Репресовані після смерті

25 листопада Україна вшановуватиме пам’ять жертв Голодомору та політичних репресій. У Львові та Жовкві цього дня відбудуться урочисті перепоховання жертв більшовицького режиму, які ексгумували за участі Львівської організації “Меморіал” на початку XXI століття.

Декілька останніх років їхні кістки зберігали у приміщеннях “Меморіалу”, тепер нарешті упокояться в землі, з належними почестями й молитвами.

На превеликий жаль, у Львові цей скорботний масовий захід не обійдеться без прикрих непорозумінь і прорахунків, які спричинили організатори акції та які пов’язані з вибором місця поховання. Близько 100 жертв Львівської пересильної в’язниці №25 планують поховати у криптах 76 поля Личаківського кладовища, окремо від 142 інших, похованих 1999 року на Марсовому полі – протилежній околиці Личакова.

Таке рішення ухвалив міськвиконком. Можливо, люди, які за нього проголосували, не були ознайомлені зі станом речей. Річ у тому, що ці неідентифіковані останки є частиною не менш ніж 300 жертв “пересилки”, з яких 265 відомі й докладно описані. Всі ці роки поховання на Марсовому полі перебувало поза увагою адміністрації та мало доволі жалюгідний вигляд. Тепер вирішено другу частину ексгумованих решток поховати у протилежному кінці Личакова. Отже, десятки родин не знатимуть напевно, де лежить їхній родич, і муситимуть молитися за кожну людину у трьох різних місцях: у Замарстинівському урвищі, на Марсовому полі, а тепер ще й на 76-му полі Личакова. Чи справедливе таке роз’єднання? Та й чи повинні ці жертви, які, безсумнівно, заслуговують на гідне вшанування, бути саме на полі Героїв, поряд із Вітовським, Петрушевичем, Тисовським, а не поряд із тими, з ким лежали в землі понад 50 років?

Представників громадськості запросили тільки на затвердження сценарію урочистості. Їх поставили перед фактом, що останки з одного тюремного цвинтаря розпорошать по різних місцях. Їхні заперечення, обурення, аргументи не знайшли розуміння у представників адміністрації. Було сказано, що кошти вже “задіяні”, й рішення виконкому перегляду не підлягає. Це рішення підтримує і директор Личаківського кладовища пан Ігор Гавришкевич.

Невже так необхідно терміново “заповнити” новозбудовані крипти на полі Героїв? Схоже, що організатори та спонсори цього заходу, як і в радянські часи, вже вкотре дбають лише про те, щоб до певної дати було проведено (а потім забуто?) певну одноразову масову акцію, а її наслідки, повага до тих, чию пам’ять вшановують, їхні інтереси – справа для них другорядна. У цій ситуації залишається хіба що запропонувати перенести на 76-те поле й першу частину замарстинівських жертв, похованих раніше у саркофагах Марсового поля.

Історія львівської “пересилки” відома. В’язницю збудували за зразком таборів ГУЛАГу восени 1944 р., за залізничним насипом, по лівому боці вул. Полтв’яної, 45 (тепер проспект Чорновола). Частково використали територію гетто, яке діяло за німецької окупації по обидва боки вулиці. Табір-тюрма мав 21 барак, був обнесений триметровим цегляним муром, який частково зберігся з північного боку. Сюди звозили засуджених в’язнів з усієї Галичини, Буковини, Закарпаття. Тут формували ешелони для відправки етапів до стаціонарних таборів ГУЛАГу – на Далеку Північ і Схід СРСР.

Серед в’язнів “пересилки” значну частину становили непрацездатні – хворі, виснажені та скалічені після катувань у слідчих в’язницях. Були й поранені під час захоплення, рани яких під час слідства не гоїлися. Таких в’язнів не брали на етап, вони місяцями залишалися на місці. Антисанітарні умови та мізерне харчування не сприяли виживанню. Камери розмірами 25-40 кв. м заповнювали до 60 в’язнів. Спати через брак місця вдавалося лише по черзі. Фізіологічні потреби справляли в камерах. Іноді в’язнів допитували просто в “пересилці”, від непокірних потрібні свідчення добували тортурами.

