Інна Юркевич - Федущак.

СЛОВО  ПРО  БАТЬКА

(Продовження)    ч.1

      У 1917 році Віктор закінчив Кременчуцьку реальну школу. Батьки порадили йому продовжити навчання у Москві, оскільки в підмосковному Кунцеві мешкали родичі матері. Їх діти змалку постійно гостювали у Юркевичів і близько приятелювали. Маючи високі здібності до різних наук, Віктор вступає на фізико-математичний факультет Московського Університету, де студіює механіку і хімію. Із захопленням знайомиться з московськими музеями, театрами, про що докладно ділиться у листах з батьками та братами. Принагідно, з притаманним йому гумором і незворушністю в час небезпеки, описує революційні події більшовицького перевороту [10].  Взагалі з ранніх літ Віктор відзначається дивовижною терпеливістю як до фізичних, так і до моральних незгод, ніколи не виявляє підвищеного збудження, завжди не по-юнацьки врівноважений, делікатний, чуйний, доброзичливий. Це відзначали в ньому усі - родичі, близькі, колеги. Ось як згадувала про нього московська кузина Катерина Нейманд:

   "У дитинстві ми влітку родиною їздили гостювати у Новгород-Сіверський до Юркевичів. Це були найцікавіші і найвеселіші вакації. Ми з сестрою Натусею дуже любили старшого з братів Юркевичів - Вітюшу. Його розвиток і ерудиція значно перевершували нашу, але він в той же час був простим, привітним, лагідним, веселим, доступним. У різних умовах неможливо було уявити його роздратованим, витримку і терпеливість мав вражаючу. Нам з сестрою хотілося часом подражнити його, але ніколи не вдавалося роздратувати. На наші не завжди делікатні пустощі він дивився поблажливо, на крайній випадок залишав нас під якимось ввічливим приводом.

   Молодші Юркевичі - Котик і Лодик - були зовсім різні. У Володі забави були досить жорстокі, любив поставити  інших у незручне становище, виставити на сміх. Микола був бешкетником, рухливим і шумним, але таким же лагідним і чуйним, як Вітюша. Старшого брата любив і поважав безмежно, як і ми всі. У ньому відчувалася якась внутрішня впевненість, переконаність, сила, попри всю зовнішню м’якість і делікатність.

   У юності я колекціонувала поштівки з репродукціями художніх творів, і від Вітюшки отримувала їх незмінно, завжди з веселими і ніжними побажаннями. Підбирав він їх із знанням мистецтва і моїх уподобань, часом досить рідкісні.

   Коли вже аспірантом мав відрядження до Москви, зрідка зупинявся у нас, але надмірна делікатність, напевно, спонукала при будь-якій можливості шукати незалежного від родини притулку. Невдовзі це йому вдалося - він винайняв помешкання для групи українських аспірантів, яке вони використовували багато років. Буваючи у нас, захоплено розповідав про вимріяну можливість працювати над історією рідного йому краю, про своїх колег, особливо - про ерудицію і талант учителя і керівника, М.С.Грушевського, якому був, очевидно, відданим і вдячним. Поміж плановою роботою, робив розвідки свого (і нашого) родоводу, називаючи це розвагою" [11].

   Провчившись рік у Москві, Віктор не полишає мрій про вивчення української історії, якій хоче присвятити життя, а тому в 1918 році без жалю кидає математику, повертається в Україну, до Києва, де вступає на історико-філологічний факультет Університету Святого Володимира. У цей час у Києві розгортаються бурхливі державотворчі процеси, стає першим українським Президентом історик Михайло Грушевський, вирує молодіжне політичне життя. Трагічний фінал української незалежності та прихід до влади більшовиків викликає гірке розчарування, і Віктор, відмежовуючись від сумної й голодної дійсності, поринає у навчання. У 1919 році вся родина Юркевичів оселяється в Києві, де Дмитро Олександрович аж до 2 світової війни працює лікарем-терапевтом. Мешкає вся родина на вулиці Театральній 10, квартира 14. (Тепер - вулиця Лисенка). Молодші брати студіюють медицину та біологію. Для отримання встановленого більшовиками права вищого навчання доводиться заробляти робочий стаж, та й батькових заробітків трьом юнакам для навчання недостатньо, тож усі троє у 1919-1920 роках підробляють санітарами, лаборантами в установах Червоного Хреста, вчителями на курсах ліквідації неписьменності й на інших роботах.

   Навчання в Університеті цілковито поглинуло юного історика. Він студіював історію Руси і світу, старожитностей, літератури, мистецтва, церкви, методологію історії, 7 іноземних мов, філософію, логіку, психологію, мовознавство. Самі за себе говорять імена його викладачів: Пахаревський, Гіляров, Голубович, Гермайзе, Покровський, Сушицький, Лобода, Шаровольський. Оцінки мав переважно найвищі. Для спецкурсу обрав старожитності, з практичними заняттями у Наталії Василенко-Полонської. 

   У 1920 р. Університет Святого Володимира та Український Київський Університет було об’єднано і реорганізовано у Тимчасові Вищі педагогічні курси при Наросвіті, куди було зараховано і В.Юркевича на 3 курс. Разом з ним навчалися його майбутні колеги і найближчі друзі Сильвестр Глушко, Дмитро Кравцов.  Інші з них навчалися на сусідніх курсах.

   Наступного року - нова реорганізація учбового закладу. З 1921 р. він отримав назву Київський (Вищий) Інститут Народної Освіти (КІНО або ВІНО). Диплом цього закладу і отримав Віктор Юркевич у 1923 році, по відділу історії України, "за старими програмами. Студіював суспільну історію України та історію громадської думки в ХІХ ст. Працював по окремих темах фолькльору та археології... Брав участь в Архівному семінарі при Київському історичному Архіві, працював до Записок історико-філологічного відділу АН"[12]. Так підсумовує Віктор Юркевич курс свого навчання у життєписі 1925 року. Але це далеко не повний список його студентських надбань. У час навчання він написав кілька значних історичних досліджень, які, на жаль, відшукати не вдалося. Серед них "Княжий двір в XІ-XІІ в.", "Господарство і стан селян монастирів на Київщині в XVІ в.", "Переходи селян на Правобережжі  в XVІ-XVІІІ в.в.". Крім того, у час двох літніх вакацій він проводив ґрунтовні археологічні дослідження становища первісної людини кам’яної доби в околицях родинного хутора - біля сіл Кривоносівка-Боровичі-Очкине, які пізніше були частково опубліковані і використані іншими дослідниками.  Також він досліджував та впорядковував архівні документи Кривоносівської церкви, де, "окрім церковних матеріялів, знайшлося чимало інших, більш загального значіння" [13].

   Щоб зберегти родинну садибу на хуторі, 50-річний лікар Дмитро Юркевич засновує у своєму будинку лікарню і працює в ній головним лікарем. З цією метою він зробив прибудову до будинку, в якій оселився на два роки, а в решті кімнат розмістив палати для хворих та процедурний кабінет. Іменувався завідуючим Хильчицькою районною амбулаторією. Дружина з синами-студентами залишалася в Києві.

   Ця лікарня функціонує й тепер. Працює в ній місцева лікарка, яка з розповідей селян добре знає історію лікарні в маєтку Юркевичів та роль поважаного в селі лікаря. Будинок за останні роки зазнав багатьох ремонтів і перебудов. Під час однієї з них була знайдена іменна печатка лікаря Юркевича.

   У ті часи на хуторі жили чотири різних сім’ї з роду Юркевичів, і ще кілька - в навколишніх селах. Інші, маючи різну вищу фахову освіту, служили у Петербурзі, Одесі, Ризі, Києві. Одного дня місцева влада отримала наказ протягом 24 годин виселити усіх представників шляхетських родів, яких, крім Юркевичів, жило там чимало. Двоє з двоюрідних братів Дмитра, перебуваючи на службі, ризикнули залишитися, віддавши лише свої садиби. Через кілька років вони були знищені у сталінських репресіях. Інші виїхали світ за очі, і досі не вдалося відшукати ні їх, ні їхніх нащадків. Дмитро Юркевич повернувся в 1926 році до роботи у Київську поліклініку.

