Свідчення з III розділу із збірника
«Західноукраїнська трагедія 1941»

Документи: 1-11, 12-14, 15-18, 19-21, 60-63

Чортків.

№ 60

СПОГАДИ ВИННИКА Романа Петровича, 1930 р. народження, з Черкащини, мешкає в мiстi Нововолинськ

Ми з батьком підійшли до Чорткiвської в'язниці бiля 10 години ранку 6 липня 1941 року. Там вже зiбралося бiля 30 чоловіків з Чорткова та села Вигнанка. З допомогою ломiв розбили браму, i ми з батьком вiдразу за ними зайшли на територiю в’язницi. Тут же пiд’їхали три нiмецькi мотоцикли, на кожному по три вiйськових. На подвiр’ї пiд муром були гори мертвих тiл. Жiнки лежали лицем до землi, чоловiки — у рiзних позах. У одязi, покривавленi, покалiченi.

На подвiр’ї в одному мiсцi лежав великий кусень бляхи. Хтось пiдняв — а там труп чоловiка. За якийсь час — лемент: нещасна мати упiзнала вбитого. Казали, що вони з села Вигнанка.

Ми піднялися на другий поверх. До стін були прибитi жiнки. Не пам’ятаю, чи безпосередньо до стiни чи в iнший спосiб. Пам’ятаю якiсь дошки. Одне слово, висiли жiнки розп’ятi. Зовсiм голi. Груди були вирiзанi, очi виколотi. Пiдiйшов нiмець, щоб фотографувати, побачив нас, дiтей, i накричав: „Век, кiндер, век!“.

№ 61

СПОГАДИ ЗАПОТIЧНОЇ-ПАВЛИНIВ Юлiї Iванiвни з села Бiла

Мене заарештували у першi мiсяцi 1940 року за пiдозрою у зв’язках з ОУН. За статтею 54-12 (укривательство) засудили до таборiв i 26.02.1941 р. 80 полiтв’язнiв вивезли до Сибiру. Кiлька мiсяцiв до того я провела у Чорткiвськiй в’язницi, у казематi 76.

Таких тортур, якi сталися у червнi, я не зазнала. На допитах слiдчий кидав мене на пiдлогу i бив згори табуреткою. Коли ж я схопила руками i не вiдпускала, то вiн зняв чобота з ноги i бив ним по головi. Вибив два зуби.

Коли одного разу, побачивши з вiкна маму з передачею, залiзла на пiдвiконня, то за таке порушення режиму поплатилася двотижневим карцером. Це крихiтна комiрка з цементною пiдлогою, вкритою шаром води. В’язень мусiв стояти у водi або рятуватися на вузенькiй призьбi, викладенiй плиткою вздовж стiни, де заледве можна було стоячи втриматися.

Годували звареною у котлi смердючою рибою з бараболею i кукурудзяною мукою. Одного разу в’язнi передали морзянкою: „Не їжте — в супi людськi нiгтi!“ Ми перестали їсти суп. Прийшла комiсiя. Комiсiї ми правди не сказали, лише що вiд супу нудить.

Пiсля вироку годували краще.

 

№ 62

СВIДЧЕННЯ, зiбранi чорткiвським журналiстом Андрiєм БАЗАЛIНСЬКИМ

Бiля входу лежали два жiночi трупи. В обох одяг пiднятий вище голiв i вирiзанi груди.

(Григорiй Хмелик з села Бiла)

Вздовж мурiв простягалися акуратно скопанi газони-клумби iз свiжонасадженими квiтами. На просторому подвiр’ї було пусто. Неприємне враження справляли два стовпи бiля невеликого будиночка, подiбнi до шибениць.

(Іванцiв Ольга Василiвна, Чорткiв)

Чоловiк i жiнка, обоє мертвi, були притуленi до стiни i пiдпертi кiлками, щоб не впали. У нього дiтородний орган перетягнутий колючим дротом, у неї теж жмут дроту в статевому органi.

