Розмова з автором книжки «Трагедія волинських сіл 1943-1944 рр.», етнографом Ярославом Царуком 
Хроніка трагічного протистояння
Хотілося записати кожну вбиту особу

Ваша книжка, як ще один документ, що висвітлює події волинської трагедії, викликала велике зацікавлення, але й різні думки. Скажіть, як ви, етнограф за професією, узялися за ці трагічні сторінки польсько-українських відносин? Вам же тоді, коли проходили ці страшні події, могло бути не більше як кілька, кільканадцять років.
        – Радянська преса завжди писала все навпаки. Читаючи статті про віддалені місцевості сприймаєте подані там факти сяк-так, але коли читаєте про місцевості, які знаєте, у вас щось бунтується, бо ж знаєте як було в дійсності і знаєте, що не так було. І це зачіпає за живе, і хочеться сказати: – «Не так було, люди добрі». Мене вже остаточно заїло, коли в 1990 р. місцевий начальник КДБ написав, які були відносини між українцями і поляками в моєму селі Стенжаричах, в якому я жив, як українці били поляків. Я пішов по селах. Коли відбувалися ці події, мені було десять-одинадцять років, то я добре пам’ятав про все. Там мої батьки, діди, всі родичі жили... Я пішов з думкою, що дам спростування в газетах. Почав писати те, що я знав. Захотілося написати за кожну вбиту особу, про те, як вона звалася, про родину, про те, яка смерть її зустріла. Насамперед я пішов до своїх односельців і почав записувати, уточнив все, як було. До кожного слова я мав претензію, усе хотів уточнити. Я вважав, що коли напишу справедливо, а люди потім прочитають, то скажуть: – Оце правда. Почав я від свого села Заболоття, або як казали «За болотом», в якому я народився і видрукував це у «Слові правди», нашій районній газеті. Коли люди це прочитали, то почали відзиватися й казати: – «Що ти пишеш тільки за своє село, в нас було ще не те». Це мене спонукало до дальших пошуків правди. Я почав збирати матеріали 8 квітня 1989 р. Ніхто мене не заохочував, не змушував, не просив, не рекомендував, не платив. Коли я став писати, вірив, що люди ж грамотні, кандидати наук, вчителі, історики почнуть пригадувати, розповідати, підкажуть, кого розпитувати. Дехто писав, але мало. Зневажливе ставлення до людей, до їх думки, як це було до Помаранчевої революції, знеохочувало. Люди може менше боялися, як не вірили, що це буде використано...

Говорите, що це КДБ фальшувало правду про українсько-польську трагедію на Волині в 1943–44 рр. А як відноситеся до польських публікацій на цю тему, а в першу чергу до двотомної книги Семашків?
        – Перша невелика книга Семашка потрапила до моїх рук в 1990 році. Коли я її почав досліджувати, коли її прочитав, то мені стало страшно. Я побачив, що там описані всі села, в тому й Володимир-Волинського району. Я записав інформації про одне, друге село і подумав, ану, поїду, перевірю чи це правда. У нашому вже неправда була, в іншому теж неправда, так само в третьому... То було в 1990 р., а Семашки в 2000 р. випустили другу книжку. Вона відрізняється від першої набагато більшим об’ємом. Це були дві книги, майже тисячу п’ятсот, по-моєму, сторінок. Якщо людина не знає цих подій, цієї історії, і читає книгу Семашків, то складається враження, що вони пишуть чисту правду. Вони її так зробили, так написали, що майже ніде, рідко де, згадується, що постраждали українці. Я, як почав писати, то писав, хто постраждав, як українці – то українці, а як поляки – то й поляки. Я не скривав, якщо щось мені було відомо. Багато залишилося невідомо, час пройшов... Я написав книгу про Володимирщину, а тепер хочу написати про інші райони. Про Любомльський, Турійський райони написано, зокрема, в Семашків те, що не стикається, не сходиться з тим, що мені вдалося зібрати. Для прикладу, в Турійському районі є таке село Перевалів. Вони написали, що було вбито 42 поляки. Мені люди, що пам’ятають, сказали, що не було вбито ні одного поляка, ні одного українця. Головне, що там живе польська сім’я і я з ними десь два роки тому розмовляв. Вони сказали, що за все життя ніхто не сказав їм поганого слова. Я їм зачитав Семашків і вони стверджують (що мені і написали), «що це неправда, тут ні одного поляка не було вбито». Семашки в 1990 р. писали, що в селі Домінополі і чотирьох кутках, що також в Турійському районі, загинуло 400 чоловік, а в 2000 р. написали, що загинуло 263 чоловік. Наша преса писала, що там загинуло 275, а я встановив, що загинуло 218 чоловік. Пам’ятник стоїть високий, залізний хрест на п’ять-шість метрів високий і на ньому записано, що в липні 1943 р. “zginelo 490 osob”. Ось така різниця. Це саме велике село, де найбільше постраждало поляків. І я знаю цю історію, як загинули поляки. Мені розповідали. У тім селі польська боївка організувалася, якщо добре пам’ятаю, під прізвищем Домбровського. 20 вояків. А недалеко – Вовчок, там УПА. І вони між собою дружили, щоб бити німця. В Купичеві була польська «пляцувка», і поляки запропонували спільний виїзд на нараду в Купичів. Поїхали тих чотири підводи і тих чотири підводи. Заїжджають, а поляки підступно убивають упівців, вісім їх було. Поляки не додивилися, що один з упівців, хоч два рази до нього стріляли, був ще живий. І він якось доповз на дорогу. Дядько якийсь їхав і підібрав його та завіз до Вовчка, де УПА стояла. Цим відділом командував тоді Порфирій Антонюк «Сосенко». Як поранений розповів, що і як сталося, тоді «Сосенко» дав команду. Цих 20 польських вояків всіх побили і поляків з села. Це разом 218 людей вбито, і в мене є їх прізвища. Отака вона правда.