   Ще зі студентських років Віктор Юркевич бере участь у роботі Археографічної комісії, яку після смерті ак. В. Іконникова в 1923 р. очолив Олександр Грушевський. З березня 1924 року В.Юркевича разом з молодими колегами С. Глушком, П. Поповим,  Д. Кравцовим, О. Барановичем, П. Клименком включено до комісії з правом дорадчого голосу.

   З 1 травня 1924 року В.Юркевич зарахований науковим співробітником Комісії Історико-географічного словника ВУАН, у якій до цього діяв позаштатно [14].  Одночасно з червня 1924 року він працює за сумісництвом помічником лаборанта кафедри мікробіології Київського медінституту - нефахова робота дає хоч якісь заробітки.

   У 1921 році була відроджена Історична секція ВУАН, що діяла при НТШ з 1907 року. З поверненням до Києва Михайла Грушевського, який очолив секцію, її робота значно пожвавилася.

  Перше знайомство з Михайлом Грушевським відбулося після приїзду академіка, у приміщенні історичної секції, на вечірці, на яку разом з корифеями науки, представниками старої української інтелігенції, були запрошені за рекомендаціями старших їх здібніші учні, молоді українські історики. М. Грушевський планував широко залучати молодь до роботи історичних установ Академії.

   31 березня 1924 р. заснована Київська науково-дослідча кафедра історії України ВУАН, на чолі з Михайлом Грушевським. Були затверджені 11 аспірантів, серед них і В. Юркевич[15]. Як співробітник історичних установ кафедри, він отримує місячну платню 65 крб. Щоб підтримати навчання молодших братів-близнюків, викладає суспільствознавство у 14 трудовій школі.

   Його учителями та керівниками наукової роботи стають Михайло та Олександр Грушевські. Рекомендуючи його до аспірантури, як цінного штатного наукового співробітника Академії, вони відзначають його добру підготовленість, нахил до наукової роботи та вміння самостійно опрацьовувати науковий матеріал [16].

   Основну його діяльність цього періоду становлять археографічні дослідження пограничних українсько-польських стосунків XVІІІ в., переходи селян на Правобережну Україну, заселення Білоцерківщини, Звенигородщини, дослідження староств. Матеріали для цих досліджень зберігаються в архівах Росії, головним чином - у Москві. З початку 1926 року Академія постійно відряджала до московських архівів та книгозбірень групу молодих археографів. Першими були відряджені В.Юркевич та С. Глушко. Невдовзі до них приєдналися Дмитро Кравцов, Володимир Євфимовський, Анатолій Єршов, Прокіп Нечипоренко. Юркевич на перших порах зупиняється у родини в Кунцеві. Але молодші дворідні сестри і брат, прагнучи спілкування, вимагають уваги і часу, щоденна дорога до Москви також відбирає зайвий час, та й делікатність не дозволяє користуватися постійною опікою родичів. Тому молодий учений шукає можливостей винаймати разом з колегами помешкання у Москві. У 1928 році за його посередництвом удається придбати для кафедри на Погодинській вулиці окрему двокімнатну квартиру, яка стає постійним притулком українських археографів. Михайло Грушевський з дружиною, після арешту та вигнання, також займав одну з цих кімнат.

   Взагалі В.Юркевич, який вирізнявся з-поміж молодих колег організаційними здібностями, обов’язковістю, вмінням раціонально планувати й використовувати час та можливості, з перших років роботи на кафедрі виконував багато господарсько-побутових та організаційних доручень, у тому числі й особистих - від родини Грушевських, стосунки з якою далеко виходили за межі службових. Його листування з Михайлом, Олександром, Катериною Грушевськими пов’язане не лише із звітуванням про науково-дослідницькі справи. Докладно і щиро ділиться він умовами життя та праці, ідеями і планами, які народжуються у спілкуванні молодих науковців, враженнями про мистецькі цінності музеїв Москви, не забуваючи придбати за мізерну стипендію кілька рідкісних репродукцій також і для Грушевських та передавати приязні вітання дружинам учених. При цьому виявляє глибоку обізнаність з українським мистецтвом, вважає, що місцеві музейні колекції усунули б значні прогалини, якби доповнили експозиції українськими творами, зокрема - посудом з Межигірської фабрики[17].

   За дорученням М. Грушевського він у 1927 році оформляє для його дружини і доньки документи для поїздки за кордон на лікування, а також робить спроби домогтися повернення в Україну висланого академіка Костянтина Харламповича. З цією метою неодноразово відвідує прийомну ОГПУ на Луб’янці, прийомну Калініна у ВЦИКу на Моховій, подає листи від ВУАН до Колегії ОГПУ та Президії ВЦИКу[18]. 

   З властивим йому добрим гумором описує в листах до Катерини Грушевської та друзів події, пов’язані з підготовкою Москви до святкування 10-річчя Жовтня, місцеві звичаї і побут[19]. Постійно займається придбанням літератури для кафедри та колег.

   Повертаючись періодично до Києва, Юркевич виступає з доповідями, публікує наукові дослідження, рецензії, звіти. Багато займається видавничою діяльністю кафедри, впорядковує і редагує матеріали, зібрані московською групою, постійно здійснює контакти та обмін літературою з науковими установами і вченими різних регіонів СРСР та країн Європи, у тому числі з галичанами Кирилом Студинським, Іваном Крип’якевичем, Мироном Кордубою, Філаретом Колесою. Запорукою таких доручень було вільне володіння кількома європейськими мовами, а також педантична охайність в оформленні будь-яких справ і документів. Напевно, саме ці контакти були використані енкаведистами після арешту Юркевича для "обґрунтування", серед інших, звинувачення в іноземному шпіонажі. Археографічна робота кафедри М.Грушевського велася з 1926 року одночасно у Львові, Кракові, Варшаві, але Юркевич туди відряджень не мав.

   У лютому 1927 року Юркевича затверджують дійсним членом Історичної секції ВУАН[20]. Добре володіння літературною українською мовою та знання тогочасної граматики зумовлюють постійні доручення "чистити" і готувати до друку роботи колег. Маючи до того ж виразне охайне письмо, Юркевич, поряд з С.Глушком, веде значну частину документації установ кафедри, виконує  обов’язки секретаря різних історичних установ. Ще в юності скалічивши праву долоню, з ушкодженням нерва, він навчився писати лівою так само чітко, як і правицею, із своєрідним лівим нахилом.

   Того ж 1927 року Юркевич готує до друку першу збірку "Етнографічних писань Костомарова"[21]. Очевидно, під час цієї роботи паралельно опрацьовує виявлені в архіві листи Костомарова до Аліни, писані французькою, і готує рукопис "Роман Костомарова", який досі не друкувався[22]. Разом з М.Ткаченком його призначають на допомогу вдові В.Антоновича для підготовки повного видання його творів.            

   Щорічні відрядження до архівів Москви чергувалися з величезним об’ємом різноманітної наукової та організаційної роботи в Академії. Це був період найвищого натхнення і творчого злету молодого українського історика. У той же час він багато спілкувався з рідними і колегами, до яких виявляв незмінну уважність і доброзичливість. Кузина Віктора, Марина Олександрівна Шевченко, професор-хімік, розповідала про нього так:

   "Спілкувалися ми з братом дуже мало. Я була тоді дівчиськом, студенткою, а Віктор - вже відомим ученим. Уся родина найбільше любила і поважала його серед молодих Юркевичів. До мене він був завжди дуже уважним, розмовляв, як з рівною, вникав у всі мої проблеми, мав надзвичайне вміння слухати, що, здається, найбільше приваблювало до нього. Я часто радилася з ним у питаннях, які не могла довірити іншим. Він мав високу обізнаність та інтерес до природничих наук, якими захоплювалася я. Головне - був готовий допомогти у будь-який момент, не чекаючи прохань.