Камера в кiнцi коридора мала ще однi дверi злiва. Те iнше примiщення було засипане ґрунтом та уламками цементного покриття, здертого у попередньому. На весь обсяг першого була викопана яма, завалена трупами. Згори їх присипано тонким шаром землi, видно, що роботу не встигли закiнчити. Згори лежали ще двоє, напевно, виконавцi тої роботи. Там були i лопати. Чоловiк був у сорочцi в клiтинку, здається, голубу, юнак чи хлопчик також був у сорочцi. Обличчя чоловiка було наче спалене чи ошпарене, аж почорнiле. Посерединi знаходився металевий бак, вiд якого вiдходили труби завтовшки як рука або товщi. Тими трубами поступала пара i виїдала плоть. Пiд очима задушених парою — мiшочки. Вух не було, геть повiдпадали, i носи також.

(Михайло Мiрус, мав 12 р., Чорткiв)

Зайшла я на подвiр’я. Деякi люди бiгли на вищi поверхи, бо казали, що якийсь чоловiк iще живий. Та я пiшла вниз.

Я увiйшла у пiдвал, а там велике примiщення з цементованою долiвкою. I лежали — хто як упав — мертв’яки. Можливо, їх зiбрали туди з рiзних камер i пострiляли. Знаходилися там чоловiки i жiнки, бiльше жiнок. Однi роздягненi, iншi в одежi, видно, нетутешнi, бо мали на собi кожушки — такi, як гуцули носять. Розглянути їх було трудно, тому що товпився народ, та побачила я, стоячи на сходах: в одного чоловiка колючий дрiт тягнувся, вибачте, вiд перев’язаного дiтородного органу до голови. А жiнки в той момент почали гукати: „Гляньте, он в молодої дiвчини пляшка забита в статевий орган!“ Я не могла довго дивитися. Тi трупи були закривавленi, у неприродних позах.

(Яхницька Марiя Григорiвна, Чорткiв)

Тулуби i навiть голови у замордованих були обвитi колючим дротом. У деяких чоловiкiв колючий дрiт пропущений мiж ноги. Вiн з’єднував перев’язаний одним кiнцем статевий член i скрученi iншим кiнцем кистi рук за спиною. Заднi проходи чоловiкiв та статевi органи жiнок затиченi шишками i пляшками.

(Свiдок не назвав себе)

У однiй iз камер — голий хлопчина. Невисокий, плечистий, фiзично розвинутий. Родний орган перев’язаний колючим дротом, що, пропущений попiд пах, з’єднував скрученi за спиною руки. Лежав на пiдлозi мов те жабеня з випученим животиком, — напевне, конав у страшних муках, не в змозi задовiльнити природну потребу.

Казали люди, що садисти годували катованих оселедцем, пiсля чого напували водою, аби вони помирали мученицькою смертю.

Мiй знайомий, кочегар в’язницi, мав наказ добре напалити паровi котли i йти скорiше додому. Тодi вiн i бачив свiжовириту яму в пiдвалi. Потiм вiн переховувався аж до втечi „червоних“, за ним приходили двiчi. Напевно, хотiли лiквiдувати як свiдка.

З тiєї ями мiсцями неприродно стирчали руки чи ноги. Схоже, люди якийсь час були ще живi i рухалися. Може, їх всiх убивали парою.

Трупи, якi дiставали згори, були ще свiжi, а нижнi вже гнили. По одежi i вишиваних торбинках було видно, що у тiй страшнiй ямi знайшли свiй кiнець не лише мiсцевi жителi.

(Iльницький, Чорткiв)

Я, студент Чорткiвського педучилища, у першi днi вiйни почув вiд хазяйки, де жив на квартирi, що у в’язницi мордують людей. Я пiшов туди. Безперервний рев двигунiв, якi працювали на територiї в’язницi, не мiг повнiстю заглушити людських крикiв. I я почув: „Рятуйте! Вбивають! Я невинна! Бог вас покарає! Кати! Кати!“ Жiночi голоси розрiзнялися краще, чоловiчi — глухiшi. Я був там двiчi, для маскування брав м’яча.

Одним iз перших прийшов туди 6 липня. Той жах зi мною назавжди.

...Молода дiвчина була пiдвiшена до кiлка на стiнi, мала обгорiлi вище колiн ноги — iнквiзитори палили пiд нею вогонь.