Виснаження та катування збільшували смертність в’язнів. Насамперед помирали люди похилого віку, жінки, новонароджені. Більш фізично витривалих борців за волю України, як і безвинних мирних мешканців регіону, тисячами встигали доправити на муки та вимирання в табори ГУЛАГу.

На початку 1947 року на території в’язниці стала до ладу обласна лікарня МВС (поштова скринька №17). У книзі смертності цієї лікарні перший запис датовано березнем 1947 р., останній – 28.04.1953 р.

У перші роки існування в’язниці померлих хоронили на її території, пізніше частково й на інших львівських цвинтарях, а з 1949 р. – на спеціально відведеному тюремному кладовищі, розміщеному вище від цивільного Замарстинівського цвинтаря – аж до поховань Першої світової війни. Про кладовище “пересилки” “Меморіал” уперше довідався 1995 року. Тоді дружина покійного фірмана з похоронного бюро Марія Мартиняк повідомила, що її чоловіка саме в ці роки залучали до перевезення і захоронення в’язнів із львівських в’язниць. Вона вказала і місце, поряд із яким мала город. Удалося відшукати в обласному держархіві документ від 1.07.1952 р. про виділення виконкомом Львівської міськради додаткової площі 2,8 га для “розширення Замарстинівського кладовища”. Він із запізненням узаконив таємні поховання. Інший документ – рішення виконкому міськради від 18.05.67 р. – стверджує про “закриття” Замарстинівського, Левандівського та низки інших міських кладовищ. Після цього Замарстинівське тюремне кладовище заорали та передали під дачі похоронному бюро, заводу будівельних виробів, фірмі “Світоч”, міськкомунгоспу та міськжитлоуправлінню. Тепер воно вкрите приватними садовими ділянками.

“ОИТК МВД №25” ліквідували 4.06.1955 р. Територію колишньої катівні відвели під обласну лікарню інвалідів війни. З 1995 р. тут розміщували різні установи – медичні, приватні бізнесові, з-поміж яких і розважальні.

У травні 1996 року, отримавши дозвіл адміністрації на ексгумаційні дослідження, члени товариства “Пошук” (колишнього пошукового відділу “Меморіалу”) заручилися згодою власників найближчих садових ділянок і приступили до польових досліджень. Були ексгумовані 20 останків з окремих могил, поховані у примітивних трунах. Через брак коштів і підтримки адміністрації роботи довелося припинити. Провели судово-медичну експертизу, яка не підтвердила слідів насильницької смерті, хоча й не заперечила цього. Вік в’язнів – від зовсім юних до похилого (18-80 років). Частину металевих бирок на ногах можна було прочитати, але прокуратура відмовилася відкрити кримінальну справу та шукати документи, які допомогли б ідентифікувати особи ексгумованих.

Протягом двох наступних років група пошуковців (троє з них уже покійні) досліджувала архівні матеріали УМВСУ у Львівській області. Не вдалося лише отримати план розміщення номерних могил, за яким можна ідентифікувати всіх загиблих. Адже ці документи й нині залишаються під грифом таємності!

На основі особових справ, актів про смерть і журналів реєстрації померлих удалося скласти іменні списки 265 жертв, похованих на Замарстинівському тюремному кладовищі, з датами смерті, номерами могил та іншими даними. Вони дають підстави стверджувати, що кримінальні злочинці становили в той час менш ніж 10% в’язнів. Серед жертв близько половина мала політичні статті – різні пункти відомої 54-ї. Це здебільшого так звані “бандпосібники” – родичі та сусіди підпільників ОУН-УПА. Значну частину загиблих репресовано за недотримання вимог тоталітарного комуністичного режиму: невиконані норми трудової повинності, непосильних державних поставок, порушення паспортного режиму в прикордонні тощо. Були там зовсім юні випускники ФЗО (сучасних ПТУ), засуджені за втечі з примусової праці на шахтах Донбасу, арештовані хворі та багатодітні жінки, які тікали із сибірського заслання. Траплялися очевидно вигадані звинувачення непричетних працівників, якими радянське керівництво прикривало безладдя та розкрадання в господарствах. Таким був контингент пересильної в’язниці.