   Пригадується такий випадок. Ми зустрілися на вулиці ненароком, обоє поспішали в своїх справах, перекинулися кількома фразами. Я була збуджена, бо побачила в продажу рідкісне видання, яке мене тоді дуже цікавило, - "Ярмарка тщеславия" Теккерея. Потрібної суми не мала і не могла собі цього дозволити, мимохідь обмовилася про це. А коли ввечері повернулася додому - не було меж здивуванню і радості: книга вже чекала на мене. Мама розповіла, що вдень забігав Вітюша і передав для мене книгу, про яку я мріяла. Її вартість і для нього була досить високою, тому надалі я намагалася бути обережнішою з ним у розмовах. Знала - жодне побажання, навіть натяк, не залишиться без уваги"[23].

 Саме в цей період брати Юркевичі несподівано зустрілися в Києві з Ларисою Афендик, знаною в ранньому дитинстві по Александрополю, де разом служили і товаришували їх батьки, де власне народилися діти обох родин.

   На той час доля Афендиків склалася досить тяжко. Григорій Федорович Афендик був переведений з Александрійского шпиталю до Сімферополя, де щасливо росли і навчалися Лариса та два її старші брати. Крім загальної освіти в гімназіях, усі вчилися музики. У сімейному вихованні не знали розкошів та зайвої опіки. За спогадами Лариси, мали денщика, який забезпечував дровами і водою, кухарку, яка допомагала матері готувати, та гувернантку для дітей, більше обслуги не було. З обслугою поводилися з повагою і приязню, як з членами родини. Діти самі прибирали свої кімнати, доглядали взуття і одяг, брали участь у святочних кулінарних приготуваннях, робили прикраси та костюми для домашніх спектаклів, училися побутових ремесел. Уміння вишивати й шити згодилося Ларисі в часи майбутньої скрути більше від інших навичок.

   На початку І світової війни військовий лікар Г. Афендик був  начальником фронтового санітарного поїзда, у чині генерала, і загинув у 1916 році. А після більшовицького перевороту генеральська родина була пограбована й вигнана з Сімферопольського маєтку, залишившись без житла та засобів життя. Старший син, Леонід, як і Юркевичі, заробивши робочий стаж, вчився в Дніпропетровському Індустріальному інституті і наймав з матір’ю кімнатку. Григорій рано одружився, жив на Донбасі, де займався культурно-просвітницькою та дослідницькою діяльністю, що започаткувало майбутні Маріупольський та Донецький краєзнавчі музеї. Молодша Лариса не встигла до революції завершити середню освіту. У 10 років втративши батька, вона з 16 років працювала - вчителькою, лаборантом, конторським працівником. З 1924 року жила в Києві, постійно матеріально допомагала братам і матері.

   Усі три молоді Юркевичі радо прийняли до свого товариства інтелігентну, щиру, привітну, веселу й цікаву дівчину, навипередки упадаючи за нею. Не була красунею, але вражала вихованням, елегантністю. Струнка і тендітна, сама конструювала і вишивала собі одяг, використовуючи найдешевші матеріали, при цьому виглядала так вишукано, що на вулиці і в театрі на неї оглядалися. Особливо подобався їй жвавий, енергійний, вигадливий та лагідний Микола, а Віктор вражав мудрою добротою, врівноваженою силою, переконаністю, надійністю. Ваганням поклав кінець Віктор, коли попросив допомоги у збереженні житла.

   З труднощами здобуте ним московське аспірантське помешкання за законом вимагало постійного мешканця. На цю роль погодився колега Віктора Дмитро Кравцов. Він з дружиною займав отриману від Академії кімнату в комунальній квартирі N8 на Житомирській 31, і запропонував Юркевичу обмінятися з ним на московську. Але Віктора чекало чергове тривале відрядження, що загрожувало втратою порожнього житла. Це й вирішило справу поєднання моїх батьків. Мама з гумором згадувала в кінці життя цю історію, і я не дуже в неї вірила, але ніколи потім вона не пошкодувала про свій вибір.  

   Бучного весілля обопільно вирішили не робити, і не через очевидні нестатки. Побутуючі в той час звичаї не відповідали вихованим у родині уявленням, церковний шлюб був недоступним, тож вважали це особистою справою двох і на вечірку запросили лише найближчих. Не збереглася й дата одруження.

   Доля ж Миколи Юркевича склалася трагічно. Одружився він невдало, не зазнав батьківства, затишку і тепла, часто шукаючи його в домі Віктора, куди приходив "відігріти душу". Іноді приводив до них, на улюблені мамині пиріжки, своїх численних друзів, з яких мама запам’ятала братів Коломійченків. Микола став відомим патологоанатомом Київського Медінституту, був улюбленцем наукових світил і колег. Гостюючи у брата-біолога в радгоспі, отримав нагноєння рани. Після невдалого багаторазового оперування у Києві, 1 жовтня 1935 року помер. Похоронна процесія займала кілька кварталів, Медінститут встановив біломармуровий пам’ятник на Лук'янівському кладовищі, і це єдина збережена нині могила від численного роду Юркевичів. Від мами знаю, що відтоді вони з батьком часто відвідували рідну могилу.

   Лише Володимир Юркевич дожив до похилого віку. Пройшовши війну і полон, створивши дві сім'ї, з яких залишилися доньки Олена й Наталя, він помер у Києві 3 грудня 1996 року. Урна з прахом захоронена до могили брата Миколи.

   Подружнє життя моїх батьків, Віктора і Лариси, попри усі майбутні службові негаразди і нещастя, усі вважали ідеальним, і мама також. Як і батько, вона мала дивовижну витримку, і ніколи за 8 років спільного життя вони не підвищили голосу, не образили один одного. Сусіди з перенаселеної "комуналки" ніколи не бачили їх напіводягненими, ніколи не чули від них роздратованих інтонацій, не те що крику, і про це ходили легенди. Мама ж усе життя мала докори сумління за те, що двічі за життя вчинила батькові прикрість. Першого разу вона висловила незадоволення тим, що він без попередження привів "на оглядини" друзів. Тоді їй довелося наспіх пекти пиріжки, вона їх забула посолити, і хоча усі нахвалювали, дуже соромилася. Другого разу мама спитала його, як це він не подивився, коли обрізав кінці подарованих ним гладіолусів у мисці з водою. Але батько мав сильну близозорість, і без окулярів не помітив, що на дні миски була замочена для прання вишивана мамина блузка, яку, зрозуміло, сильно пошкодив кінцями ножиць і був страшенно засмучений.

   Ці два випадки мама вважала великою і незаслуженою образою, яку завдала батькові. З його боку жодної прикрості згадати не могла.

   Квіти в кімнаті були постійно, від ранньої весни до пізньої осені, а взимку - гілочки з бруньками та хвоєю.

   Працював батько неймовірно багато, але подружжя знаходило час один для одного. Часто відвідували музичні концерти, театр. Улюблену оперу батька, вагнерівську "Аїду", слухали не раз. Ось на балет Чайковського "Спляча красуня" мама так і не потрапила, хоча збиралися неодноразово, та все щось перешкоджало. Перепочинком у домашніх писаннях батька була гра на скрипці. Грав переважно з пам’яті, бо через близозорість по нотах грати було важко, а пам’ять мав дивовижну. Серед камерних творів перевагу віддавав Чайковському і Вівальді. Мав прекрасний інструмент роботи італійських майстрів. Коли бували в гостях у старших Юркевичів, мама залюбки акомпанувала на піаніно, по черзі з Марією Володимирівною. На Житомирській інструмента не було.

   На малювання бракувало часу, хоча обоє мали до цього хист. Випадково зберігся у родичів лише один олійний пейзаж батька, зроблений у юнацькі роки. Часто робив він зарисовки на полях чернеток протоколів засідань в Академії та інших паперів. У родинному альбомі були власноручні ескізи Віктора Васнєцова, який знався із старшими Юркевичами ще в час розпису Володимирського собору в Києві, багато маминих і батькових малюнків. Деякі з них не стерлися з моєї дитячої пам’яті. Серед них - жовте, ще не просохле після народження курча біля яєчної шкаралупи, а також три сидячих індуски з затуленими руками очима, вухами, ротом. Їх змалювала мама з улюблених батькових статуеток на каміні. Легенду про них я узнала лише дорослою, і вона цілком відповідала поглядам моїх батьків.