Великий страх мене пройняв. Я нiколи не був до того часу у в’язницi. Поверхи були вiдгородженi один вiд одного металевою сiткою, всюди — залiзнi дверi.

(Джумага Богдан Григорович, Чорткiв)

Коли вже виносили трупи, одна жiнка мала в руках гуцульський кожушок. Вона по ґудзиках впiзнала, що то кожушок її сина, i бiгала, мов божевiльна, волаючи: „Іванку! Іванку!“ Тато запитав її, звiдки вона, i та вiдповiла, що з Городенки.

З тюрми вивели старенького вчителя нiмецької мови Паляницю, одразу повели до лiкарнi. Через пару тижнiв на ринковiй площi був мiтинг. Я була з татом. Паляниця мав там коротку промову. Розповiдав, що до камери, де було бiля 15 в’язнiв, забiг молодий жид, який мав перукарню в центрi Чорткова. Напевно, прислужував НКВД. Отже, вiн вiдчинив дверi камери. Усi встали, а вiн почав стрiляти. Паляниця впав неушкоджений разом з усiма, а вбивця хряснув дверима i побiг далi. Вiдчиняв iншi камери, чулися пострiли, крики. I весь час рокотав мотор — наче циркулярка чи трактор. Паляниця лежав i боявся ворухнутися, i все дивився на вiконце в дверях, боявся, що воно вiдчиниться i його вб’ють. При розповiдi вiн дуже нервувася, у нього тряслася голова. Казав, що пролежав так 4 доби без їжi i води, аж плече гриз мертвому сусiдовi, так мучила спрага.

Пiзнiше я довiдалася, що Вiктор Iванович Паляниця, 1903 р. народження, був арештований у Чортковi в 1939 р. По вiйнi викладав нiмецьку мову в Олеську Бродiвського району Львiвської областi, де й помер у 1989 р.

(Потикевич-Заболотна Марiя Василiвна, 1927 р. нар., Чорткiв, вул. Б. Хмельницького 82)

Поруч з примiщенням iз зловiсною ямою знаходилися катiвня. На цементнiй пiдлозi то тут, то там — баюри кровi. Кривавi вiдбитки людських долонь, пальцiв на стiнах — на рiвнi голови i вище.

На пiдлозi я побачив жмутки волосся. А потiм побачив, знаєте, iнструмент, який використовувався у тi часи для бетонно-заливних робiт, коли споруджували фундамент будiвлi. То була маленька дерев’яна трамбовочка. У кiнцi вона мала потовщення у формi кульки. Ії поверхня мала округлi виступи, розмiром квасолин. Цей iнструмент використовували для набивання цементом фундаменту, щоб його прикрасити. Так от, на потовщенiй частинi трамбовки залишилися слiди волосся, мозку i кровi.

А ще були там ножицi. Звичайнi ножицi, подiбнi до кравецьких, одна рiзниця та, що кривi. Хтось iз людей побачив i каже: „От цими ножицями язики витинали“. Я поцiкавився: „А як то можливо язик iз людини витягти?“ А менi й вiдповiли: „А дуже просто: пiдвiшують людину за клiпки (лобнi костi) на спецiальнi гаки. Тiло людини в повiтрi, язик у пiдвiшеного опускається i тодi його вiдрiзають“.

На другому поверсi було бiльше порядку. Дверi до камер були вiдчиненi. Запам’яталася одна. Там було чистенько. За Польщi паркетна пiдлога мала виблискувати. Проштрафленому в’язню доручалося чистити один метр пiдлоги. Це робили денцем пляшки. Пiсля роботи можна було побачити себе мов у дзеркалi. Така полiрована пiдлога була i в цiй камерi. Посерединi кiмнати ми побачили миску, а довкiл — опертi до неї 6 ложок. В мисцi — накраяний хлiб, а зверху — аркуш паперу. Хтось з нас взяв у руку i прочитав: „Народе наш! Ми вiдiйшли у небуття, чи забуття, а ви залишаєтесь. Вiдiмстiть за нас!“

