МАРТИРОЛОГ ЖЕРТВ "ЗОЛОТОГО ВЕРЕСНЯ"
Іван ЛУЧУК
Романів Олег. Федущак Інна. Західноукраїнська трагедія 1941. Друге видання. -- Львів; Нью-Йорк: Наукове товариство ім. Шевченка, 2003. -- 431 с.
Щораз більше вражає цинізм колишніх львівських владоможців, які веліли приурочувати святкування Дня міста приблизно до 17 вересня, тобто до дати першої совєтської окупації Західної України. Аж не так давно міські райці чи владці спромоглися перенести святкування Дня міста Львова на початок травня -- поближче до Дня св. Юрія, патрона нашого міста. А всім же було добре відомо, яке то "визволення" принесли на багнетах комуністичні ординці у "золотому вересні" 1939 року. Було відомо багато, та далеко не все. Хоча й серце повсякчас обливається кров'ю, проте правду варто знати, до того ж, у найповнішому обсязі. Для цього Олег Романів та Інна Федущак й написали книгу "Західноукраїнська трагедія 1941".
Як резонно зазначив автор вступного слова до цього видання академік Іван Дзюба: "Макабричні злочини большевицького режиму, вчинені в Західній Україні 1941-го, хоч і відомі давно в загальних рисах, ще й досі не достатньо досліджені на рівні документальному та в контексті всієї протиукраїнської політики Кремля і міжнародної ситуації напередодні й під час Другої світової війни". Книга "Західноукраїнська трагедія 1941", власне, і є таким документальним дослідженням про репресивно-винищувальну діяльність комуністичного московського режиму в період першої совєтської окупації Західної України.
Академік Олег Романів у передмові до книги розповідає про історію її створення, про джерельний матеріал, окреслює основні вектори дослідження. Документів зібрано чимало, навіть предостатньо, щоб нажахати ними усе Дантове пекло. Та, як зазначає академік Романів: "На жаль, для нас виявилася непосильною праця над створенням вичерпної "портретної галереї" жертв терору 1941 року. Зібрані і представлені в книзі світлини убієнних в цю трагічну пору мають лише вибірковий, ілюстративний характер". Однак і ті світлини, опубліковані в цьому виданні, достатньо ілюструють жахіття більшовицького терору.
Понад півсотні сторінок займають 25 документів злочинного режиму із прямими вказівками на винародовлення наших земель. Майже сотню сторінок -- свідчення жертв та очевидців "червоного жаху". А самі списки жертв терору 1941 р. вміщені майже на двохстах сторінках! Це не суха статистика. Це задокументований жах, несамовитий біль.
Центральне місце в книзі відведене подіям червня-липня 1941 року, що пов'язані з масовим фізичним знищенням в тюрмах і на етапах евакуації української інтелігенції та національно-свідомого громадянства Галичини та Волині. Постраждали всі. Насамперед були репресовані студенти та інтелігенти -- мозок нації. Цікаво, що московсько-більшовицькі кати вважали інтелігенцією всіх, хто закінчив бодай пару класів, зокрема й простих людей -- м'язи нації. Щобільше, в нас майже всі були національно-свідомі, тож ми й воювали найдовше, затягнувши війну аж до початку п'ятдесятих.
Книга Олега Романіва та Інни Федущак покликана гартувати волю і пам'ять наших людей. Пройшовши через біль та усвідомлення втрат, людина стає міцнішою і свідомішою, а тому й кориснішою для майбутнього, котре все ж таки має колись бути світлим, незважаючи на теперішні баговиння та колоди під ногами.