   Вже проживши разом кілька років і прокинувшись ясної місячної ночі, батьки могли вирушити на прогулянку нічними вулицями, і міліціонери здивовано спостерігали під ліхтарями закохану пару. Знали кожний куточок університетського ботанічного саду та парків на Дніпровських схилах. Любили веслування на човні, дніпровські пляжі, збір грибів у чудових приміських дібровах. Зрідка вдавалося зняти дачу, звичайно в Мотовилівці. Там бувала мама зі мною і в останні передвоєнні роки.

   Єдиний раз провели разом відпочинок біля моря, найщасливіші три тижні постійного спілкування, хоча й там батько багато читав і писав.

   У батька були великі проблеми із здоров’ям. Через його неймовірну терплячість, апендицит виявили запізно, оперувати почали вже після розриву, і потім було ще 6 повторних операцій. При цьому виявилося, що він зовсім не переносить наркозу, і всі сім операцій провадилася без жодного знечулення. Батько ні разу не закричав, лише до крові скусав губи та руки, а волосся повністю посивіло. Було це ще до зустрічі з мамою. Після цього та перенесеної дизентерії залишилися хронічні хвороби, які періодично загострювалися від голодного і напруженого життя. Постійно дотримувався суворої дієти. На додаток, у 1933 році мав операцію язви. Та фізичні недуги не вплинули на його оптимізм, приязність, гумор.

   Мама згадувала один комічний випадок. Отримавши якось індивідуальну путівку на приморське лікування, батько вирішив, що його сивина привертає зайву увагу, і пофарбував у перукарні волосся. Повернувся з курорту стриженим наголо. Виявляється, що першого ж дня, прибувши до санаторію і скупавшись у морі, відчув на пляжі загальне пожвавлення та регіт: від морської води фарба стала яскраво зеленою. Довелося поголитися. Цей випадок довго був приводом родинних жартів про невдалу спробу помолодшати.

   1 грудня 1929 року батько захистив промоційну працю "Еміграція на Схід і залюднення Слобожанщини за Б. Хмельницького"[24], яка вийшла монографією лише в 1932 році.  Стає близькою його мрія - він очолює на Кафедрі історії України новостворену Комісію історії Козаччини. Цій роботі змолоду мріяв присвятити життя, та здійснити мрію не довелося. Незабаром Юркевич практично залишився єдиним членом Комісії, яка проіснувала 4 роки. У цей час почалося відкрите руйнування створеної М. Грушевським школи української історії та відповідних установ ВУАН. Початок поклало "розкриття" чекістами СВУ, з арештом одного з провідних учених школи, улюбленого і шанованого учителя В.Юркевича, Осипа Гермайзе. Імовірно, саме він запросив Юркевича на перше знайомство з М. Грушевським.  

   Залишилася на папері ухвала Ради Історичної секції про створення Бібліографічного кабінету, до якого запрошено і Юркевича з колегами. Археографічна комісія на початку 1930 року відокремлюється від Кафедри, а в вересні ліквідовується і сама Кафедра історії України. Знищується журнал "Україна". Реорганізуються інші історичні установи, створюються бригади, з новими, примусовими темами і планами. Розгортається ідеологічне переслідування учених, від них вимагаються публічні виступи проти "ворожих" концепцій, таврування кращих особистостей, самозречення.

   Стриманого, дисциплінованого і поміркованого Юркевича завантажують непотрібною і нецікавою для нього роботою по реорганізації та переорієнтації діяльності, змушують до участі в мітингах, вартування при екскурсіях, виступів на виробництві та виїздів на "уборочну кампанію". Що найганебніше - від кожного вимагають самокритичних доповідей, з дискусіями по кожній особі.  

   Навесні 1932 року батько подає заяву на лікування, з якої видно перелік його нових навантажень: науковий співробітник Комісії історії козаччини ВУАН, ударник, заробіток 200 крб., в.о. голови Кооператбригади, голова Ревкомісії КВД, член Комісії Виконання ІІ відділу, член бригади кадрів[25].

   Відтепер Юркевичу у складі бригади, у якій з ним С. Шамрай, С. Глушко, М. Карачківський, П. Глядківський, під керівництвом К. Антиповича, доручено термінову розробку  теми "Доба фінансового капіталізму та імперіялізму на Сталінщині та підготовка Жовтня" для збірника "Сталінщина в аспекті 2-ої п’ятирічки"[26]. Його призначають секретарем бригади і відправляють у відрядження до Дніпропетровська, Сталіно (Донецька), Харкова та Москви[27]. Зібрані ним матеріали до цієї теми пізніше використав у своїх книгах Дмитро Кравцов, без посилання на репресованого колегу.

   Щоб не втратити роботу, яка була змістом його життя, батько намагався виконувати нові вимоги, виступати з самокритикою, але принциповими питаннями та поглядами він не поступався. Тому його виступи і статті, навіть кількаразово перероблені, зазнають нищівної критики з боку вірних псів сталінської ідеології. Обливають брудом його монографію, високо оцінену при захисті Грушевським та його колегами[28]. Затаврований контрреволюціонером, фашистом, буржуазним націоналістом, разом з однодумцями Шамраєм, Глушком, Карачківським, Глядківським, Денисенком, Романовським, Ткаченком та іншими "грушев'янцями", Юркевич практично позбавлений можливості займатися наукою. Його статті, написані згідно нового плану, незмінно отримують висновок: "До друку не годиться"[29]. Тепер можна лише пишатися його стійкістю і такими оцінками.

   У 1934 році батька викликали до ОГПУ і тримали там кілька тижнів. Повернувся він додому в жахливому фізичному і моральному стані. Дружині повідомив, що побував у пеклі, але дав підписку про нерозголошення. Тому пояснив лише, що від нього вимагали осквернення особистості і діяльності М.Грушевського. У відповідь він заявив, що має розбіжності у поглядах і трактуванні окремих історичних подій, але це не може бути приводом, щоб ганьбити свого вчителя, поважну, стару і хвору людину. Нічого не писав і не підписував. Така позиція не минула безкарно. Більшовицькі методи "переконань" були настільки дійовими, що у батька розійшлися старі післяопераційні шви, і його підліковували у в’язничній лікарні. Цей арешт не зафіксований в архівних документах, і дата його не збереглася.

   Повернувшись з "лікування", батько довідався, що його, "як невідповідаючого вимогам інституту та його роботи"[30], звільнено з новоствореного на базі історичних установ ВУАН Інституту історії. Разом  з ним звільнено Романовського,  Павлика, Василенко-Полонську,  Кордта, Лозовика, на черзі - Катерина Грушевська.

   Розправа над історичною школою Грушевського тривала, в тому числі і фізична. Загадково пішов із життя вигнаний з Академії і з України Михайло Грушевський, одного по одному піддають цькуванню та позбавляють роботи найближчих його послідовників, у тому числі й молодих. Почалися повальні арешти. Кілька істориків знайшли можливості виїхати подалі з України, і це їх врятувало в майбутньому. Серед них - батькові друзі О. Баранович і Д. Кравцов.

   Ті, хто захотів і зумів "перефарбуватися" згідно нових вимог, панічно остерігалися спілкування з "класово-ворожими" вигнанцями. Друзі також намагалися менше зустрічатися, боячись зашкодити один одному. Юркевич залишається не лише без роботи, але й без постійного спілкування з колегами, що особливо тяжко для товариської, всіма шанованої досі людини, оселя якої ніколи не бувала порожньою. У наступні три роки він зрідка отримує замовлення на коректуру до друку наукових робіт, на переклади статей з різних мов. Замовники змушені спілкуватися з ним крадькома. Бере участь у археологічних розкопках курганів періоду матріархату. Усе це не кращим чином впливає на його здоров’я. Мати в цей час працювала бухгалтером у житловій конторі, а також, як і в попередні роки, підробляла вишиванням на замовлення. Її мистецтво ажурного вишивки на найтонших дорогих тканинах користувалося великим попитом серед знавців.