Багатьох осіб, доведених тортурами та жахливими умовами катівень до критичного стану, ще до слідства мусили віддавати до лікарні, інші вже після вироку не підлягали етапуванню з пересильної в’язниці до таборів і помирали тут. Серед них – імена 17 немовлят, які опинилися в неволі разом із матерями або народилися вже у в’язниці. Були й окремі випадки самогубства, вбивства при спробах втечі, під час кримінальних розбірок. Траплялися нещасні випадки у трудколоніях області. У 1949-1957 роках обліковані в лікарні та поховані тут кілька в’язнів з обласних трудколоній. Про це свідчать архівні документи.

За національним складом основну масу жертв становлять українці, є також росіяни, поляки, німці, угорці, євреї. Переважно це вихідці із Західної України, але є значна кількість приїжджих зі Сходу. Останнє поховання з пересильної в’язниці зафіксовано 19.10.1954 р.

1999 року за ініціативою “Меморіалу” облдержадміністрація нарешті ухвалила рішення продовжити дослідження на Замарстинівському тюремному кладовищі. За три тижні роботи пошуковці ексгумували 122 останки. Серед них значна частина інвалідів, жінок, стариків, юнаків. Частина в’язнів мала прижиттєві ліковані поранення, у т.ч. кульові. Виявлено також два масові захоронення, в яких були понад десять немовлят та окремі видалені в дорослих кістки. Кожен кістяк докладно описали, встановлено стать, вік, зріст, прижиттєві травми. За відсутності колишньої нумерації могил, зазначеної в актах про смерть, ідентифікувати їх не вдалося. 74 металеві бирки передали для лабораторних досліджень у прокуратуру. Із закінченням фінансування роботи було припинено.

Урочисте поховання жертв “пересилки” у 142 маркірованих трунах відбулося 24.10.1999 р. у двох саркофагах на Марсовому полі Личаківського кладовища, де ще 1994 р. поховали 68 жертв розстрілу червня 1941 р., ексгумованих “Меморіалом” на подвір’ї колишньої в’язниці №2 по вул. Замарстинівській.

У наступні роки “Меморіал” продовжував розкопки на території кладовища вже без участі “Пошуку”. Підняли ще близько 100 останків. Немає підстав вважати, що їх там більше не залишилося. Адже складений список 265 жертв не можна вважати повним. Як свідчив згаданий вище фірман, там ховали в’язнів і з інших в’язниць, але такі документи недоступні для дослідників. Декілька виявлених групових поховань, очевидно, цей список теж не охоплює. Територія важко доступна для досліджень.

Відтоді кілька десятків родин загиблих, яких удалося відшукати, приїжджаючи з різних куточків України, а часом і з-за кордону, відвідують це місце, де 50 років лежали без опіки та молитви їхні близькі, а може, лежать і досі. Територія кладовища так і залишилася невпорядкованою. Напевно, там необхідно встановити бодай пам’ятний хрест із відповідним написом. Але ці плани протягом десяти років залишаються на папері, водночас число знайдених родин жертв “пересилки” постійно зростає.

Із важким серцем братимуть участь у траурних заходах ті, хто роками заради гідного увічнення пам’яті жертв тоталітаризму доброчинно здійснював пошук безвісних могил, документів і родин полеглих, хто відчуває відповідальність за цю справу і перед мертвими, і перед живими. Саме живим потрібна ця пам’ять. Недаремно ж кажуть, що скільки в людині пам’яті, стільки в ній людини.

Інна Федущак.

Львівська Газета. Вівторок, 21 листопада, 2006 року, № 42 (42)