Розправи, вбивства на Волині, у цьому й у Володимирському районі, який ви під цим оглядом дослідили, є фактом. Це не відбувалося без причини. Хто винен, чи справді УПА чи пак українські націоналісти, як переконують поляки?
        – Я упевнений, я дослідив, що винні в усьому тільки поляки. Це я можу навести на багатьох прикладах. Ось наш район, українська поліція. Усе тихо, мирно. 20 березня 1943 р. поліція за наказом командування УПА відходить у ліс, а на її місце стає польська поліція. Поляки, які жили по селах і знали, хто де в чому був, 20 травня нападають на село Невхорощі і Хмелев. В Невхорощах було вбито 12 українців, в цьому діти й старі люди, а в Хмелеві вбито 9 людей, села пограбовано, а будинки спалено...

...Чи були з ними німці?
        – Німці були присутні з ними, як командири, чи що, але вони стояли біля підвод і машин та курили, коли польська поліція робила свою чорну справу. 5 червня в село Сондову того ж 1943 р. поляки приїжджають на 15 автомобілях. Місцеві поляки йдуть з ними і показують, де живуть українці, а Сондова була польською колонією, українських родин було там 15–20. Приходять, стукають, виламують двері, якщо ніхто не відкриває, а потім їх убивають, грабують майно, а будинки спалюють. Убили 21 людину і 5 поранили. Це було 5 червня. Після цього сотник «Чумак» з місцевої УПА пише скаргу до поляків і пропонує розібратися, хто це робить, бо ж з цього може розгорітися велика бійня. Упівці підкидають ці листівки полякам. У відповідь поляки 30 червня ще раз нападають на Сондову. Але убивають 6 українців, бо наших людей було там вже зовсім мало та ще й спромоглися втекти. І тоді 12 липня, як сказали мені люди, а не 11, відповідна акція на поляків. І в тій Сондовій було побито до 50 поляків. Але ж і 12 липня у нас на Писареву Волю поляки напали. Це я бачив особисто. Мені десять років було, я, хлопчик, пасу корови і дивлюся, що робиться. Це було два кілометри від мене через болото. Чути було постріли і навіть крики деякі було чути. У Писаревій Волі було 32 будинки. Вони з Білина нападали, де потім штаб був 27 Волинської дивізії АК. Вони нападають на село, танкетки мають німецькі, маленький літак кружляє і стріляє. Люди кинули все і втікали в ліс. Ліс з трьох сторін обступав село, а з четвертої болото, і одна гребля була. Поки всі поляки греблею до села переїхали, то люди повтікали. Залишилися двоє старих та немічних, подружжя, 89 і 92 роки. Вона сліпа була. Оцих чоловіка та жінку закололи багнетами. Пограбували і спалили все. Нічого не залишилося. Мені доводилося на конференціях виступати, на семінарах і завжди говорив, що всьому тільки поляки винуваті. А якщо взяти ще й історію, що до того була, то й поготів. У 1938 р. на Холмщині скільки знищено церков, а в 32-ому скільки їх знищено. А ще у 1923 і 1924 роках теж було нищення церков. А школи? 1939 р. в нас, у Волинській області в теперішніх межах, не було вже ні однієї української школи. А на початку 20-их років було, якщо не помиляюся, 1862 школи, які зокрема Січові Стрільці відкривали. У 1920–22 роках Українську народну армію пропущено крізь концтабори (інтерновано – С. М.). Зі 100-тисячної армії знищено 27 тисяч вояків. Хіба це не був початок?