   Навіть у цих умовах батько не втрачав оптимізму, інтересу до життя, залишався ніжним чоловіком та уважним другом. Тільки скрипки до рук більше не брав, і рідко жартував. Увесь вільний час вони з мамою проводили на природі.  Мама брала з собою вишивку, а батько читав, збирав квіти чи гриби. Звістка про довгождане батьківство відродила новий приплив енергії та надій. За кілька місяців до мого народження батько зажадав для мами особливого режиму, замінивши її на службі. Я народилася 7 серпня 1937 року. У батька не було меж радості і втіхи. Це він вибрав для мене ім’я, голубив і доглядав вимріяне дитя.

   12 вересня вночі до нашої оселі завітали шуліки з "чорного ворона". Не знати як, але батько відчув це, лише почувши кроки на сходах, і почав одягатися. Мама заціпеніла, а я почала несамовито кричати. Брутальний обшук тривав кілька годин. Усі речі, книги, папери були грубо вивернуті на підлогу і поперекидані. Вилучено дві книги - М. Грушевського і М. Попова, фотоапарат "Зінгер" та дві квитанції на суму 2100 руб. за закладені мамою спадкові коштовності[31]. Усе конфісковане майно у 1989 році оцінене нотаріусом у 228 крб.!

   Під час жахливої процедури батько зберігав витримку, як міг втішав маму. І вона не кричала і не плакала. Обіцяв невдовзі повернутися, хоча обоє вже розуміли, що його чекає. На всі грубощі, образи, безглузді запитання відповідав спокійно, впевнено, з гідністю. Не дозволили взяти особисті речі, лише предмети туалету. Боляче грюкнули двері машини. Так ми осиротіли.

   Розповідаючи про цю жахливу ніч, мама згадувала, що напівсвідомо почала розбирати понівечені книги і речі. Я ж довго продовжувала кричати, хоча була сита і суха. Раптово замовкла, і довго потім злякана мама не могла мене добудитися. А другого дня виявилося, що ми обоє вкриті висипкою, яка перетворилася на екзему, і мене постійно тримали в рукавичках, аби не роздряпувалася до крові. З того часу ми з мамою на все життя отримали хронічне нервово-імунне зрушення, яке пізніше для обох нас вилилося у багато різних захворювань та інвалідність. 

   На попередню роботу маму не прийняли, вона влаштувалася касиром в аптеку. Запросила свою матір переїхати з Дніпропетровська для догляду за одномісячною донею, хоча бабуся Олена дуже хворіла на серце. Приходила до нас і бабуся Марія Юркевич.

   Де утримували батька, коли відбувся суд, який вирок, - нічого цього родина не знала, скільки не оббивали порогів влади. Не могло бути мови про передачі продуктів чи одягу, про допомогу хворому. Родичі арештованих почали спілкуватися. З весни 1938 року пішли чутки, що арештантів вивозитимуть до Сибіру. Невідомо, як дізнавалися про це дружини і матері арештованих, але вони з вузликами теплого одягу натовпом чергували ночами то на одній, то на іншій залізничній товарній станції, попри всі заборони кидаючись до закритих товарних поїздів. Коли ж удавалося натрапити на далеких коліях на ешелон із в’язнями, охорона спускала на них  вівчарок, аби не допустити спілкування. Їх ловили і били. Підіймалися жахливі крики й ридання. Особливо настирливі потрапляли під арешт. Рідко кому удавалося почути знайомий голос, передач не брали ніколи. Це тривало цілий рік, та нічого довідатися так і не вдалося.

  Лише влітку 1939 року несподівано прийшла листівка від батька, датована 2 червня, обов’язковою російською мовою, з номером поштової скриньки у Воркуті. На всякий випадок він адресував її своїм батькам, бо ж не був певен, чи не арештована й мама. Питався, чи жива донечка. Напевно, стояв йому в вухах мій крик. Просив вислати теплий одяг, трохи дієтичних та вітамінних продуктів, а ще - папір і махорку, хоча ніколи не палив. Напевно, дбав про друзів. Мама швидко зібрала посилку, довго перекладаючи речі, щоб уміститися в дозволені 5 кілограмів. Розповідала, що і я поклала туди улюблену маленьку ляльку "для татка", і мама її не змогла вийняти. Але ця посилка батька вже не застала. З великого дива вона, запліснявіла зсередини, повернулася до нас через півроку. Мама усе зрозуміла, але серце не захотіло вірити, не вірили й старші Юркевичі. У той час бабуся Марія почала писати для батька щоденник спілкування зі мною. Починається він так:

   "Зошит, в якому я хочу розповісти тобі, мій дорогий Вітюша, про деякі факти і розмови з життя Іннуськи. Знаючи, яке дороге і цікаве тобі усе, що її стосується, і що ти, через своє становище, не міг бачити і чути, я хочу записати для тебе, щоб це не загубилося в пам’яті або, якщо я помру, не залишилося забутим. Та й для самої Іннусеньки, коли вона виросте,  буде цікаво прочитати про себе в такому ранньому віці... Почну з того дня, коли ти поїхав. Люся прийшла до нас з нею на руках вранці 12 вересня 1937 року. Я одразу здогадалася, що трапилося якесь лихо..."[32].

   Цей щоденник знайшовся недавно серед паперів Володимира Юркевича.

   1 жовтня 1939 року померла бабуся Олена. Мама поховала її недалеко від могили Миколи Юркевича. Відтоді мама перед роботою відводила мене до бабусі Маріїї і діда Дмитра, а після роботи забирала. Юркевичі мене, єдину онуку, ніжно любили і потурали усім забаганкам, що сердило маму, яка дотримувалася лагідних, але строгих принципів у вихованні. Коли бабуся чи дід хворіли, мама залишала мене саму у "комуналці" на Житомирській, і нерідко заставала ввечері сидячою на старій скрині у темному коридорі, у чеканні маминого повернення. Темноти я не боялася, боялася бути самою. Так ми прожили до початку війни. Коли почалася евакуація, мало хто вірив, що німці дійдуть до Києва. У квартирі на Театральній разом з Юркевичами тоді мешкала родина редактора "Вечірнього Києва" Лільїна, яку вселили після "уплотнения" Юркевичів, коли сини відокремилися від батьків. Виїжджаючи, Лільїни запропонували мамі тимчасово перебратися до їх кімнат, щоб зберегти їхню житлоплощу і майно до повернення. Так ми об’єдналися з Юркевичами. Коли ж наблизився фронт, старенькі не ризикнули рухатися, а мама зі мною в останній день спробувала вирушити пішки на схід, але мости підірвали, довелося повернутися. З балкону квартири ми всі спостерігали ланцюгові вибухи на замінованому Хрещатику. Це страшне видовище стало для мене нічними кошмарами на довгі роки, поруч з іншими військовими страхіттями. Як не дивно, у моїй пам’яті збереглося чимало спогадів про ті часи, не було лише спогадів про долю батька - ця тема не обговорювалася при мені аж до мого повноліття.

   Через рік окупаційного голоду й безробіття, коли мама обміняла на продукти увесь свій і мій одяг та власні речі, було вирішено залишити Київ. Мамина знайома, сестра Лесі Українки Ольга Косач, працюючи в гебітскомісаріяті з метою допомоги українцям, дістала мамі пропуск для поїздки до маєтку Косачів у Колодяжному на Волині. Перед від’їздом мама віднесла різним приятелькам на збереження кілька родинних реліквій, з яких збереглися лише батькова скрипка, його ложки з монограмами та кілька зроблених його руками ялинкових прикрас. У кінці війни, повернувшись до Києва і опинившись у безвиході, мама продала скрипку до оркестру Київської опери. Вона пошила нам на шию полотняні торбинки, куди поклала кілька головних документів та дрібних фотокарток, серед них і батькове академічне посвідчення. Торбинки ці ми носили під одягом, вони пройшли з нами через усі лихоліття і мандри. Сховані у них документи і реліквії - єдині, які збереглися у нас донині. Інші родинні світлини, документи та листи роками відшукую у далеких родичів і друзів батьків.