Перед тим, як залишити в’язницю, я зiйшов з другого поверху i зайшов у кiмнату, що правила за канцелярiю. Там були якiсь документи, я набрав їх, але вони виявилися неважливими. Не пам’ятаю, що я пiзнiше з ними зробив.
За Польщi я сидiв кiлька дiб у цiй в’язницi, i вирiшив заглянути до знайомої з тих часiв камери. Вздовж однiєї стiни цю камеру вiдгородили ще однiєю стiнкою, тонкою, здається, з дощок, а за нею зробили ще 6 чи 8 клiток. До кожної вiдчинялися дверi. Така клiтка була розрахована на одну людину, що могла лише стояти в нiй. Нi зiгнутися, нi тим бiльше сiсти було неможливо. До кожної з бокових стiнок була прибита планка на висотi дещо вище колiн. На тих двох планках утримувалася паличка, завтовшки приблизно як палець — ближче до задньої стiнки — з таким розрахунком, що вона легко могла упасти на пiдлогу. Нетрудно було здогадатися, що у кожну з тих клiток запихали в’язня, який мусiв стояти якийсь визначений час струнко i нерухомо, аби необережним рухом не зiштовхнути на пiдлогу ту палицю i не бути за це покараним.

У камерах на першому поверсi можна було прочитати багато написiв на стiнах, зроблених рiзними способами — олiвцем, кров’ю, видряпаних гострим предметом, як правило, — прiзвище, рiк народження, дата арешту i вирок суду. Дехто з вiдвiдувачiв копiював написи. У найближчу камеру справа зайшла старша жiнка, рокiв 50, iз сестрою, i просить: „Пошукайте — тут мiй син був, ми передавали йому в тюрму передачi“. Почав я шукати. Знайшов прiзвище i слово навпроти: розстрiл. Що менi було робити? Я їй сказав притишеним голосом, i мати упала без тями. Ледве ми привели її до себе.

Наступного дня бiля брами пильнувала українська полiцiя, а третього дня вже нiмцi вартували вхiд до в’язницi, пропускали лише окремих осiб, якi знали мову чи мали перепустки. Люди приносили з собою драбини, опирали на мур, здиралися на них i дивилися, як виймають тiла з ям на подвiр’ї. Частина трупiв була акуратно складена в ряд, iнших складали у пачки. Робили це примусово жиди за наказом нiмцiв. Тут же були українськi лiкарi, якi диктували стать, вiк, травми та iнше.

Збереглося в пам’ятi: витягли труп жiнки рокiв 40. Без грудей. Без носа. Без очей. I колючий дрiт пропханий через роднi органи. Ззаду тим самим дротом скрученi руки...

Приїжджали фiри, ящики з мертвими складали на них i вiдвозили на цвинтар. У ящик вмiщалося по 2—3 покiйних. По дорозi заїжджали до церкви Покрови для обряду i повертали на кладовище. Там за вояцькими комплексами Сiчових стрiльцiв та полякiв був виритий рiв на краю кладовища по вул. Мiцкевича. Труни складали у два ряди на довжину кiлькох десяткiв метрiв. Преса тодi подавала рiзнi цифри жертв, якi сягали поза 700.

(Бандура Петро Iванович, село Скородинцi)

Тих, що вцiлiли, було дуже мало, але декiлька людей врятувалися. Я знаю, що Маслянко там сидiв i зостався живий. Вiн нiкому не розповiдав про те, що бачив у в’язницi, а лише говорив: „Я дуже багато пережив, не знаю, як менi удалося вийти — то моє велике щастя“. Маслянко працював на поштi в Пробiжнiй, а пiзнiше емiґрував до Америки.

(Свiдок себе не назвав)

На першому поверсi у кутку камери була купа шапок, а посерединi — кусень солонини на пiдлозi. У iнших камерах — розкиданi сорочки, недогризенi сухарi, валянки, мило, тiлогрiйки, а в одному мiсцi навiть недокурена коробка цигарок. Справа була кухня, злiва — склади. На пiдлозi розсипана перлова крупа, валялося мило. Ще в iншому примiщеннi знаходилися передачi для в’язнiв — торби з продуктами, поскладанi на купи i вкритi цвiллю (видно, тих, кому передавали, вже не було). Харчi знаходилися i в пiдвiшених кошиках — тi кошики, зчiпленi один до одного, погойдувалися на протязi.