Звідки стільки жертв з-посеред поляків взялося у книжці Семашків?
        – Я думаю, що поляки, які звідси (з Волині – С. М.) поїхали, ото й писали, що кому думалося, або здавалося, а Семашки зібрали від них ці дані. Я пропонував на семінарах зустрічі, які відносилися до одного села, щоб у подробицях вияснити, як було насправді. Я казав: – Привозьте свідків, поїдемо в те чи інше село і будемо говорити з людьми та і вияснювати, хто кого вбив. Я думаю, що ці великі числа польських жертв взялися з розповідей самих поляків, не верифікованих українською стороною, свідками чи документами. Ще раз підкреслюю, що жертви були з обох сторін, незалежно від того, яка сторона нападала, а яка боронилася. Коли б поляки були справді «гжечні», як самі про себе люблять казати, і справедливі, і правда їм над усе, то сказали б, що вбили стільки то а стільки українців. Тоді люди, читаючи, сказали б: – Отут щось є на ділі. А вони, якщо вже не можна не признатися до чогось, то все повторюють, що вбивали мирних людей «в одвецє», а все зло на українському боці. У нас теж люди освічені, думаючі, і вони знають, що Волинь – це споконвіку українська земля і на цій землі для її справжніх господарів не було місця, прав, шкіл, храмів.

У вашій книжці чимало жахливих описів мордувань. Чи люди не бояться про це говорити, хоча б тільки тому, щоб не повертатися до цих страшних подій?
        – Понад два роки тому я був у селі Ставках Турійського району. Сів я розмовляти з одним чоловіком і прошу його розповісти, як його тата вбили, кого ще і хто вбив у селі. Коли хазяїн почав розказувати, почула його дружина. Якого вона наробила лементу, о Боже мій. Вискакує син і питає, що таке робиться. Я показую посвідчення кореспондента і пояснюю, що його діда вбили і хочу знати, як це сталося. Син відвернувся і пішов, а мати не дала чоловікові говорити. Почала кричати: – «Ти розкажеш, а невідомо що це за чоловік, він все запише й передасть полякам...» Буквально через кілька днів я заїхав у село Хоростів, теж Турійського району, там також одна жінка страшно боялася. В основному свідки подій розказують і страшенно переживають, ридають, якби це сталося вчора.

Ви далі збираєте свідчення людей про ті страшні події. Чи маєте яку-небудь допомогу, як мають її поляки, які збирають матеріали про волинські події?
        – Справа в тім, що в нас не було українського уряду. У нас був уряд не знати якої держави. Я Кучмі написав листа і відкрито його запитував, чий він президент, якої держави...? Тепер, як мені відомо, є вже декілька краєзнавців, які працюють в окремих районах Волині по селах і вивчають ту справу. Ось хоча б Сергій Гудлевський, який організував молодий загін з десяти хлопців і дівчат. Вони роз’їхалися по Волинській області, йдуть підряд від села до села і все записують. Отже, історія потрошки просувається, але трішки запізно. Нема вже більшості старих людей, нема тих поранених, які чудом врятувалися. Надіюся, що при теперішній українській владі відкриються всі архіви і правда таки проб’ється. Не може бо бути «правди» однієї сторони, і до цього цієї, яка на нашій квітучій Волині не була справжнім господарем, хоч за такого себе вважала.

Розмовляв Степан Мігус

• Ярослав Царук, Трагедія волинських сіл 1943–1944 рр. Українські й польські жертви збройного протистояння. Володимир-Волинський район, Національна Академія Наук України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича, Львів. Підписано до друку 26. 01. 2004 р., 189 стор. Друк: ЗАТ «Друкарня» Володимир-Волинський. Книжку надруковано на кошти Львівської обласної державної адміністрації.

фото Степана Мігуса

Наше слово № 32, 7 серпня 2005 року

назад                            Опубліковано 15.08.05