   Далі були страшні роки бездомних поневірянь, коли мама по селах заробляла їжу шиттям, участь в українському підпіллі інтелігенції Ковеля, яке діяло під прикриттям українського театру і майже все загинуло, дорога під конвоєм до німецького концтабору, втеча і перехід під кулями у час бою через фронт на радянський бік, збирання з-під снігу мерзлих колосків та жебракування під час тривалої маминої хвороби, яке гірко пече і донині, напівпішохідне повернення до Києва восени 1944 року. І тут ми довідалися, що старших Юркевичів німці перед відступом кудись вивезли, а помешкання разом з усім майном передане як безгосподарне директору м’ясокомбінату. Його родина з погрозами вигнала нас, коли мама спробувала попросити хоч деякі речі, як пам’ять про втрачених рідних. Коли ми зайшли до помешкання, усе було на місцях - іграшки, альбоми, вишивки, моє ліжечко, піаніно. Коли ж згодом до Києва повернулися Лільїни, вони не застали ні своїх, ні наших речей.

   Мама одразу спробувала звернутися до влади, - і отримала наказ у 24 години виїхати за 60-кілометрову межу від столиці, якщо не хоче бути там, де її чоловік. Так нас репресували вдруге, залишивши знову у чім стояли.

   Мамин брат Леонід Афендик, на той час вже відомий науковець-математик, працював тоді у Свердловську. Він вислав нам виклик до себе, а після війни ми переїхали за ним на Львівщину, куди його перевели для викладання в Політехніці. Але ми не мали права жити в містах, і оселилися у селищі Янів (тепер - Івано-Франкове) на Львівщині. Лише одружившись і отримавши документ про батькову реабілітацію, я в 1960 році змогла отримати львівську прописку. Я виросла в Галичині, і дякую долі за те, що, позбавивши мене усієї родини, батьківської землі, рідних могил, житла і права жити в рідному Києві, вона оселила мене серед людей, які зберігали свою мову, звичаї, віру, а відтак допомогла залишитися українкою. Галичина стала для мене другою батьківщиною, тут народилися мої діти і похована мама. Я навчилася любити і розуміти цей край і його мешканців.

   Мама постійно і тяжко хворіла, на роботу в канцелярію лісгоспу її возили кіньми, дуже високо цінували як фахівця і любили за приязність і людяність. Мала дивовижний талант спілкування, який приваблював до неї людей самого різного рівня і віку.  Її покраяне горем серце вміщувало без меж і чужі болі. Щире співчуття і мудрі поради зігрівали багатьох людей. Ніколи не чула від неї крику, образ. Коли ж люди дивувалися її витримці та оптимізму, посилалася на батька, як на справжній зразок цих рис. Не зважаючи на хвороби, які зносила стійко, залишалася привабливою. Гострим жартом обеззброювала залицяльників, а жінкам не раз відказувала з цього приводу, що не зустрічала ще чоловіка, який вартий мого батька. Мама прекрасно співала, але лише на самоті, і я ніколи не чула від неї веселих пісень. Пригадую "Віють вітри", "Пливе човен без веселець", "Місяцю ясний". Ніколи не забуду, як краялося моє дитяче серце, коли з чужого закутку слухала тужливі слова тієї маминої пісні: "Вас я благаю, грудь облегчіте, вість принесіте з рідного краю".  У її душі продовжував жевріти вогник надії, що батько живий десь на засланні, аж доки отримали посмертну реабілітацію.

   Через листування мама довідалася після війни, що другий брат, Григорій, пропав без вісті на початку війни, що 70-літній Дмитро Юркевич отруївся в 1943 році на Уманській пересилці, а бабуся при цьому втратила пам’ять і разом з іншими киянами була вивезена далі до Німеччини. Там її відшукав полонений син Володимир, повернувся з нею на Київщину і, також не допущений до столиці, працював на районній племінній станції. Бабуся Марія померла в лікарні м. Сміла в 1956 році.

   Життя за межею бідності, у чужих мешканнях, з саморобними меблями з упаковочних ящиків, у шкільному одязі з фарбованої цибулею марлі і пошитому з шинелі взутті, не позбавило мене дитинства і самоосвіти лише маминими титанічними зусиллями. У районній бібліотеці не було непрочитаних мною книг класики. Музичне і театральне мистецтво осягала з маминих коментарів до передач радіомережі. Кожне шкільне свято готувалося за маминою участю, буквально з нічого робили костюми, декорації, прикраси, разом оформляли стінгазети. Вчилася я в школі лише 5 років - рік у Свердловську і чотири в Янові. Читанням оволоділа ще до війни, решти навчила мама в час воєнних поневірянь.

   Змалку я вважала, що мій татко помер, але у мріях постійно фантазувала, що він живий, уявляла, як повертається додому і нас з мамою обіймає.

   Після відмінного закінчення семирічки, маючи 13 років, я стала студенткою педучилища, яке закінчила з правом вступу до вузу. Але мусила заробити собі на одяг, тому перед вступом на математичний факультет Львівського Педінституту рік учителювала в сільській школі. Вчителькою мріяла стати з перших шкільних літ, охоче й успішно займалася з сусідською малечею та однокласниками. Про гуманітарне навчання донці "ворога народу" годі було думати, хоча я тоді цього не розуміла. На своє щастя, любила математику і мала до неї хист. Самостійно оволоділа музичною грамотою, в педучилищі - струнними інструментами, а в інститутський клуб  перед лекціями ходила вправлятися в грі на фортепіано, консультуючись у знайомих викладачів. Постійно змушена була підробляти вечорами і в канікули, щоб прогодувати себе і маму. Останні роки вона була лежачою хворою, і треба було що кілька днів їздити у Янів для догляду за нею. Засвоїла попутно кілька дрібних професій. Читанням і вишиванням я займалася в основному в лікарнях, де відлежувала досить часто свої численні хвороби та операції.

   Після смерті Сталіна почали повертатися із ГУЛАГівської неволі в’язні сумління. Коли мені минуло 18, мама розповіла правду про батька. Тоді вона вже не могла згадати багатьох прізвищ та адрес у Києві. Заробивши кошти в літньому дитячому таборі, де я познайомилася з майбутнім чоловіком, студентом-істориком з Тернопільщини Мироном Федущаком, я у 1959 році вперше поїхала до Києва, щоб подати заяву на реабілітацію батька. На диво легко знайшла і пізнала місця, де жила і бувала в ранньому дитинстві. Не вдалося відшукати лише колег і друзів батька. Деякі колишні знайомі "не змогли пригадати його прізвища через стільки літ", очевидно, з міркувань власної безпеки.

   Тодішній директор Інституту істоторії Академії Наук О. Касименко прийняв мене особисто. На столі у нього лежала єдина батькова монографія, вся покреслена для роботи кольоровими позначками. Він дав мені кілька порад та адрес, а також пропуск до архіву, де я вперше побачила почерк батька. За кілька днів я по бібліотечних матеріалах склала деяке уявлення про батькову біографію та працю і подала заяву на перегляд його справи. 

   Через рік, після одруження і закінчення інституту, я залишилася без роботи, доглядаючи маму-інваліда І групи. У цей час прийшла довідка про реабілітацію батька, з вироком "трійки" від 1.12.1937 р. - "10 років виправно-трудових таборів" і датою його смерті.

   Мені ледве вдалося знайти місце вчителя математики в школі на околиці Львова. Тут ми винайняли приватну кімнату, забрали з Янова лежачу маму, і  почали клопотання про отримання житла, належного по реабілітації за місцем проживання. Про повернення до рідного Києва і не мріяли, не маючи там ні прописки, ні роботи, ні місця для нічлігу. До того ж, чоловік - студент, і борги за період безробіття.

   І тоді відбулися треті репресії нашої родини. У Галичині хрущовське "потепління" не відчувалося. Керівні посади займали ті, хто донедавна вів активну боротьбу проти українського національно-визвольного руху. У кабінетах високого начальства мені сміялися в вічі, поводилися брутально, заявляли: "Коли знищили батька, значить, так було потрібно, і нічого тепер триматися за мамину спідницю, у Вас же нова сім’я!" Вимагали їхати на роботу в село. Це було справжнє ходіння по муках, повне знущань і приниження. Нарешті, після скарг до Києва, нас поставили на житлову чергу, яка роками не просувалася. Лише у 1971 році, маючи вже двох дітей, ми отримали власну трикімнатну квартиру у "Хрущові", з окремими ліжками для кожного - вперше в моєму свідомому житті.

