вбивці, на рахунку яких 1-2 трупи. Щоправда, в 50-60 роки серед засуджених до вищої міри були й люди, яких за сьогоднішніми мірками називали б підприємцями. Приміром, у "трикотажій справі" 9 з 19 заарештованих отримали вищу міру покарання.
По-різному поводили себе засуджені до страти. Одні
каялися, інколи просили біблію, інші хизувалися своїми злочинами, зрідка
пробували організувати втечу.
Виконавців, як з'ясувалося, спеціально не готували. Переважно на цю роботу
брали осіб, які вже пройшли службу в органах внутрішніх справ або військову
службу і вміли не промахнутися з кількох кроків. Нового кандидата вели на
розстріл і просто казали: дивись і вчися. А через деякий час кивали на
гвинтівку і ставили за дверима.
Хибна думка, що більшість із них спилися. До чарки прикладалися ті, хто мав до цього схильність. Чимало з них доживали до 60-70 років і живуть нині. Ми запитували кількох з них, чи не являються їм уві сні страчені? Відповіли, що ні. Сплять спокійно, бо усвідомлюють, що тиснули на гачок, виконуючи волю держави. Про їхню справжню місію рідні не знають і сьогодні.
Нині на посту №1 у Львівському СІЗО сидять кілька засуджених на довічне ув'язнення. Відмова від вищої міри покарання породила нові проблеми. Для утримання засуджених до пожиттєвого ув'язнення в Україні зараз зводиться декілька "централів" - тюрем, де одночасно СІЗО і в'язниця. За підрахунками фахівців, потрібно 5 таких в'язниць по 500 місць. (У Львові для цього відведене приміщення на вул. С.Бандери 1 - І.Ф.). Згідно з законом, такі в'язні утримуватимуться на правах засудженних до тюремного ув'язнення суворого нагляду. Верховна Рада має розглянути зміни до більш гуманного утримання такої категорії арештантів.
Смертник не знав дня страти. О. Кущій, В. Сагайдак. "Високий Замок", 2.02.2001.