На другому поверсi в деяких камерах ще горiли каганцi — лiхтарi з консервних банок, у якi заправили гнiт. Стiни в них були дуже закiптюженi, а на чорному тлi видiлялися написи, зробленi пальцем по сажi. Я знайшов напис iз знайомим прiзвищем: „Третяк Володимир. 17 числа забраний з камери“. Тих написiв було багато.

(Микуляк Андрiй, Чорткiв)

Весь коридор у пiдвалi був забризканий кров’ю, стiни, навiть стеля.

(Сов’як Володимир, село Ягiльниця)

Там було багато кровi, все обляпане кров’ю, а в однiй камерi на першому поверсi лежав на пiдлозi почорнiлий труп чоловiка i дрiт був простромлений через око i вухо.

Коли пробили дiру в стiнi, що замурувала дверi, звiдти вдарив страшний сморiд — там були живцем замурованi люди. Спереду були в стоячому положеннi, а всерединi яма зробилася. То була кутова камера злiва. Я глянув — i утiк, не витримав того.

(Саварин Р. Є., Чорткiв)

У коридорi на першому поверсi був свiжозаштукатурений кусок стiни. Виявилося, що то замурованi дверi. Тiльки-но перед моїм приходом їх почали розбивати. Вже продовбали досить широкий отвiр у свiжомурованiй цеглянiй кладцi, i крiзь неї видно було людськi ноги. Пiсля цього нас, неповнолiтнiх, звiдти вивели.

(Шарун Богдан Iванович, Чорткiв)

Пам’ятаю повиколюванi очi, рот розiрваний аж до вух, понiвеченi нiгтi. Спеченi нігті мали багато трупiв. Напевне, їм пхали пiд нiгтi розжаренi шпильки, люди звертали на це увагу.

У хлопцiв я бачила випеченi тризуби на грудях. Навiть пам’ятаю, що неоднаково виразно у всiх випечений.

Була страшна жара, i довкола роїлись великi зеленi мухи.

(Олiйник Галина Федорiвна)

№ 63

МАСАКРА В’ЯЗНІВ У ЧОРТКОВІ

Коли ввійшла в Чортків німецька армія, очам німецьких вояків і місцевих громадян представився жахливий вид: у великій тюрмі за містом, окруженій високими мурами, лежало багато жорстоко змасакрованих тругів. Розкопано теж величезне подвір’я (3/4 гектара) і почато добувати з землі дальші трупи. Так у короткому часі все тюремне подвір’я виложено тілами нещасних українських в’язнів. При викопуванні тіл показалося, що енкаведисти присипали одну верству землею і накладали на неї другу верству, потім і третю, бо трупи лежали в землі у трьох шарах. А над ними звалкували землю, щоб не було нічого пізнати.

Було також повно трупів у казематах і навіть під підлогою. В одній камері дали навіть долівку з бетону, що б ніхто не здогадався, що під нею закопані жертви нелюдських кровопийців... Немало трупів знайдено також у ровах довкола в’язниці.

Всіх трупів у чортківській тюрмі-різниці нараховано коло 800. Але пізнати можна було дуже мало жертв. Вони були в стані такого розкладу і так дико помасакровані, що ніяк не можна було вже дійти, хто вони такі.

Для характеристики, як садисти з НКВД знущались над своїми жертвами, вкажемо на те, що багато трупів мало повідрізувані вуха, видовбані очі і т. д.... В камерах було всюди повно скривавленої одежі. Кров бризкала аж на стелю.

Ніяке перо не опише тих сцен, що розігрались на подвір’ї тюрми і перед входом до неї по приході німців. Родини в’язнів, оглядаючи змасакровані тіла, відходили від себе.

При відвороті гуляли большевики в цій частині краю ще більше, як деінде. Між ін. убили в с. Угриню о. Ричаківського, якого знайшли люди в житі з підрізаною головою зараз по відступі червоних.

Українські щоденні вісті.— Львів.— № 21.— 1941.—30 лип.

Опубл.: Західня Україна під большевиками...— С. 490—491.