Будні диктатури.

20-23 квітня Фундація європейського порозуміння “Кшижова” провела свою щорічну, вже ІІІ конференцію місць пам’яті, цього разу – на тему “Будні диктатури. Підкорення – пристосування – опір”.

До туристичного комплексу фундації прибуло понад 30 запрошених представників посткомуністичних держав Центральної та Східної Європи – працівники пам’ятних місць, музеїв, інститутів, краєзнавці, дослідники історії диктатур.

За традицією, конференція відбулася у формі декількох семінарів, присвячених ситуації в певних країнах, із подальшими дискусіями. Загалом метою заходу був аналіз різних диктатур і наслідків їхнього існування.

Перший день конференції присвятили розгляду прикладів повоєнної диктатури в Румунії (до речі, переважно з позиції німецьких дослідників). На присутніх справили враження повідомлення Вільяма Тотока (Берлін) про досліди над політв’язнями, які проводили впродовж 1950-1951 рр. (їх примушували допитувати одне одного, у тому числі й власних родичів, із застосуванням жорстоких тортур), а також про способи регулювання державою народжуваності за диктатури Чаушеску. Однак, за словами В. Тотока, політичних в’язнів у Румунії звинувачували лише в прислужництві націонал-соціалізму, і вони становили близько трьох сотень осіб. Дисидентська опозиція була нечисленною та неорганізованою.

Про революційні події в Румунії 1989 року розповіли представники Музею революції в Тімішоарі – центру боротьби за свободу. Вони продемонстрували доволі натуралістичний фільм Х. Фароцького й А. Уюца “Відеограми революції”.

Наступний день визначили для повідомлень представників Росії, Білорусі й України, після кожного виступу відбувалася дискусія. Працівник церковної громади “Бутовського полігону” під Москвою В. Артамонов виклав історію досліджень і впорядкування місця масових страт і поховань політв’язнів 1937-1950 років. Представлений ним фільм на прикладі долі родини одного з православних священиків, знищеного за віру, викликав загальне співчуття.

Не менш зворушливим був і виступ члена Міжнародної організації “Меморіал” Ірини Островської на тему “Сім’я в час комуністичної диктатури”. Вона говорила про репресії особливої категорії політв’язнів – “членів родини зрадників батьківщини”, про табори для дружин “ворогів народу” (один із них – сумнозвісний “АЛЖИР”), про долю осиротілих дітей, яких у кращому випадку виховували далекі чи близькі родичі або знайомі арештантів, більшість же скеровували до спеціальних напівтабірних дитбудинків і виховували з них безрідних яничарів. Групі пані Островської вдалося відшукати дані й описати десятки скалічених сирітських доль, зібрати до музею ГУЛАГу безцінні експонати – дитячі малюнки та листи до ув’язнених матерів і подарунки, виготовлені мамами для своїх дітей у місцях неволі.

Тривалим був виступ І. Герасимової з Мінського музею історії та культури євреїв Білорусі. Розповідаючи про єврейський опір диктатурам 1940-1980 років, вона продемонструвала фото музейних експонатів, переважно про організацію втеч із гетто і створення єврейських партизанських загонів, які згодом влилися до радянських партизанських з’єднань. Тема Голокосту викликала традиційне зацікавлення з боку представників Німеччини.

Репрезентанти Львівського товариства “Пошук” Інна та Віктор Федущаки темою свого виступу обрали етапи боротьби за незалежність України в повоєнний період. Основна частина матеріалу була присвячена діяльності УПА, репресивним і провокаційним методам придушення опору з боку радянської влади та дискредитації УПА комуністичною пропагандою. Наступні етапи – шістдесятництво, діяльність УГГ і репресії проти дисидентів – було представлено оглядово, на прикладі Міжнародного меморіального музею “Перм-36”, створеного на місці табору особливо суворого режиму. У 1980-1987 рр. через цей табір пройшли 19 українських дисидентів, четверо з яких загинули: В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин.

Доповідачі прагнули привернути увагу до багатогранності й масовості українського руху опору комуністичній диктатурі. Під час дискусії, яка виникла після доповіді, пролунали не лише схвальні відгуки, а й критичні зауваження, які підтвердили, що в сусідніх державах панують не лише слабке знання спільної історії, а й подекуди сформовані багаторічною радянською пропагандою стереотипи. Недовіру до викладених фактів української історії, що стосувалися періоду Другої світової війни та перших повоєнних років, висловили представники Польщі та єврейської громади Білорусі. Якщо в першому випадку заперечення пролунали через неоднозначне трактування ролі УПА під час “Волинської трагедії” поляків, то в другому їх зумовили радше вже зазначені причини та підозри щодо тісної співпраці українського націоналістичного руху з нацистами. На запитання з історії УПА фахову відповідь дали науковці з ЛНУ ім. Івана Франка – А. Середяк і В. Голубко.

Зважаючи на загальне зацікавлення і неоднозначні оцінки, українська делегація виступила з ініціативою на наступній конференції докладніше проаналізувати український рух опору диктатурам.

 

Джерело - "Львівська Газета"

Фото В. Федущака