   Мама цього так і не дочекалася. Після медичного вироку, що з такою дистрофією вона не витримає й місяця, у муках жила ще 9 років. Відчувала, що дуже нам потрібна. Три роки ми втрьох тулилися у згубній для неї сирій і холодній львівській кімнатці, і жодного разу не чули від мами ні стогону, ні нарікань. Завжди лагідна і привітна, вона була для зятя ближчою за рідну матір своєю ласкою і взаєморозумінням, підтримувала і спрямовувала нас у найтяжчі моменти життя. Лише вночі, сподіваючись, що не почуємо, стиха плакала від болю, безсилля і безнадії.

   Після народження онуки, переконавшись, що моє життя склалося, сказала, що більше терпіти не в силі, і за два тижні, 29 вересня 1963 року, догоріла мов свічечка, терпляча і ніжна до останнього подиху. Її життя-подвиг залишиться для нас зразком високої  стійкості, мужності, гідності,  дивовижної скромності й вірності - своєму чоловіку, непохитним моральним принципам, національним традиціям, яких не зрадила до кінця. Я часто думаю - як же ми повинні жити, щоб бути гідними своїх батьків!

   Про наших предків, родичів, про батькову працю мама в останні роки життя змогла вже згадати дуже мало, все інше я збирала по зернятку з архівів та спогадів інших людей протягом усього життя.

   Брежнєвський "застій" не давав можливостей архівного пошуку, але я не втрачала надій довідатися про своїх предків, про життя і загибель батька, відшукати рідні могили та живих нащадків обох родів. Займаючись краєзнавством і туризмом зі своїми учнями, ми з чоловіком - учителем історії намагалися навчити дітей любити і знати свою землю, традиції, історію. Ми не могли залишатися байдужими до безлічі безвісних, забутих і зруйнованих поховань, якими щедро вкрита Галичина, і поступово захопилися пошуковою діяльністю. Багато родин з різних кінців тодішнього СРСР змогли з допомогою мого шкільного пошукового клубу "Факел" відшукати і відвідати в наших краях рідні могили, хоча влада навіть у цьому чинила перешкоди. Як тепер стало відомо, ми, діти політрепресованих, мали в обласному відділі кадрів спеціальну помітку, яка не дозволяла мені займати найменші керівні посади, отримувати освітянські нагороди, категорії, звання.

   З перших кроків перебудови ми з чоловіком і учнями зайнялися пошуком безвісних доль і місць поховання жертв усіх видів тоталітаризму, і в першу чергу - більшовицьких репресій.

   Дізнавшись про створення в 1988 році академіком Сахаровим у Москві організації "Меморіал", тепер вже міжнародної, я вступила до неї, і пишаюся тим, що маю в посвідченні власноручний підпис цієї непересічної людини. Московські політв’язні порадили мені, як провадити пошук у архівах ГУЛАГу та КДБ. Я ввійшла в ініціативну групу засновників Львівської організації "Меморіал", очолювану академіком Юхновським, і організувала пошуковий відділ, до якого залучила однодумців - краєзнавців, пошуківців, родичів жертв репресій.

   Через 50 років після загибелі батька я довідалася, що з ним сталося. Як свідчить довідка з Воркутинського архіву МВС Комі АРСР від 1989 року, В.Юркевич прибув на пересильний пункт ВОРКУТПЕЧЛАГу 9.07.1938 року, з 16.08 працював на шахті N 1-2 Воркути, з 4.10 - на станції Уса[33]. Після року непосильної праці на перевантаженні вугілля з залізниці на станції Уса, його, виснаженого і хворого, відправили 5 липня 1939 року разом з іншими, вже непридатними до жодної праці, до табору смертників - "Санкомандировки Адак". Ті з небагатьох, кому вдалося вижити, розповідали, що навесні, після прибуття нових партій дармової робочої сили по скреслій ріці Усі, на одну з барж заводили, радше заносили безнадійно непрацездатних невільників і відштовхували баржу від берега. Течія зносила баржу вниз по ріці, де на відстані понад 90 км, на безлюдному вищому березі, на вигині Уси, в місці впадіння у неї ріки Адак, був закладений цей так званий "санітарний" табір. Тут стояв один дерев’яний барак - "санчастина", а навколо були вириті землянки.  Нари та верхній настил у землянках були з покручених нетесаних жердин, вирубаних невільниками у навколишніх приполярних низькорослих заростях. Посередині - чавунна діжка-пічка. Викопані навколо землянок рови слабо рятували від талої води, яка не проникає влітку через вічну мерзлоту. Літо ж там триває біля 2 місяців, з серпня починається сніг.

   Баржу з новоприбулими прибивало течією до берега, місцеві в’язні баграми підтягали її і переносили напівживих до землянок. Померлих у дорозі одразу заносили вище від табору і ховали у неглибоких ровах. Так виникло кладовище "Гірка". Про цей табір є згадка у книзі Солженіцина "Архіпелаг ГУЛАГ"[34].

   Продукти для табору також сплавляли рікою, лише в літній час і суворо за нормою, плануючи смертність. Коли ж узимку виявлялося, що кількість ще живих в’язнів перевищує заплановану, то періодично проводили "відстріл зайвого контингенту", причому живих було легше транспортувати, тому добивали вже на "Гірці", і не лише пострілами, зберігаючи боєприпаси[35].

   Лікування проводили такі ж політв’язні, часом з дуже низькою освітою, при відсутності медикаментів. Головними ліками були хвойні відвари, влітку запасали трави. Йшло будівництво табору, і всіх, хто міг ще рухатися, відправляли в "наряди" - на будівельні та господарські роботи по обслуговуванню табору, на заготовку дров, а влітку ще й на збір ягід, грибів, трав. Згодом і там з’явилося виробництво - плели з лози кошики, робили дерев’яний посуд, іграшки. Поруч збудували цегельню, яка поставляла цеглу на будови Інти і Воркути[36].  Виросли бараки, огороджені, як і всюди, колючим дротом і сторожовими  вишками. Одночасно тут перебувало біля 700 в’язнів, які до двох років повністю вимирали. Але це було потім і є у спогадах повоєнного в’язня Адаку Петра Котова[37].

   Батька не стало 12 вересня 1939 року, рівно через два роки по арешті. У цей день у таборах Комі проводилися масові розстріли. Напевно, вже ніколи не дізнаємося, як саме загинув Віктор Юркевич. 

   Звичайно, усі ці подробиці я отримала не зі скупої архівної довідки, яка містить лише дати батькових переміщень у ВОРКУТЛАГу. Після багаторічних пошуків мені вдалося отримати адресу живого в’язня Адаку, Бориса Перельмана. Одразу ж, у січні 1990 року, я поїхала до нього у Псков і записала його спогади. Ось що він розповів:

   "Я був малоосвіченим 17-річним хлопцем з багатодітної робочої єврейської родини. Книжок не читав, нічого не тямив ні в житті, ні в політиці. Після закінчення ФЗУ (фабрично-заводське училище –авт.), в 1937 році мене направили на Псковський фанерний завод. У кімнаті гуртожитку зайняв ліжко біля печі. Мої два сусіди по кімнаті, не зумівши це ліжко в мене відібрати, написали на мене наклеп, і я отримав 10 років виправно-трудових робіт. За рік перевантаження вугілля на станції Уса я став цілком непрацездатним - від пеллагри витончилися і втратили чутливість ноги. Вугілля зсипали на баржі по жолобу в кінці залізничної колії з Воркути. Норми тяжкої ручної праці були непосильні, а за невиконання зменшували й так мізерну пайку малоїстівних продуктів - глевкого, невідомо з чим замішаного хліба, баланди з мерзлих овочів, засоленої в бочках зіпсованої риби. Не зумівши підлікувати, мене поставили на "писарські" роботи, а з початком річкової навігації "сплавили" баржею до Адаку - "санкомандировки безнадійних". Там я потрапив межи людей, про існування яких не підозрював. Вони вражали духовною і фізичною чистотою, не жили за принципом кримінальників "умри ти сьогодні, а я завтра", не порпалися в смітниках, не ображали один одного. Навпаки, ділилися останнім шматком їжі й одягу з тими, хто перебував на межі життя. Це були люди різних національностей, високоосвічені, інтелігентні, з високими моральними засадами, досі мені незнайомими. У тих нелюдських випробовуваннях вони зберігали мужність, витримку, благородство, високу культуру спілкування і навіть побуту, на скільки дозволяла жахлива дійсність. Багато серед них було українців. Мені знайоме обличчя Вашого батька, але докладніше нічого згадати не можу.

