ЗАПАЛИ СВІЧКУ

„Коли ми вмирали, нам дзвони не грали...”

Президент України Віктор Ющенко заявив, що 24 листопада буде продовжена традиція проведення Всесвітньої акції «Запали свічку» - свічку пам’яті про жертви голодоморів та політичних репресій.

Про голод на Східній Україні 1032-33 років було відомо і на Західній Україні. Так, у селі Бишках Козівського району на Тернопільщині у 1932 році отець Роман Берест організував матеріальну допомогу для голодуючих братів і сестер із-за Збруча. Коли підводи із продовольством приїхали до кордону, совєтські прикордонники з обуренням відкинули цю допомогу, назвавши такий почин провокацією. «Золотий» вересень 1939 року «приніс волю» населенню Західної України. За неповними даними з 1939 по 1955 рік із західноукраїнських земель у східні райони московської імперії було депортовано 2 196 170 осіб, або 20,5% місцевого населення (Літопис нескореної України – Т.1. – С.18).

Ешелонами смерті із рідних домівок вивозили ні в чому невинних людей. Більше двохсот осіб в одному товарному вагоні з двома заґратованими віконцями. Не було чим дихати. Воші і сморід. Діти, люди похилого віку та зі слабким здоров’ям вмирали під час перевезення. Трупи, часто на ходу, викидали з вагонів.

Нас везли в товарних вагонах
У неволю – в Сибір, у тайгу.
Стискалося серце від болю
За Вкраїни недолю гірку.
Немовлята в дорозі вмирали,
Божеволіли їх матері,
Милосердя у Бога благали
Й молитви шептали старі.

Нам в дорозі в московську неволю
Сибірський вітрище свистав,
Від брутальної лайки конвою
Тьмянів розум й холонула кров.
А колеса ритмічно стогнали –
Віщували нам долю лиху…
Не забудь того, сину, ніколи,
Пам’ятаймо про це, я прошу.
Марта Берест

«Ешелони смерті», «чорні ешелони», «дорога в пекло» - які тільки назви не давали люди тим товарнякам, що вивозили цілу націю із своєї батьківщини в далекі невідомі краї. Везли на вірну смерть, а тих, хто вижив – на довічне поселення. В такому «ешелоні смерті» були вивезені із села Бишок наступні родини:
- Борецький Андрій і Тетяна з дочкою;
- Гайдук Василь і Марія;
- Гайдук Іван, Марія, Ганна і Ольга;
- Галушка Марія і Євген;
- Гірняк Михайло, Пелагія і Марія;
- Івашків Степан, Ганна і Роман;
- Марків Семен і Катерина;
- Олеськів Іван і Тетяна;
- Федечко Яким і Пелагія;
- Хомицький Андрій, Текля і Анастасія.

Усі вони загинули. У цілому, внаслідок вивезення на Сибір у 1939-1941 рр. і 1945-1951 рр. загинуло 88 мешканців села Бишок. Серед вивезених «ешелоном смерті» був вищезгаданий мій дідусь Гайдук Іван Романович (1872 р.н.) із невісткою Гайдук Марією (1912 р.н.) та двома внучками – Ганною (5 років) і Ольгою (4 роки). 22 травня 1941 року НКВС арештувало дідуся і двох малолітніх дітей для виселення у Сибір. На момент арешту невістки вдома не було. Але коли вона довідалась, що забрали дітей, сама зголосилася до НКВС і поїхала разом з дітьми. Коли їх забирали з дому, старий дідусь із пережиття нічого з продуктів не взяв у дорогу, хоч був не з бідних селян. Усе майно було конфісковано НКВС. Родина була вивезена в Казахстан, у Банркумський радгосп, Ариського району, Чимкентської області. Від голоду всі вони померли цього ж 1941 року. Першим помер дідусь. Діти просили маму їсти, щоб дала хоч кусочок хліба. Казали, що будуть його їсти по дрібочці. Мати кілька разів позичала в якоїсь сусідки висівок і варила їм юшку. Проте більше харчів не було в кого взяти. Спочатку померла старша донька Ганна, потім менша Ольга. Хоронила їх мати сама, без труни, без почестей, накривши їх тіла гілочками і листочками. Згодом померла і сама такою ж смертю.

Чи є хоч якийсь знак на місці їхнього захоронення – такої відповіді не дав мені ніхто, хоч я зверталася до таких громадських організацій як «Пошук» і «Меморіал», до української діаспори в Казахстані, інституту міжнаціональних зв’язків із східною діаспорою. Мабуть, розтягнули їхні кісточки звірі і ні сліду від них не залишилось.

Внаслідок «визволення» від 17 вересня 1939 року до 22 червня 1941 року фізично знищено у Західній Україні понад мільйон ні в чому не винних громадян. Ось такий вислід большевицького «визволення»! Серед них і мій батько Голяш Іван (1903 р.н.), який працював в селі ковалем і був добрим фахівцем своєї справи. НКВС арештувало батька і відправило до Тернопільської тюрми, де він разом з іншими в’язнями був закатований у червні 1941 року. Катування в’язнів було жахливим – відрізували вуха, носи, язики, виколювали очі.

Батька не пам’ятаю. Мені було тільки 3 роки, як його арештували. Я звернулася до органів СБУ в Тернопільській області з проханням ознайомитися з кримінальною справою. Виявилося, що такої навіть не заводили. Відповідь була наступною:

«Повідомляємо, що Вашу заяву отримано і розглянуто. В ході перевірки в архівах МВС України та УСБУ Тернопільської обл. встановлено, що Ваш батько Голяш Іван Михайлович, 1903 року народження, 29 червня 1941 р. був засуджений до ВМП і розпорядженням НКВС УРСР, в зв’язку з військовими діями на Україні, був страчений в м.Тернополі.

Місце знаходження останків Голяша І.М. встановити неможливо.

5 вересня 1994 р.»

Отак нас «визволяли» та «ощасливлювали» комуно-більшовики. А ще сміють заявляти, що жовтнева революція спричинилася до утворення Самостійної України. Тоді на чиїй совісті мільйони жертв серед українців?

В селі Бишки у 2000 році відкрито пам’ятник «Борцям за волю України», де поіменно згадано всіх жерт комуністичного терору. Такий пам’ятник встановлено і в селі мого чоловіка – Вербові, що на Бережанщині. Було б добре, щоб у кожному селі та місті були такі пам’ятники тим, хто загинув від рук окупантів, щоб до Національної Книги Пам’яті ввійшли усі прізвища жертв комуно-більшовизму.

Колись назвуть вас поіменно,
Нащадки схиляться до ніг,
І пам’ять берегтимуть ревно
Творці добра, нових доріг.

Орися Матещук

Тож запалімо свічку пам’яті, щоб її світло ніколи не згасло і нащадки добре знали свою історію. Ми повинні належно оцінити злодіяння минулих днів з метою встановлення історичної справедливості.

Марія Голяш, м.Львів