   В’язні Адаку збагатили мене духовно. Вони як могли рятували й оберігали мене, жертвували останнім навіть заради такої чужої для них людини, як я, виконували за мене трудові наряди. Говорили: "Ми тут загинемо, але ти, юний, постарайся вижити і розповісти про нас".

   Я зрозумів і відчув справжню ціну життя, у якому виявив не лише те, що бачив до арешту. Гадаю, вижити мені допомогла не стільки фізична допомога цих прекрасних людей, скільки відчайдушне бажання повернутися і прилучитися до життя за тими новими для мене високими категоріями, яких вони не зраджували ні за яких умов, залишаючись Людьми. І я вижив, відбув свої 10 років, повернувся у 1948 році до родини у Псков повним калікою, а в 1952 році був арештований повторно, без жодних звинувачень, лише по попередній "політичній" статті, і відсидів ще 3 роки на Колимі, де й загинув би, якби раніше не помер клятий Сталін"[38].

   Борис Перельман помер через три місяці після нашої зустрічі. Його спомини, як і мамина наука, допомагають мені у найскрутніші періоди життя, додають сил долати  тяжкі фізичні недуги, вірити в добро і справедливість, попри всі негаразди сьогодення.

   Коли Україна здобула нарешті незалежність, мені дозволили ознайомитися з архівною слідчою справою батька у Службі Безпеки України на Володимирській. Але як же я була вражена, коли на стінах приймальної кімнати одного з високих чинів побачила візерунки, знайомі мені з фотокартки батька в робочому кабінеті! За жорстокою іронією долі, це й був той самий кабінет у приміщенні кафедри Грушевського. Тепер при вході в будинок встановлений пам’ятний барельєф, а стіни кабінету побілені.

   Із справи я довідалася, що батько нічого поганого не робив і не говорив, що після нього нікого вже не арештували з працівників, про яких допитували на слідстві, що при реабілітації були отримані прекрасні як на той час характеристики з Академії та від уцілілих колег. Мене повідомили також, що усі працівники, причетні до ведення його справи і вироку, були розстріляні "за порушення законності". Але у висновку й досі значаться ганебні і прикрі слова: "Реабілітований за недоведеністю звинувачення". Отака вона, реабілітація.

   З 1994 року ми з чоловіком залишили улюблену вчительську роботу, щоб цілковито віддатися громадській. Створений нами пошуковий відділ "Меморіалу" переріс у доброчинне товариство "ПОШУК", яке допомогло вже багатьом сотням людей з різних куточків Землі довідатися про долю і місце загибелі близьких, прилучитися до справи увічнення пам’яті кращих синів і дочок України, полеглих у боротьбі за її вільне майбутнє. Спілкуючись і співпрацюючи з багатьма громадськими організаціями, ми зібрали багатотисячний банк даних з іменами і місцями поховання жертв війн і репресій, який використовують у публікаціях науковці й журналісти. Нам удалося поєднати 12 живих родин, які втратили один одного десятиліття тому, часом не знаючи навіть про своє походження. Лише не вдалося відшукати  могили Юркевича. У наших зруйнованих родинах немає синів, які зберегли б ці родові прізвища.

   Завдяки старанням шахтарів з Воркутинського "Меморіалу", у 1989 році було знайдене серед безлюдної приполярної лісотундри на березі Уси місце колишньої "Санкомандировки Адак" та кладовища "Гірка". Сім довгих років я виношувала мрію вклонитися цим місцям. У 1996 році організувала експедицію з 12 осіб "На  прощу до рідних могил", до якої розшукала і залучила родини жертв Інтинських таборів. Утаємничені досі архіви тоталітарної машини не відкривають імена похованих в Адаку, відомі лише імена двох істориків - Віктора Юркевича та Олександра Покровського з Санкт-Петербурга. Але вдалося отримати часткові списки полеглих у такому ж санітарному таборі селища Абезь. Кладовище його зберігає і досліджує місцевий ентузіаст Віктор Ложкін. У тих списках я встановила за місцем народження 711 громадян України, відшукала понад 50 їх родин, які отримують від нас освячену землю, світлини та відеозаписи нашої подорожі. Хто зміг - поїхали з нами.

   Ця експедиція стала можливою завдяки пожертвам від родин та допомозі української громади Інти. Забезпечивши наш побут, вони дістали й транспорт - всюдихід і катер, на якому разом з нами понад 4 години подорожували ріками Косью та Уса до заповітного  місця.

   Немає слів, щоб описати наші почуття при відвіданні Адаку. Своєрідна сувора краса літньої лісотундри, з широкими прозорими річками, зеленими уквітчаними берегами й островами, подекуди порослими невисокими берізками та ялинами, не позбавляла нас смутку і страху від усвідомлення жахливої правди невільничого краю. Доріг тут немає, сполучення лише річками. Ближче до колишнього табору, від якого понад 30 км до найближчого поселення, з’явилися мальовничі кам’янисті утворення, химерно вивітрені, - відроги недалекого Уралу.

   Після закриття табору, його бараки використовувалися під звірорадгосп, де виводили песців. Влітку привозили на "практику" школярів. Розповідають, що діти бавилися табличками з номерами, які наввипередки збирали на вже порослій деревцями "Гірці". Донині не збереглося жодної. У 1965 році тут побували дружина з донькою Покровського, донька передала мені кілька тогочасних світлин. Тепер від табору залишилися лише остови веж та фундаментів дерев’яних  бараків, з рівчаками по периметру, а від кладовища - стовпчики від табличок з номерами, поміж буяючого влітку різнотрав’я, такого ж, як в Україні, серед заростів карликової берези та "свічок" рожевого іван-чаю. У 1994 році Інтинський "Меморіал" встановив на місці табору великий дерев’яний хрест "Невинно пострадавшим".

   Цю подорож, як і всю нашу працю, розділили зі мною мої дорослі діти. Якби не їх участь, я не змогла б дістатися туди своїми хворими ногами. Донька Ольга Дзюман одружилася у моєму рідному Києві і також викладає математику. Сина, Віктора Федущака, названого на честь мого батька, гірка доля оселила тимчасово в Москві, й він так і не став істориком, хоча мав таку мрію. Обоє наших дітей змалку беруть участь у спільній нашій громадській діяльності. Разом з ними та іншими учасниками експедиції ми встановили на "Гірці" привезений зі Львова металевий хрест із скромним українським написом: "Вічна пам’ять політв’язням, полеглим у Санкомандировці Адак - Віктору Юркевичу і тисячам невідомих". Львівський священик о. Орест освятив символічну могилу і кладовище, відправив поминальну службу. Жменю землі з Адаку я привезла на могили мами у Львів і братів Юркевичів у Київ. Тяжким було це довгождане паломництво, і не принесло воно полегшення, лишило невимовну тугу та біль. Віктор пообіцяв повернутися сюди з власним сином Олегом, народженим у 1989 р. У Києві росте онука Людмила, на рік молодша. А мені, очевидно, вже не судилося побувати там ще хоч раз.

   Принагідно складаю щиру подяку укладачу збірника Оксані Юрковій, а також науковцям Людмилі Бабенко з Полтави, Олені Дьяковій з Харкова і всім, хто в різний спосіб доклав працю своїх рук і часточку душі до справи увічнення пам’яті мого незнаного, але гаряче любимого батька.                                        

назад                            Оновлено 22.02.2008